Дім Аїда

IV Хейзел

Хейзел хотілося втекти, але ноги наче прикипіли до сліпучо-білої бруківки.

Обабіч від перехрестя з-під землі, наче стебла рослин, вирвались дві темні металеві підставки. Геката встромила в них смолоскипи, а потім почала повільно ходжати навколо Хейзел, розглядаючи її так, наче вони були партнерами в якомусь химерному й моторошному танці.

Чорний собака та ласка не відставали від своєї господині.

— Ти схожа на матір, — зрештою промовила богиня.

У Хейзел стиснуло горло.

— Ви знали її?

— Авжеж. Марі була ворожкою. Вона заробляла на життя наговорами, прокляттями та ґрі-ґрі. Я — богиня чаклунства.

Чисто-чорні очі наче повільно витягували душу з Хейзел. У школі Святої Агнеси, під час першого життя в Новому Орлеані, вона зазнала знущань через свою матір. Діти називали Марі Левек відьмою. Черниці шепотілись, ніби мама Хейзел торгує з дияволом.

«Якщо черниці боялись мами, то що б вони сказали про цю богиню?» — подумала Хейзел.

— Багато хто мене боїться, — промовила Геката, наче прочитавши її думки. — Але чаклунство ані добре, ані лихе. Це знаряддя, як от ніж. Хіба ніж лихий? Тільки якщо його володар лихий.

— Моя... моя мати... — Хейзел затиналась. — Вона не вірила в чаклунство. Зовсім. Вона тільки вдавала, заради грошей.

Ласка оголила ікла й зацвірінькала, а потім із задньої частини її тіла вирвався писк. За інших обставин гази в цього малятка здалися б кумедними, але Хейзел було не до сміху. Червоні очі гризуна горіли в напівтемряві, наче крихітні жаринки, і лиховісно дивилися на неї.

— Тихо, Ґейл. — Геката знизала плечима на знак вибачення. — Ґейл не любить слухати про скептиків та шахраїв. Бач, вона сама колись була відьмою.

— Ваша ласка була відьмою?

— Власне, вона — тхір. Але, так, Ґейл колись була дуже неприємною відьмою. Вона не дотримувала жодних заходів гігієни, а ще... мала труднощі з травленням. — Геката помахала долонею перед носом. — Це погано вплинуло на репутацію інших моїх учнів.

— Гаразд. — Хейзел намагалася не дивитись на ласку. Їй зовсім не кортіло дізнаватись більше про кишковий розлад гризуна.

— Одне слово, — продовжила Геката, — я перетворила її на тхора. Як тхір вона значно приємніша.

Хейзел важко глитнула. Вона поглянула на чорного собаку, що з любов’ю тикався носом у долоню богині.

— А ваш лабрадор?..

— О, це Гекуба, остання цариця Трої, — промовила Геката таким тоном, наче каже очевидні речі.

Собака рохнула.

— Маєш рацію, Гекубо, — промовила богиня. — Немає часу на довге знайомство. Суть у тому, Хейзел Левек, що твоя мати може й стверджувала, ніби не вірить, проте володіла справжніми чаклунськими силами. З часом вона це збагнула. І коли вона шукала заклинання для виклику Плутона, я допомогла їй його знайти.

— Ви?..

— Так. — Геката продовжила ходжати навколо Хейзел. — Я бачила у твоїй матері талант. А тепер бачу навіть більший талант у тобі.

Голова Хейзел пішла обертом. Вона пригадала передсмертну сповідь матері: як вона закликала Плутона, як бог закохався у неї і як через жадібне бажання її дочка, Хейзел, народилась із прокляттям. Хейзел мала владу над усіма підземними скарбами, але кожний, хто отримував їх, був приречений на страждання або смерть.

А тепер ця богиня стверджує, що все це сталося через неї.

— Моя мати страждала через це заклинання. Усе своє життя я...

— Без мене твого життя б не було, — байдуже відрізала Геката. — У мене немає часу на твою злість. Так само як і у тебе. Без моєї допомоги ти помреш.

Чорний собака гаркнув. Тхір клацнув іклами й випустив гази.

Легені Хейзел наче наповнилися розпеченим піском. — Яка ще допомога? — випалила вона.

Геката здійняла свої бліді руки. У трьох брамах, з яких вона вийшла — на півночі, сході й заході, — завирував Туман. Засяяв та замерехтів вихор чорно-білих зображень, наче в старих німих кінострічках, які ще можна було переглянути в кінотеатрах, коли Хейзел була зовсім малою.

