Двір мороку і гніву

Розділ 13

Мене розбудило сонячне проміння. Відкритий простір навколо — нічого, крім ясного-ясного неба і вкритих снігом гір.

Напроти кушетки, на якій я розкинулася, у кріслі сидів Різенд з не властивим йому піднесеним і спокійним виразом обличчя. Він милувався гірським пейзажем.

Я поворушилася, і він повернувся до мене.

Ні краплі доброти в його очах. Нічого — лише безмежна крижана лють.

Але він кліпнув очима, і вона зникла, а замість неї з’явилося, напевно, полегшення. Виснаження.

Бліде сонячне світло зігрівало підлогу, зроблену з місячного каменю… світанок. Це був світанок. Мені не хотілося думати про те, скільки часу я була непритомна.

— Що сталося? — спитала я. Мій голос був хрипкий, немов я кричала.

— Ти й справді кричала, — сказав він.

Мені було все одно: опущені були мої стіни, не опущені чи навіть зруйновані.

— Ти змогла на смерть налякати всіх слуг і охорону в маєтку Темліна, коли закликала морок, а вони не могли розгледіти тебе.

Мені стало зле.

— Я комусь зашкодила?

— Ні. Хай би що ти робила, це було в тобі.

— Я не…

— За законом і протоколом, — сказав він, випростуючи довгі ноги, — якби до будинку увійшов я, щоб забрати тебе, це ускладнило б і без того заплутану ситуацію.

— Знищити твій щит не було складно, проте Мор мала увійти на власних ногах, приспати охорону за допомогою своєї сили й пронести тебе крізь кордон до іншого Двору, перш ніж я зміг би забрати тебе. Інакше Темлін мав би повне право направити свої війська в мої землі, щоб повернути тебе. Утім, позаяк я геть не зацікавлений у розв’язуванні міжусобної війни, мусили все зробити за правилами.

Те саме сказала й Мор — вона все зробила за правилами. Але…

— Коли я повернуся?

— Позаяк твоє перебування тут не є частиною нашої щомісячної угоди, то це означає, що ти не зобов’язана повертатися. — Він потер скроні. — Якщо лише ти сама цього не схочеш.

Це запитання осіло в мені, немов кинутий на дно річки камінь. Я відчувала таку тишу в собі, таку… порожнечу.

— Він замкнув мене в будинку, — процідила я.

За стільцем Різа з’явилася тінь могутніх крил. Але його обличчя було спокійне, коли він сказав:

— Я знаю. Я відчув те, що й ти. Навіть зі зведеними стінами це буває зрідка.

Я змусила себе зустрітися з ним поглядом.

— Мені нікуди більше йти.

Це було одночасно питанням і благанням.

Він махнув рукою, і його крила поступово зникли.

— Можеш залишатися тут так довго, скільки забажаєш. Залишайся назавжди, якщо тобі схочеться.

— Мені… мені все одно доведеться повернутися.

— Одне твоє слово — і це буде зроблено.

Він не брехав. Попри те що в його очах палахкотіла лють і це означало, що йому не сподобався б такий розвиток подій, він не брехав. Він готовий був повернути мене у Двір Весни, щойно я про те попрошу.

Поверне в тишу, до тих охоронців, до життя, сповненого неробства, з нескінченними сукнями, вечерями і плануванням урочистостей.

Він поклав ногу на ногу.

— Коли ти вперше опинилася тут, я тобі запропонував: допоможи мені, а їжа, притулок і одяг — усе це буде твоїм.

Я вже була в минулому жебрачкою. Думка про те, щоб повернутися до тих страшних часів…

— Працюй на мене, — сказав Різ. — Я в будь-якому разі твій боржник. А все інше ми вирішуватимемо щодня в міру необхідності.

Я подивилася в бік гір, немов могла побачити Двір Весни на півдні. Темлін, певне, божеволіє від люті. Він потрощить маєток.

