Дім Аїда

LXVIII Френк

Френк не помітив, що світиться. Пізніше Джейсон розповів йому, що благословення Марса оповило його в червоне сяйво, як у Венеції. Списи не ранили його. Каміння дивовижним чином відлітало геть.

Навіть зі стрілою в лівому біцепсі Френк почувався бадьорим, як ніколи.

Перший циклоп, якого він зустрів, пав так швидко, що в це важко було повірити. Френк розрубав чудовисько навпіл від плеча до пояса. Здоровань вибухнув хмарою пилу. Наступний циклоп збентежено почав відступати, тож Френк відрубав йому ноги та відправив його в прірву.

Залишки ворожого війська на Френковому боці намагались тікати, але легіон відрізав їм шлях до відступу.

— Бойовий порядок тестудо! — крикнув Френк. — Колоною по одному у наступ!

Френк був першим, хто перетнув міст. Мерці йшли за ним із зімкнутими щитами з боків і над головою, відбиваючи будь-які атаки. Коли останній ходячий труп опинився на протилежному боці, кам’яний міст обвалився в темряву, але тоді це не мало значення.

Ніко не припиняв закликати до битви нових легіонерів. Протягом існування імперії тисячі римлян служили та вмирали в Греції. Тепер вони повернулись, відгукнувшись на заклик скіпетра Діоклетіана.

Френк пробирався вперед, нищачи все на своєму шляху.

— Я спопелю тебе! — завищав тельхін, відчайдушно розмахуючи пляшкою з грецьким вогнем. — У мене вогонь!

Френк заколов його. Пляшка впала на підлогу, але Френк встиг пнути її у прірву, перш ніж вона вибухнула.

Емпуса вдарила Френка кігтями в груди, але він не відчув нічого. Він розрубав демоницю, перетворивши на пил, і рушив далі. Біль був незначним. Натомість поразка — немислимою.

Він був лідером легіону, робив те, задля чого був народжений — бився проти ворогів Риму, захищав спадщину імперії та життя друзів і товаришів. Він був претором Френком Чжаном.

Його військо змітало ворогів зі шляху, зупиняючи будь-які спроби перегрупуватись. Джейсон і Пайпер із зухвалими криками бились пліч-о-пліч із ним. Ніко пробивався крізь останню групу земленароджених, розрубуючи тих на купки вологої глини своїм чорним стигійським мечем.

Френк і не помітив, як битва скінчилась. Пайпер розсікла останню емпусу. Та з болісним виттям розчинилась у повітрі.

— Френку, — промовив Джейсон, — ти гориш.

Френк опустив очі. Кілька крапель нафти впали на його штани, і тепер тканина жевріла. Френк почав плескати по штанах, поки ті не припинили димитись, але він не дуже через це переймався. Дякувати Лео, йому більше не потрібно було боятись.

Ніко прокашлявся.

— Ем... у тебе ще стріла стирчить з руки.

— Знаю! — Френк відламав наконечник і витягнув древко за хвіст. Усе, що він відчув — тепле поколювання. — Зі мною все гаразд.

Пайпер вмовила його з’їсти шматочок амброзії. Перев’язуючи йому рану, вона промовила:

— Френку, це було неймовірно. Страшно до смерті, але неймовірно.

Френкові важко було усвідомити ці слова. «Страшний» було зовсім не про нього. Він був просто Френком.

Адреналін ущухнув. Френк подивився навколо, гадаючи, куди ділись усі вороги. Єдиними чудовиськами в печері залишилися його власні мертві римляни, які стовбичили тепер з опущеною зброєю.

Ніко здійняв скіпетр. Сфера на верхівці була темною та нерухомою.

— Мертві тут надовго не залишаться. Битва скінчилась.

Френк повернувся до свого війська.

— Легіон!

Мертві солдати стали струнко.

— Ви гідно бились, — промовив Френк. — Тепер можете спочити. Вільно.

Легіонери розсипались на купки кісток, обладунків, щитів та зброї, але потім навіть це все перетворилося на пил.

Френк почувався так, наче теж от-от розсиплеться. Незважаючи на.амброзію, поранена рука почала пульсувати. Повіки були важкими від втоми. Благословення Марса зникло і залишило його спустошеним. Але він ще багато чого мусив зробити.

— Хейзел і Лео, — промовив Френк. — Треба знайти їх.

Друзі поглянули на інший бік печери. Тунель, у який пройшли Хейзел і Лео, завалило тоннами уламків.

— Там ми не пройдемо, — помітив Ніко. — Може...

Раптом він похитнувся. І, мабуть, впав би, якби Джейсон його не підхопив.

— Ніко! — випалила Пайпер. — Що з тобою?

— Брама, — відповів Ніко. — Щось відбувається. Персі та Аннабет... нам треба йти, зараз.

— Але як? — поцікавився Джейсон. — Тунелю більше немає.

Френк стиснув щелепи. Він пройшов так далеко не для того, аби безпомічно стовбичити на місці, поки друзі в біді.

— Весело не буде, — промовив він, — але інший шлях є.