Західна брама показувала римських та грецьких напівбогів в обладунках, які бились одне з одним під величезною сосною на схилі пагорба. Трава була всипана пораненими та померлими. Хейзел побачила себе верхи на Аріоні — вона мчала крізь хаос і намагалась криками спинити кровопролиття.

У брамі на сході Хейзел побачила «Арго II», що стрімко падав десь над Апеннінами. Такелаж охопило полум'я. Невідомо звідки прилетів валун і розтрощив шканці. Наступна брила пробила корпус. Корабель розвалився, наче гнилий гарбуз, і двигун вибухнув.

Зображення у північній брамі були ще більш страшними. Хейзел побачила непритомного (або мертвого) Лео, який падав крізь хмари, а потім — Френка, який, тримаючись однією рукою за іншу, хитався по темному тунелю в просоченій кров’ю футболці. А потім у мерехтливому вирі з’явилась і сама Хейзел: у величезній печері, наповненій сліпучо-білими нитками, що утворювали променисту сіть. Вона щосили намагалась звільнитись, а віддалік, біля підніжжя двох чорносріблястих металевих дверей, нерухомо та безпомічно лежали Персі й Аннабет.

— Можливості, — промовила Геката. — Ти стоїш на роздоріжжі, Хейзел Левек. А я — богиня роздоріж.

Земля під ногами загриміла. Хейзел опустила очі й побачила блиск срібних монет... тисячі старовинних римських динарів виривалися на поверхню звідусіль навколо неї, пагорб почав нагадувати киплячий казанок. Певно, її настільки стурбували видіння у брамах, що вона несвідомо викликала кожну крихту срібла в околицях.

— У цьому місці минуле майже на поверхні, — промовила Геката. — У давні часи тут стикалися дві великі римські дороги. Тут обмінювались новинами і вели торгівлю. Тут зустрічались друзі й бились вороги. Цілі армії мусили обрати собі шлях. Роздоріжжя завжди були місцем для рішень.

— Як... як Янус. — Хейзел пригадала храм Януса на Священному пагорбі в Таборі Юпітера. Напівбоги ходили туди, щоб ухвалити рішення. Вони підкидали монету, загадували орла або решку і сподівались, що дволикий бог вкаже їм правильний шлях. Хейзел завжди ненавиділа це місце. Вона не розуміла, чому друзі так жадають покласти на бога відповідальність за свій вибір. Після всього, через що їй довелось пройти, Хейзел довіряла мудрості богів не більше, ніж гральному автомату в Новому Орлеані.

Богиня чаклунства з відразою фиркнула.

— Янус і його шляхи. Послухати його, так усі рішення чорні або білі, так або ні, уперед або назад. Насправді все не так просто. Щоразу, коли ти опиняєшся на роздоріжжі, перед тобою щонайменше три шляхи... чотири, якщо рахувати шлях назад. Зараз ти саме на такому роздоріжжі, Хейзел.

Хейзел знову поглянула на кожний з вируючих проходів: війна напівбогів, знищення «Арго II», страждання для неї та її друзів.

— Усі варіанти погані.

— У кожному є ризик, — виправила богиня. — Але чого прагнеш ти?

— Чого прагну я? — Хейзел безпомічно обвела рукою всі брами. — Жодного із цього.

Гекуба загарчала. Ґейл забігала навколо ніг богині, псуючи повітря та клацаючи зубами.

— Ти можеш піти назад, — запропонувала Геката. — Повернутись по власних слідах до Рима... але прибічники Геї на це й очікують. Жодний з вас не вціліє.

— То... що ви пропонуєте?

Геката підійшла до найближчого смолоскипа, зачерпнула полум’я долонею і почала надавати йому форму, поки воно не перетворилося на мініатюрну рельєфну мапу Італії.

— Можеш піти на захід. — Геката провела пальцем по вогняній мапі. — Повернутись до Америки з трофеєм, Афіною Парфенос. Твої товариші удома, греки та римляни, на межі війни. Вирушай зараз, тоді, можливо, врятуєш багато життів.

— Можливо, — повторила Хейзел. — Але Гея прокинеться у Греції. Велетні збираються саме там.

— Твоя правда. Гея обрала перше серпня, свято Спеси, богині надії, як день приходу до влади. Пробудившись у День Надії, вона знищить будь-яку надію назавжди. Навіть якщо ви дістанетесь до Греції вчасно, то чи зможете їй завадити? Мені це невідомо. — Палець Гекати пройшовся по вершинах вогняних Апеннін. — Можеш піти на південь, через гори, але Гея зробить усе, щоб завадити вам залишити Італію. Вона воскресила своїх гірських богів, щоб здійняти їх проти вас.