Але він… замкнув мене. Чи було то жахливе й прикре непорозуміння, чи те, що сталося в Підгір’ї, так зламало його, але… він замкнув мене.

— Я туди не повернуся.

Слова задзвеніли, як поховальні дзвони.

— Не повернусь, поки всього не зрозумію.

Я відчула, як вдарилася об стіну люті, скорботи й відчаю, сковзнувши великим пальцем по пальцю, на якому раніше носила каблучку, намагаючись намацати її. Ні, мені тоді не привиділось. Каблучка справді зникла.

Можливо, одного дня, розібравшись у собі й загоївши ту рвану рану, що сочилася страхом, Темлін прийде за мною. Може, я розберуся в собі. Я цього не знала.

Проте я знала, що, якби залишилася в тому маєтку, якби мене знову замкнули… Це могло б стати завершенням того розриву в мені, який спровокувала Амаранта.

У руці Різенда хтозна-звідки з’явилося горнятко з гарячим чаєм, яке він простягнув мені.

— Випий це.

Я взяла його, зігріваючи ним свої заціпенілі пальці. Він чекав, доки я зроблю ковток, милуючись гірським пейзажем. Я відпила ще — перцева м’ята, і локриця, й інші трави чи спеції.

Я не збиралася повертатися. Можливо, я ніколи не зможу повернутися. Не звідси.

Коли в горнятку залишилася вже половина напою, мені відчайдушно закортіло порушити тишу, що панувала навколо, і я сказала:

— Цей… морок — частина тієї сили, яку ти мені дав?

— Можна і так сказати.

Я допила те, що залишалося в горнятку.

— А крила?

— Якщо ти успадкувала від Темліна вміння прибирати форми, то крила зробиш і сама.

Від однієї думки про пазури, які в той день побачив Люсьєн, я здригнулася.

— А інші Вищі Лорди? Лід — це Двір Зими. Той щит, що я створила з твердого повітря, — від кого передалася ця здатність? Що могли передати мені інші? Чи є розсіювання окремим даром когось із вас?

Він замислився.

— Вітер? Напевно, Двір Дня. А розсіювання не обмежується якимось одним Двором. Це цілковито залежить від твого запасу сил — і тренування.

Я не стала згадувати про свої жалюгідні спроби зрушити з місця бодай на пів метра.

— Щодо інших дарів, які ти отримала від інших… Гадаю, ти повинна з’ясувати це сама.

— Я мала здогадатися, що твоя чемність випарується за кілька хвилин.

Різ стиха хмикнув і звівся на ноги, витягнувши м’язисті руки над головою й розминаючи шию. Немов він просидів так уже дуже-дуже довго. Цілу ніч.

— Відпочинь день-два, Фейро, — сказав він. — Потім спробуй розібратися з усім. У мене є справи в іншій частині земель; я повернуся ближче до кінця цього тижня.

Хоч як довго спала, я почувалася втомленою — втомою були просякнуті мої кістки, втома проникла в моє розбите серце. Я не відповіла, і Різ пішов, йдучи між двома колонами з місячного каменю.

І я вже уявляла, як проведу ці кілька днів: на самоті, в неробстві, з жахливими думками, що будуть єдиними моїми компаньйонами. Я сказала, доки він не пішов:

— Візьми мене із собою.

Різ зупинився перед двома фіолетовими фіранками з легкої павутинистої тканини. І повільно обернувся.

— Тобі треба відпочити.

— З мене досить відпочинку, — сказала я, підводячись і відставляючи порожнє горня вбік. У голові злегка запаморочилося. Коли я востаннє їла? — Не важливо, куди ти йдеш і що робитимеш — візьми мене із собою. Я триматимуся подалі від усіх прикрощів. Просто… Будь ласка.

Я ненавиділа останнє слово; воно застрягало в горлі. Воно ніяк не допомогло мені побороти рішучість Темліна.

