Двір мороку і гніву

Розділ 28

Я снідала з Різом і сестрами, Азріель був десь із Аттором. Щойно ми повернулися з лісу, як за ним полетів і Кассіан. Він насмішкувато вклонився Несті, а та, на мій подив, показала йому непристойний жест.

Кассіан посміхнувся, сковзнувши хижим поглядом по світло-блакитній сукні Нести, і, завваживши, як люто вона засичала, знав, що саме цим змусив її розлютитися. А по тому полетів, піднявши прохолодний вітер змахами своїх величезних крил, скуйовджуючи золотаво-брунатне волосся моєї сестри. Неста так і залишилася стояти на широкому порозі.

Ми привели моїх сестер у село. Різ зачарував нас, і ми залишилися невидимими для оточення. Тим часом мої сестри зайшли в невелику лавку, щоб надіслати листа поштою.

Повернувшись додому, ми швидко попрощалися. Я знала, що Різ хотів повернутися до Веларіса, щоб дізнатися, що намислив Аттор.

Я була небагатослівна з Різом, поки він переносив нас через Стіну, в тепло Прифії, а потім розсіяв нас до Веларіса.

Ранковий туман огортав місто й гори навколо нього. Було прохолодно, але цей холод жодним чином не можна було порівняти з лютим морозом у світі смертних. Різ залишив мене в передпокої, пославши гаряче повітря на мої захололі долоні. І навіть не попрощався.

Зголоднівши, я знайшла Нуалу й Керрідвен і накинулася на коржики із сиром та цибулею, розмірковуючи про те, що побачила і зробила.

Менш ніж за годину Різ зайшов до вітальні, де я сиділа на дивані з розгорнутою книжкою на колінах, підставивши ноги теплу, яке йшло від каміна. Біля мене, на низькому столику, стояло горнятко гарячого трояндового чаю. Я підвелася, коли він увійшов. Вивчала його, намагаючись зрозуміти, чи не пошкодив він собі щось. І, не знайшовши в ньому нічого небезпечного, заспокоїлася. Важкість, що я її відчувала у грудях, зникла.

— Ми закінчили, — сказав він, провівши рукою по синяво-чорному волоссю. — Дізналися про все, що нас цікавило.

Я приготувалася до того, що мені більше нічого не розкажуть, що Різ просто скаже, мовляв, усе залагоджено. Але він сказав:

— Вирішуй сама, Фейро, скільки ти хочеш дізнатися про наші способи роботи. Скільки зможеш витримати. Те, що ми зробили з Аттором, — не найприємніше видовище.

— Я хочу знати все, просто відвези мене туди, — сказала я.

— Аттор не у Веларісі, а в Кам’ному Місті. У Дворі Жахіть. Там Азріель менш ніж за годину розколов його.

Я чекала на продовження, тож, вирішивши, що я не знепритомнію, Різ підійшов ближче, залишаючи між нами коротку відстань на візерунчастому килимі. На його чоботях, які завжди були бездоганно начищені, блищали срібні краплі крові. І лише коли я зустрілася з ним поглядом, він сказав:

— Я покажу тобі.

Я знала, що він мав на увазі, і приготувалася до всього, видаляючи зі свідомості потріскування вогню, чоботи й холод, який розповзався в моєму серці.

Мить — і я зазирнула в його розум, у куточок пам’яті, який він відкрив для мене.

Темрява оповила мене, м’яка і спокуслива, — відгомін сили, такої безмежної, що вона не мала ні початку, ні кінця.

— Розкажи мені, як вистежили ви її, — запитав Азріель тихим голосом, яким зламав незліченну силу ворогів.

Я — Різ — схрестив руки й зіперся на дальню стіну камери ув’язненого. Азріель нахилився над стільцем у центрі кімнати, до якого ланцюгами був прикутий Аттор. Кількома рівнями вище розважалися мешканці Двору Жахіть, не підозрюючи, що до них завітав їхній Вищий Лорд.

Слід буде відвідати їх незабаром. Нагадати, чиї руки тримають їх повідець. Проте — ні, не сьогодні, не тоді, коли Фейра змогла сама розсіятися.

