Двір мороку і гніву

Маас С. Дж Двір мороку і гніву

Можливо, моя душа завжди була темна й дволика.

Можливо, хтось сильніший, із чистою душею, опустив би кинджал і прийняв смерть, тільки б не зазнати того, що чекало на мене.

Кров була всюди.

Я намагалася втримати кинджал у руці, що несамовито тремтіла. Труп юного Вищого Фе лежав переді мною на підлозі, тим часом як я поступово розпадалася на шматки.

Я не могла зібратися на силі, щоб опустити зброю, не могла зрушити з місця.

— Гаразд, — промуркотіла зі свого трону Амаранта. — Повтори.

На мене чекала ще одна жертва. Жінка. Ще одна Фе стояла переді мною на колінах…

Я знала, яку молитву вона читатиме. Які промовлятиме слова.

Я знала, що заріжу її. Як зарізала перед тим хлопця.

Я зроблю це, щоб звільнити їх усіх, щоб звільнити Темліна.

Я була катом невинних, рятівником земель.

— Скажи, коли будеш готова, люба Фейро, — промовила Амаранта.

Руде полум’я її волосся виблискувало, геть як кров на моїх руках і на мармуровій підлозі.

Убивця. Катюга. Монстр. Брехуха. Дволика.

Я не знаю, де була я, а де — королева. Межа між нами вже давно стерлася. Моя хватка ослабла, кинджал із брязкотом упав на підлогу, плюснувши в калюжу крові, що розтеклася підлогою. На мої поношені черевики бризнули краплі крові. Черевики нагадували про моє земне життя, таке далеке, що його я ладна була вважати лихоманковими видіннями останніх кількох місяців.

Я подивилася на жінку, яка прагнула смерті. З неї вже зняли мішок, і тільки каптур затуляв її обличчя. Тіло завмерло в граційній позі. Вона знала, що приречена на смерть, і готова була стати жертвою.

Я потягнулася за другим кинджалом, що лежав на чорній оксамитовій подушці, і відчула його крижане руків’я у своїй теплій вологій долоні. Охоронці зірвали каптур.

Я впізнала її.

Упізнала блакитно-сірі очі, золотаво-брунатне волосся, повні губи, загострені вилиці. Впізнала вуха, які зараз ледь видовжилися, рухливі кінцівки, у яких чаїлася сила, впізнала в ній усю людську недосконалість, яка поступово перетворювалася на ледь помітне сяйво безсмертя. А також спустошеність, відчай, що їх випромінювало її обличчя.

Упевненим рухом я скерувала кинджал.

Узявши її за тендітне плече, я глянула їй в обличчя, яке ненавиділа, — своє обличчя.

І з полегшенням устромила ніж у своє серце.