Двір мороку і гніву

Розділ 50

Я спала поруч із ним, зігріваючи як могла. Віддаючи своє тепло, я всю ніч стежила за входом до печери. У лісі нишпорили чудовиська, і їхнє гарчання й шипіння почало вщухати, тільки коли стали помітні сірі відблиски світанку.

Ранкове світло забарвило стіни печери, але Різ досі не прийшов до тями, його шкіра була липка. Я оглянула його рани — вони лише трохи затягнулися, і з них сочилася масляниста рідина.

Поклавши руку йому на чоло, я відчула сильний жар і вилаялася.

Ті стріли були отруєні й досі залишалися в тілі Різа. Іллірійський табір був надто далеко, і моїх сил, вичерпаних після минулої ночі, забракне, щоб перенести нас на таку відстань.

Але якщо їхні жахливі ланцюги мали відібрати його силу, ясеневі стріли — повалити його, то отрута…

Минула година, але йому не стало краще. Золотава шкіра стала блідою, дихання було поверхове.

— Різе, — покликала я стиха.

Він не рухався. Я поторсала його. Якби він сказав мені, яка саме це була отрута, я б спробувала знайти, чим допомогти… Але він не прийшов до тями.

Ближче до обіду я запанікувала.

Я нічого не знала про отрути й протиотрути. Та ще й тут, так далеко від усіх… Чи Кассіан зможе вчасно знайти нас? Чи Мор розсіється сюди? Я не припиняла спроб розбудити Різа.

Отрута дедалі глибше затягувала його в безодню несвідомості. Я не стану ризикувати ним і чекати допомоги. Не ризикуватиму Різом.

Я загорнула його в кілька шарів зайвого одягу, взяла із собою плащ, поцілувала Різа в чоло й пішла.

Ми були лише за кілька сотень метрів від того місця, де я полювала позаминулої ночі. Вийшовши з печери, я спробувала не дивитися на сліди, залишені звірами, просто над нами. Жахливі величезні сліди.

Але те, на що я полюватиму, ще гірше.

Ми були біля води, тому пастку я спорудила недалеко від неї. Встановлюючи сильця, я стримувала дрож в руках. Я поклала плащ — майже новий, дорогий і красивий — у центрі пастки. І стала чекати.

Минула година, друга. Я вже була готова торгуватися з Котлом і Матір’ю, аж ось добре знайома жахлива тиша накрила ліс.

Птахи, що пролітали над моєю головою, замовкли, а вітер між верхівок сосон затих.

У лісі почувся тріск і зловісний крик, що просто оглушив мене. Я поклала стрілу на тятиву й повернулася назустріч суріелю.

Він був такий жахливий, яким я його й запам’ятала.

Дрантя ледь прикривало тіло без шкіри — просто старі кістки. Безгубий рот оголив завеликі зуби, а його пальці — довгі й тонкі — стукали один об один, поки він зважував у руці плащ, який я поклала в центр пастки так, ніби одяг принесло сюди поривом вітру.

— Фейра, Руйнівниця Прокляття, — сказав він, повертаючись до мене, і в його голосі звучало безліч інших голосів.

— Ти мені дуже потрібен, — похмуро сказала я.

Час — його в мене було обмаль. Я відчувала крізь наш із Різом зв’язок, що маю поспішати.

— Як приголомшливо ти змінилася за минулий рік — і світ також, — сказав він.

Цілий рік. Усе правильно: відтоді, як я вперше перетнула Стіну, минув уже рік.

— У мене є кілька запитань, — сказала я.

Суріель посміхнувся, показавши величезні брудні зуби.

— Маєш два запитання.

Відповідь — і наказ.

Марнувати час, особливо коли Різ у небезпеці, а навкруги мисливці, не варто.

— Яка отрута в цих стрілах?

— Кривава смерть.

Я не знала ані самої отрути, ані протидії.

— Де знайду протидію?

Суріель постукав кістяними пальцями, ніби в цьому звуці була відповідь.

— У лісі.

Я засичала, а мої брови вирівнялися в суцільну лінію.

— Будь ласка. Будь ласка, не будь таким таємничим. Де дістати протиотруту?

Суріель нахилив голову, і кістка заблищала на світлі.

— Твоя кров. Дай йому своєї крові, Руйнівнице Прокляття. У ній цілюща сила для Вищого Лорда Світанку. Вона втихомирить лють кривавої смерті.

— Усе? Скільки дати крові?

— Стільки, щоб він зміг напитися. Цього досить.

Сухий холодний вітер — не схожий на серпанкові холодні покривала, що пропливали повз мене, хльоснувши по обличчю.