До того ж вона досі з біса зла на мене.

І, правду кажучи, по заслузі. Але Азріель дізнався, що невелика ворожа група проникла на Північ кілька днів тому, і мої підозри підтвердилися. З метою дістатися до Темліна або до мене, але їм була потрібна вона. Може, це були їхні власні експерименти.

Аттор тихо засміявся.

— Я отримав послання від короля з твоїм місцезнаходженням. Не знаю, як він про це дізнався. Дістав наказ і швидко полетів до Стіни.

Ніж Азріеля лежав на його на коліні. Той, хто говорить правду, — ім’я, вигравіруване срібними іллірійськими рунами на піхвах. Він уже дізнався, що Аттор і кілька воїнів розташувалися на околицях іллірійської території. Мені навіть захотілося підкинути Аттора в один з військових таборів і подивитися, що з ним зроблять іллірійці.

Погляд Аттора, у якому вирувала ненависть, до якої я давно звик, перемістився на мене:

— Бажаю успіху в спробі вберегти її, Вищий Лорде.

Азріель запитав:

— Чому так кажеш?

Люди часто помилялися, вважаючи Кассіана найнебезпечнішим, тим, кого неможливо приручити. Але в Кассіана завжди був запальний характер, завдяки якому можна кувати й ліпити. Азріель був сповнений крижаної люті, яку я ніколи не міг розтопити. За ті століття, що я його знав, він небагато розповідав про своє життя, про ті роки під замком у свого батька, які провів ув’язненим у темряві. Можливо, дар говорити з тінями прийшов до нього саме тоді, можливо, він сам навчився мови тіні, вітру й каменю. Його зведені брати теж не були поступливі і ввічливі. Я знав про це, бо зустрічався з ними, розпитував їх і розтрощив їм ноги, коли вони у відповідь плюнули в Азріеля.

Вони змогли ходити знову — з часом.

Аттор сказав:

— Гадаєш, нікому не відомо, що ти забрав її в Темліна?

Я це вже знав. Це було останнім завданням Азріеля — стежити за ситуацією у Дворі Весни й підготувати наш напад на Гайберн.

Але Темлін закрив свої кордони — запечатав їх наглухо, що навіть пролетіти над ними вночі стало неможливо. І всі очі й вуха, які були в Азріеля в тому Дворі, стали сліпими і глухими.

— Король міг би допомогти тобі вберегти її — помилувати тебе, якщо ти погодишся з ним працювати…

Поки Аттор говорив, я ретельно досліджував його розум, де кожна думка була ще огидніша за попередню. Він навіть не підозрював, що я проник у його розум, але… Ось що там було: картинки зібраної армії — близнюк тієї армії, проти якої я боровся п’ять століть тому; береги Гайберну, вщент заповнені кораблями, готовими до нападу; король, що розвалився на своєму троні в напівзруйнованому замку. Ніяких ознак похмурого Джуріана або Котла. Ні натяку на Книгу — вони її не згадували. Усе, в чому зізнався Аттор, було правдою. І він більше нічим не був цікавий, а тим паче цінний.

Азріель подивився через плече. Аттор віддав йому все, що було тому треба. Тепер він став просто забавкою, яка теревенила, сподіваючись, що це допомагає виграти час.

— Зламай йому ноги й вирви крила. Але так, щоб він вижив. Викинь на узбережжя Гайберну.

Аттор почав звиватися і благати. Я зупинився біля дверей і сказав йому:

— Я пам’ятаю кожну мить усього, що було. Будь вдячний, що я дозволив тобі жити. Поки що.

Я не наважився подивитися на іншу частину пам’яті про Підгір’я: про себе, про інших, про те, що він зробив з тією людською дівчиною, яку я віддав Амаранті замість Фейри. Я не дозволив собі побачити, як це — бити Фейру — катувати й мучити її.

Я б розмазав його по стіні. Але мені було важливіше надіслати відомості, ніж помститися.

Коли я покинув камеру, Аттор уже кричав під заточеним лезом Того, хто говорив правду.

Спогад закінчився. Я відсахнулася, повертаючись у своє тіло.

