Дім Аїда

VIII Аннабет

Вони пройшли лише кілька сотень ярдів, коли Аннабет почула голоси.

Вона пленталась позаду, досі в заціпенінні, намагалась придумати план. Це начебто було її фахом — зрештою, дочка Афіни, — але якось важко виробляти стратегію, коли живіт буркотить від голоду, а в горлі пересохло. Вогняна вода Флегетона, може, і зцілила її та надала сил, але жодним чином не втамувала ані голод, ані спрагу. Усе ж таки, ріка призначалась не для того, аби хтось тут добре почувався. Вона просто підтримувала тіло, щоб те могло зазнати більше нестерпного болю.

Аннабет уже куняла від виснаження, коли раптом почула їх — жінок, які про щось сперечалися, — і миттєво стрепенулася.

— Персі, пригнися! — прошепотіла вона й затягла його за найближчий валун, що стояв так близько до ріки, що ноги Аннабет ледве не торкалися полум’я.

З протилежного боку, у вузькому проході між рікою та скелями загарчали голоси. Вони ставали дедалі голоснішими — їхні власники так само йшли вниз за течією.

Аннабет намагалася заспокоїти дихання. Голоси віддалено походили на людські, але це нічого не означало. Навряд чи хтось у Тартарі був по-дружньому налаштований до них. Чудовиська, вочевидь, уже давно їх помітили, а якщо ні, то мали відчути найближчим часом. Запах напівбогів — особливо таких могутніх, як Персі, син Посейдона, — чутно за милю. Аннабет сумнівалась, що переховування за валуном принесе бодай якусь користь, якщо чудовиська натраплять на їхній слід.

Однак голоси наближалися, а тон розмови залишався незмінним, нерівні кроки — шарк, цок, шарк, цок — не прискорювались.

— Довго ще? — запитало одне з чудовиськ таким скрипучим голосом, наче щодня полоскало горло у Флегетоні.

— О боги! — пролунав другий голос. Цей, здавалось, належав комусь молодшому та більш схожому на людину, нагадував голос якої-небудь смертної кралі підліткового віку, яку розгнівали подружки в торговельному центрі. Невідомо чому, цей голос здавався Аннабет знайомим. — Ну капець же ви набридливі, дівчата! Я ж вам сказала, що нам іти близько трьох днів.

Персі стиснув зап’ясток Аннабет і стривожено подивився на неї, наче теж упізнав голос кралі.

У відповідь на її заяву пролунав незадоволений хор гарчання й бурчання. Чудовиська — близько півдюжини, за припущенням Аннабет, — зупинились просто за валуном, але однаково не виявляли жодних ознак того, що натрапили на слід напівбогів. Може, у Тартарі напівбоги пахнуть інакше? Або інші запахи настільки сильні, що маскують напівбожу ауру?

— Щось мені здається, — промовив третій голос, такий саме сиплий та старечий, як і перший, — що ти не знаєш дороги, юначко.

— Ой, стули свою ікласту пащу, Серефоно, — огризнулась краля. — Коли ти востаннє втікала в смертний світ? Я була там кілька років тому. Я знаю дорогу! До того ж, я знаю, що на нас там чекає. А ти й гадки не маєш!

— Не пам’ятаю, щоб матінка-земля назначала тебе головною! — проверещав четвертий голос.

Знову шипіння, метушня й дикі стогони — наче під час бійки величезних вуличних котів. Урешті-решт, Сере-фона заволала:

— Годі!

Метушня стихла.

— Ми підемо за тобою, — продовжила Серефона. — Але якщо ти приведеш нас не туди, або якщо ми дізнаємось, що ти збрехала про Геїн заклик...

— Я не брешу! — огризнулась краля. — Повірте, у мене вагомі причини долучитися до цієї битви. Я розірву своїх ворогів і пригощу вас геройською кров’ю. Тільки залиште один особливий «шматочок» для мене — напівбога на ім’я Персі Джексон.

Аннабет придушила бажання загарчати. Вона забула про страх. Їй хотілося перестрибнути через валун і порізати чудовиськ на пил своїм кинджалом... от тільки вона його загубила.

— Повірте мені, — продовжила краля. — Гея закликала нас, і ми так розважимось. Не мине й дня війни, а смертні та напівбоги вже тремтітимуть, почувши моє ім’я — Келлі!

Аннабет ледве не скрикнула. Вона зиркнула на Персі. Навіть у червоному світлі Флегетона його обличчя було на вигляд блідим, наче віск.

«Емпуси, — промовила вона одними губами. — Вампіри».

Персі похмуро кивнув.

Аннабет пригадала Келлі. Два роки тому, коли Персі пішов на день відкритих дверей у свою майбутню школу, на нього з Рейчел Дер напали емпуси, переодягнені у черлідерш. Одна з них була Келлі. Пізніше та сама емпуса Келлі напала на них у Дедаловій майстерні. Тоді Аннабет вдарила її кинджалом у спину й відіслала... сюди. У Тартар.

Чудовиська почовгали геть. Їхні голоси стали віддалятись. Аннабет підповзла до краю валуна й ризикнула визирнути. Вона не помилилась. П’ять жінок ледь човгали на своїх різних ногах: з лівого боку — механічна бронзова, з правого — волохата, з роздвоєним копитом на кінці. Вогонь замість волосся і біла, наче кістка, шкіра. Майже всі вдягнені у рване давньогрецьке вбрання, але Келлі — у підпалену й не менш рвану блузку з короткою складчастою спідницею... Її черлідерська форма.

Аннабет стиснула щелепи. Вона стикалась з багатьма жахливими чудовиськами, але емпус ненавиділа ледве не найбільше.

Мало їм згубних кігтів та ікл, так вони ще й володіли могутньою здатністю впливати на Туман. Змінювали форму та дурили смертних своїми чаклунськими голосами. Чоловіки були особливо вразливими. Здебільшого емпуса змушувала хлопця закохатись у себе, а потім випивала його кров і пожирала плоть. Не найкраще перше побачення.

Келлі майже вбила Персі. Вона маніпулювала старим другом Аннабет, Лукою, — підбурювала його на дедалі більш лихі вчинки заради Кроноса.

Аннабет дуже шкодувала, що в неї зараз немає кинджала.

Персі підвівся.

— Вони йдуть до Брами Смерті, — пробурмотів він. — Ти ж розумієш, що це означає?

Аннабет не хотіла в це вірити, та, на жаль, цей загін кунсткамерних жінок-людожерок дійсно був їхньою найкращою можливістю вибратися з Тартару.

— Так, — відповіла вона. — Треба йти за ними.