— Я допоміг тобі раз, допоміг удруге. Звільни мене негайно, Руйнівнице Прокляття, доки мені терпець не урвався.

Те людське в мені, що досі залишилося, примушувало тремтіти від жаху, коли я дивилася на його сильні ноги. Можливо, цього разу суріель дозволив себе зловити. Він зрозумів, як звільнитися, коли я врятувала його від нагів. Перевірка честі — і подяка за стрілу, яку я випустила, щоб врятувати його минулого року.

Але я поклала ясеневу стрілу на тятиву, зіщулившись, коли побачила наконечник, вкритий отрутою.

— Дякую за допомогу, — відповіла я, підбадьорюючи себе й готуючись втекти, якщо він кинеться на мене.

Укриті плямами зуби суріеля клацнули.

— Якщо хочеш прискорити зцілення свого судженого, на додаток до своєї крові візьми траву з рожевими квітами, що росте біля річки. Скажи йому пожувати її.

Іще не дослухавши його слова, я випустила стрілу в тенета.

Пастка розкрилася. І слово пронизало мене.

Суджений.

— Що ти сказав?

Суріель виструнчився на весь зріст, підносячись наді мною. Я навіть уявити не могла, що попри відсутність м’язів він справді сильний.

— Якщо хочеш… — Суріель замовк і посміхнувся, показавши зогнилі зуби. — То ти не знала…

— Говори, — проскрипіла я.

— Вищий Лорд Двору Ночі — твій суджений, твоя Доля.

Не знаю, чи я дихала.

— Цікаво, — промовив суріель.

Суджений.

Суджений.

Суджений.

Різенд мій суджений.

Не коханий, не чоловік — набагато більше. Цей зв’язок такий глибокий і міцний, що його цінують понад усе. Рідкісний зв’язок, зв’язок, який плекають.

Не наречена Темліна. Я суджена Різенда.

«Я ревнував і лютував».

«Ти моя».

— Він знає? — Ці слова я вимовила глухим голосом, не схожим на мій власний.

Суріель стиснув мантію свого нового плаща кістяними пальцями.

— Так.

— Довго?

— Так. Відтоді як…

— Ні. Він сам розповість мені. Я хочу почути це від нього.

Суріель нахилив голову.

— У тебе надто швидко змінюються почуття, і вони надто сильні, я не можу їх прочитати.

— Хіба можливо, щоб я була його судженою?

— Суджені рівні, до пари одне одному, бодай у деяких аспектах.

— Він наймогутніший Вищий Лорд, що був на цих землях. Ти… ти кажеш щось нове.

— Ти створена із семи Вищих Лордів. Не схожа ані на кого. Хіба в цьому ви не подібні? Невже ви не до пари одне одному?

Суджений. І Різ знав — він знав.

Я подивилася на другий берег річки, ніби могла побачити дорогу до печери, у якій спав Різенд.

Коли я озирнулася, суріель зник.

Я знайшла траву з рожевими квітами і з нею повернулася до печери.

На щастя, Різенд був напівпритомний. Шари одягу, у які я закутала його, розметались по ковдрі. Він ледь усміхнувся, коли я увійшла. Я кинула на нього траву, обсипавши голі груди землею.

— Пожуй це.

Він сонно кліпнув очима.

Суджений.

Він послухався, кинувши похмурий погляд на рослину, відірвав кілька листочків і почав жувати. Скривився, ковтнув. Я зняла свою куртку, закасала рукав і попрямувала до нього.

Він знав і приховав це від мене. Решта знає? Здогадується?

Він… обіцяв не брехати й нічого не приховувати від мене.

А це — найважливіша річ у моєму безсмертному житті…

Я провела кинджалом по зап’ястку, утворивши довгий глибокий поріз, і стала перед ним на коліна. Я не відчувала болю.

— Пий. Негайно.

Різ кліпнув очима, здивовано звівши брови, але я не дала йому можливості заперечити. Я наблизила до його рота свою руку і, підхопивши його за потилицю, піднесла до нього руку.

Він завмер, коли моя кров торкнулася його губ. Потім відкрив рот, торкаючись язиком моєї руки, і всмоктав кров. Один ковток. Другий. Третій.

Я забрала руку, рана на ній уже майже загоїлася, і опустила рукав.

— Тобі не дозволено ставити запитання, — сказала я, і він глипнув на мене.

Його обличчя було виснажене і спотворене болем, а на губах виблискувала моя кров. Частина мене ненавиділа ті слова, що я зараз вимовила, те, як я з ним чиню, з ним, пораненим, але мене це не хвилювало.