Темлін закрив кордони.

— Що там за ситуація із Двором Весни?

— Ніякої ситуації. На цей конкретний момент. Але ти сама знаєш, на що здатний Темлін, щоб захистити те, що вважає своїм.

Образ фарби, що стікає по стіні, зруйнованої студії промайнув у мене в голові.

— Я повинен був відправити Мор того дня, — сказав Різ тихо й погрозливо.

Я звела свої ментальні стіни. Не хотіла про це говорити.

— Дякую, що сказав. — Я взяла чай і книжку й пішла до себе.

— Фейро… — мовив він.

Я не зупинилася.

— Прости мене за те, що обдурив тебе раніше.

І ця можливість проникнути в його розум… підношення спокути.

— Я маю написати листа.

Лист був короткий і простий. Але кожне слово в ньому було битвою із самою собою.

Не через мою недавню безграмотність. Ні, тепер я могла добре читати й писати.

А через лист, який Різ, стоячи в передпокої, зараз читав:

«Я пішла зі своєї волі. Про мене піклуються, я в безпеці. Я вдячна за все, що ти для мене зробив, все, що ти мені дав. Будь ласка, не шукай мене. Я не повернуся».

Він швидко склав його вдвічі, і лист зник.

— Ти впевнена?

Можливо, хай би яка склалася зараз ситуація у Дворі Весни, мій лист вирішить її. Я глянула у вікно за його спиною. Туман, що огортав місто, вже відступив, відкривши яскраве безхмарне небо. І якимось чином думки в голові прояснилися порівняно з попередніми днями, навіть місяцями.

За вікном було місто, якого я майже не бачила і до якого досі мені не було діла.

І мені захотілося зануритися в нього — у його життя, піти до людей. Я захотіла побачити й відчути його. Ніяких кордонів, ніяких меж тому, із чим мені доведеться зіткнутися або що я зроблю.

— Я не чиясь домашня тварина, — сказала я.

У Різа був задумливий вираз обличчя, і я вгадувала, чи пам’ятає він, що одного разу сказав мені те саме, — тоді я занадто загрузла у своєму почутті провини й безнадійності, щоб зрозуміти це.

— Що тепер?

— Хай там як, але я справді хотів дати тобі день відпочинку.

— Не треба зі мною няньчитися.

— У мене й на думці цього не було. І я б не назвав наш сьогоднішній ранок відпочинком. Але ти мені пробачиш, якщо я прийму рішення з огляду на твій фізичний стан?

— Я сама буду приймати такі рішення. Як щодо Книги Дихання?

— Щойно Азріель закінчить з Аттором, йому доведеться застосувати інший набір навичок, щоб проникнути у Двір смертних королев і дізнатися, де вони тримають Книгу і про їхні можливі плани. А що стосується іншої половини, що розташована у Прифії… Ми вирушимо до Двору Літа за кілька днів, якщо буде схвалено мій візит. Усі нервуються, коли Вищі Лорди відвідують інші Двори. А потім ми зможемо розібратися і з Книгою.

Він замовк, певне, чекаючи, що я поплентаюсь нагору, щоб відпочити — поспати й подумати.

Досить — я виспалася на сьогодні.

— Ти казав, що це місто найпрекрасніше вночі. Ти так просто бовкнув чи все ж таки мав на увазі показати мені його?

Він тихо засміявся, роздивляючись мене. Я не ігнорувала його погляду.

Коли наші очі зустрілися, він обдарував мене усмішкою, яку мало хто бачив. У ній було справжнє захоплення й задоволення, можливо, дещиця щастя з якось частинкою полегшення. Обличчя чоловіка, зазвичай приховане за маскою Вищого Лорда.

— Вечеря, — сказав він. — Сьогодні. Хотілося б дізнатися, люба Фейро, чи ти знічев’я говориш про прогулянку містом, чи то правда, що дозволиш Лорду Ночі запросити тебе оглянути місто.

Амрен зазирнула в мою кімнату перед вечерею. Очевидно, ми всі ввечері підемо на прогулянку.