Різ не одразу відповів. Потім він рушив у мій бік, його довгі кроки скорочували відстань між нами, а обличчя його скам’яніло.

— Якщо ти підеш зі мною, то шляху назад не буде. Тобі не буде дозволено говорити про те, що ти бачила, будь-кому за межами мого Двору. Бо, якщо ти розкажеш, помруть люди — помруть мої люди. Тому, якщо ти підеш, повинна будеш завжди брехати про це. Якщо ти повернешся до Двору Весни, там тобі не можна буде розповідати, що ти бачила, і кого зустріла, і свідком чого стала. Якщо ти не бажаєш приховувати щось від… своїх друзів, тоді залишайся тут.

Залишитися тут, залишитися замкненою у Дворі Весни. У грудях зяяла розверста рана. Мені стало цікаво, а чи не могла я знекровитися від цієї рани — якщо, звісно, душа могла кровоточити й помирати. Можливо, це вже сталося.

— Візьми мене із собою, — видихнула я. — Я нікому не скажу, що бачила. Навіть їм. — Я не насмілилася вимовити його ім’я.

Різ вивчав моє обличчя кілька секунд і нарешті відповів напівусмішкою:

— Ми вирушаємо за десять хвилин. Якщо хочеш освіжитися — вперед.

Певне, то був увічливий натяк на те, що я була бліда як смерть. І почувалася так само. Проте я спитала:

— Куди ми прямуємо?

На вустах Різа заграла усмішка, він сказав:

— До Веларіса — Міста зіркового сяйва.

Коли я увійшла до своєї кімнати, тиша повернулася, стираючи за собою всі ті запитання, які могли б у мене бути, — запитання про місто.

Амаранта знищила геть усе. Якщо у Прифії й залишилося місто, то я не мала сумніву, що прямую в руїни.

Я стрибнула у ванну, помилася так швидко, як могла, а потім квапливо вдягнулася у вбрання Двору Ночі, який залишили тут для мене. Кожен мій рух був кволою, слабкою спробою не думати про те, що сталося, — що Темлін намагався зробити і що зробив, що зробила я.

Коли я увійшла до головної зали, Різ з нудьги колупав нігті, притулившись до колони з місячного каменю.

— Аж п’ятнадцять хвилин, — сказав він, простягаючи мені долоню.

Я вже не мала сил робити вигляд, що мене не зачіпають його кепкування, і, щойно я про це подумала, нас поглинула темрява.

Вітер, ніч і зірки кружляли над нами, а тим часом Різ розсіював нас крізь всесвіт, а його мозолясті долоні злегка дряпали шкіру моїх рук, що вже зникали в тумані, аж ось…

Мене привітало сонячне, а не зіркове сяйво. Примруживши очі від яскравого світла, я опинилася у холі чийогось будинку.

Я ступила крок вишукано прикрашеним червоним килимом, але відразу свою увагу перемкнула на стіни, обшиті деревом, прикрашені картинами, на широкі дубові сходи попереду.

По обидва боки від нас були дві кімнати: ліворуч — вітальня з каміном із чорного мармуру, безліччю зручних, вишуканих, але зношених від часу меблів, і книжковими полицями, вбудованими в кожну стіну. Праворуч була їдальня з довгим столом із вишневого дерева, досить великим навіть для десяти осіб, але меншим порівняно з тим, що стояв у їдальні в маєтку. Попереду у вузькому коридорі було ще кілька дверей, а останні двері, які були в кінці коридору, гадала я, вели в кухню. Міський будинок.

Одного разу, ще дитиною, я була в такому будинку, коли батько взяв мене із собою в найбільше місто на нашій території. Той будинок належав одному надзвичайно багатому клієнтові, і пахло в ньому кавою і нафталіном. Мила місцинка, але нудна — малоцікава.

Ця ж будова була домівкою, у якій жили, раділи і яку цінували.

І вона була в місті.