— Ти можеш лише відповідати на них. Нічого більше.

Він кинув на мене стурбований погляд, але кивнув на знак згоди, беручи до рота ще трохи рослини.

Я дивилася вниз, на нього, воїна-напівіллірійця, з душею якого була з’єднана моя душа.

— Ти давно знаєш, що я твоя суджена?

Різ заціпенів. Як і весь світ навколо. Він глитнув.

— Фейро…

— Ти давно знаєш, що я твоя суджена?

— Ти… спіймала суріеля?

Гадки не маю, як він здогадався.

— Я ж сказала, що тобі не можна запитувати.

Мені здалося, щось схоже на паніку відбилося на його обличчі. Він знову пожував траву — ніби вона миттєво допомагала, ніби він зрозумів, що йому потрібно зібратися на силі, щоб витримати розмову зі мною. Поступово його щоки рожевіли — можливо, причиною була цілюща сила моєї крові.

— Деякий час я здогадувався, — відповів Різенд, ковтнувши ще раз. — Але знав уже точно, коли Амаранта вбивала тебе. А коли ми стояли на балконі в Підгір’ї, одразу після того, як усе скінчилося, я відчув, що цей зв’язок між нами встановився. Гадаю, коли тебе відтворили, це… посилило зв’язок. Я глянув на тебе тоді, і його сила оглушила мене, немов ударом.

Тоді його очі розплющилися, і він позадкував, шокований, наляканий. І зник. Це сталося більше ніж пів року тому.

Кров пульсувала в мене у вухах.

— Коли ти збирався мені розказати?

— Фейро…

— Коли ти збирався мені розказати?

— Не знаю. Хотів учора. Або в будь-який інший момент, коли ти зрозуміла б, що це не просто угода між нами. Я сподівався, що ти зрозумієш, коли ти була в ліжку зі мною, і…

— Решта знає?

— Амрен і Мор знають. Азріель і Кассіан здогадуються.

Моє обличчя палало. Вони знали. Вони…

— Чому ти не сказав мені?

— Ти була закохана в нього, збиралася вийти за нього заміж. До того ж ти… такого натерпілася, що я відчував: буде неправильно розповісти тобі.

— Я заслуговую на те, щоб знати.

— Тоді ти сказала мені, що хочеш відволіктися й розважитися. А це не зв’язок суджених. І, звісно ж, не з таким, як я, чиє життя — суцільний хаос.

Отже, слова, які я виплюнула йому в обличчя після ночі у Дворі Жахіть, досі не відпускали його.

— Ти обіцяв. Обіцяв, що більше ніяких секретів, ніяких ігор. Ти пообіцяв.

Щось у моїх грудях почало оживати. Частина, яку я вважала давно мертвою…

— Я знаю, що обіцяв, — відповів Різ, і його обличчя знову засяяло. — Гадаєш, я не хотів розповісти? Гадаєш, мені приємно було чути, що ти хочеш мене, тільки щоб розважитися й розслабитися? Гадаєш, я не збожеволів, що ці виродки підстрелили мене в небі, бо я занадто переймався думками, чи повинен сказати тобі, чи мушу чекати, чи просто прийняти ті крихти, що ти мені запропонувала, і задовольнятися ними? Чи, може, я повинен просто відпустити тебе, щоб ти не згаяла своє життя, переховуючись від убивць і Вищих Лордів, які полюватимуть на тебе за те, що ти зі мною?

— Я не хочу цього чути. Не хочу чути, як ти пояснюєш мені, що вирішив, ніби знаєш краще за мене, з чим я не зможу впоратися…

— Не так я вирішив.

— Я не хочу чути про те, що ти вирішив не казати мені, тоді як твої друзі знали й усі ви вирішили, як буде краще для мене…

— Фейро…

— Поверни мене в табір іллірійців. Негайно.

Різ жадібно, глибоко вдихаючи, ковтав повітря. Він задихався.

— Прошу.

Я накинулася на нього, схопила за руку.

«Негайно поверни мене туди».

У його очах я побачила біль і жаль. Побачила, але мені було все одно. Тепер, коли щось у моїх грудях скручувалося й ламалося. Коли моє серце… Моє серце боліло так сильно, що я усвідомила: за останні кілька місяців воно якимось дивом зцілилося. Він його зцілив.

Тепер воно боліло.

Різ побачив це й навіть більше на моєму обличчі. Але я не помітила там нічого, крім страждання, коли він зібрався на силі й, стогнучи від болю, розсіяв нас в іллірійський табір…