Кассіан і Мор внизу сперечалися про те, чи подолає Кассіан коротку дистанцію на крилах швидше, ніж Мор розсіється в ту саму точку. Я припустила, що Азріель був неподалік, намагаючись заховатися в безпечне місце в тінях. Сподіваюся, він зміг відпочити після розправи над Аттором, перш ніж вирушить у землі смертних, щоб стежити за королевами.

Цього разу Амрен постукала, перш ніж увійти. Нуала й Керрідвен, закінчивши укладати перлинні гребінці в моєму волоссі, поглянули на тендітну жінку й випарувалися з хмарками диму.

— Спритні істоти, — сказала Амрен. Її червоні губи зігнулися в зловісну посмішку. — Примари завжди такі.

— Примари? — Я обернулася на сидінні перед туалетним столиком. — Гадала, що вони Вищі Фе.

— Наполовину, — відповіла Амрен, розглядаючи моє вбрання: бірюзове, кобальтове з білим. — Примари — це просто тіні й туман, вони здатні проходити крізь стіни, камінь — що завгодно. Я навіть не хочу знати, як ці двоє були зачаті. Вищі Фе засунуть свої члени всюди.

Я поперхнулася, і це було схоже чи то на сміх, чи то на кашель.

— З них бувають хороші шпигуни.

— Як ти гадаєш, чому вони зараз шепочуть на вушко Азріелю, що я тут?

— Я думала, вони звітують Різу.

— Вони звітують обом, але спершу їх тренував Азріель.

— Шпигують за мною?

— Ні. — Вона насупилася, побачивши ниточку, що виборсалася з її блузки кольору дощової хмари. Її чорне волосся, яке сягало підборіддя, колихнулося, коли вона звела до мене голову. — Різ постійно говорить їм не робити цього, але, здається, Азріель ніколи мені до кінця не довірятиме. Тож вони повідомляють про мої пересування. І це правильно.

— Чому?

— А чому б і ні? Я була б розчарована, якби головний шпигун Різа не стежив за мною. Навіть якщо він іде проти самого наказу.

— Різ не карає його за непокору?

Її срібні очі зблиснули.

— Двір Мрій заснований на трьох принципах: захищати, поважати й берегти. Ти сподівалася побачити грубу силу й підпорядкування? Більшість високопоставлених осіб Різа має або малу силу, або ж не має взагалі. Він цінує відданість, хитрість і співчуття. Дії ж Азріеля попри його непокору завжди спрямовані на захист Двору і його людей. Тому ні. Різенд не карає за таке. Існують правила, але вони гнучкі.

— А як щодо десятини?

— Якої десятини?

Я підвелася з невеличкої лавки.

— Десятина — податки, що завгодно. Двічі на рік.

— Існують податки, що їх сплачують містяни, але я не чула про десятину. — Вона клацнула язиком.

— Утім, Вищий Лорд Двору Весни ввів його.

Я не хотіла про це думати, цілковито занурюватися в ці думки — не зараз, коли мій лист уже був на шляху до нього, якщо не доставлений. Тому я потягнулася до маленької скриньки на туалетному столику й дістала звідти її амулет.

— Ось, тримай. — Я передала їй золоту річ, інкрустовану коштовностями. — Дякую.

Брови Амрен злетіли вгору, коли я поклала амулет на її простягнуту долоню.

— Ти повернула його.

— Я й не усвідомлювала, що це був тест.

Вона повернула його до скриньки.

— Залиш його собі. У ньому немає ніякої магії.

Я моргнула:

— Ти збрехала…

Прямуючи до дверей, вона лише повела плечем.

— Я знайшла його на дні своєї скриньки для прикрас. А тобі потрібно було те, у що ти могла б вірити. Вірити, що ти виберешся із в’язниці знову.

— Але Різ досі дивиться на нього…

— Тому що це він подарував мені його двісті років тому. Мабуть, здивувався, знову його побачивши, і, напевно, думав, навіщо я його тобі дала. Найімовірніше, був заінтригований з приводу того, навіщо я це зробила.

Я зціпила зуби, але Амрен із веселим виглядом уже виходила за двері:

— Нема за що.