— Ми помітили.

— Будь-яка спроба перетнути Апенніни призведе до знищення корабля. За іронією долі, це, напевно, найбезпечніший вибір для команди. Я бачу, що всі ви переживете вибух. Після цього ви досі матимете можливість, хоч і малу, дістатись до Епіру й зачинити Браму Смерті. Ви, можливо, навіть знайдете Гею і перешкодите її пробудженню. Але до того часу обидва табори вже буде знищено. Вам нікуди буде повертатись. — Геката усміхнулась. — Та, швидше за все, ви помрете серед гір уже після вибуху корабля. Це означатиме кінець походу, але позбавить тебе та твоїх друзів болю та страждань, що чекають на вас у майбутньому. Війну з велетнями виграють або програють без вас.

«Виграють або програють без нас».

Якійсь маленькій, злочинній частинці Хейзел це здалося привабливим. Вона так прагнула бути звичайною дівчиною. Їй так хотілось припинити всі ці страждання для себе, для своїх друзів. Хіба вони ще недостатньо витримали?

Вона подивилась на середній прохід, позаду Гекати. Там, перед чорно-сріблястою брамою, безпомічно лежали на землі Персі й Аннабет. Масивна темна постать, що слабко походила на людську, нависла над ними і здійняла ступню, наче збиралась роздавити Персі.

— А вони? — запитала Хейзел тремтливим голосом. — Персі й Аннабет.

Геката стенула плечима.

— Захід, схід чи південь... вони помруть.

— Не підходить.

— Тоді у тебе тільки один шлях, але він найнебез-печніший.

Палець Гекати перетнув мініатюрні Апенніни і залишив за собою сяючу білу лінію у червоних язиках полум’я.

— На півночі, де мій вплив найсильніший, є прихований перевал, через який колись провів своє військо Ганнібал під час походу на Рим.

Богиня зробила велику петлю... до верхнього краю Італії, на схід до моря, а потім униз уздовж західного узбережжя Греції.

— Щойно здолаєте перевал, рушайте на північ, до Болоньї, а потім до Венеції. Звідти пливіть Адріатич-ним морем до своєї мети — до Епіру в Греції.

Хейзел не дуже розумілась на географії. Вона гадки не мала, про яке Адріатичне море йдеться, уперше чула про Болонью, а усі її знання про Венецію обмежувались розпливчастими розповідями про канали та гондоли. Але дещо було очевидним:

— Це дуже довгий обхідний шлях.

— Тому Гея не очікуватиме, що ви його оберете. Я певною мірою приховуватиму ваше просування, але успіх подорожі залежитиме від тебе, Хейзел Левек. Ти повинна навчитись користуватись Туманом.

— Я? — Серце Хейзел шалено калатало. — Користуватись Туманом? Як?

Геката погасила мапу Італії та змахнула рукою у напрямку Гекуби. Навколо чорного лабрадора почав збиратись Туман, поки зовсім не сховав собаку у білому коконі. Пролунав виразний пшик. Імла розійшлась. На місці собаки опинилося золотооке кошеня з невдоволеним виразом обличчя.

— Няв! — поскаржилося воно.

— Я — богиня Туману, — пояснила Геката. — Я підтримую завісу, що відділяє світ богів від світу смертних. Мої діти вчяться користуватись Туманом задля своїх інтересів, аби створювати ілюзії та впливати на розум смертних. На це здатні й інші напівбоги. Мусиш бути здатною і ти, Хейзел, якщо хочеш допомогти друзям.

— Але... — Хейзел поглянула на кішку. Вона розуміла, що це насправді Гекуба, чорний лабрадор, але не могла переконати себе в цьому. Кішка здавалась такою справжньою. — Я не здатна на таке.

— У твоєї матері був талант. У тебе його навіть більше. Як дитина Плутона, яка повернулась із мертвих, ти розумієш завісу між світами краще, ніж інші. Ти здатна керувати Туманом. Якщо ж ні... що ж, твій брат Ніко вже тебе попередив. Духи нашептали йому про твоє майбутнє. Коли ти дістанешся Дому Аїда, то зустрінеш грізного супротивника. Її не подолати силою або мечем. Тільки ти здатна її перемогти. Тобі знадобиться чаклунство.

Ноги Хейзел затремтіли. Вона пригадала похмуре обличчя Ніко та його пальці, що впились у її руку: «Не говори іншим. Не зараз. Вони не витримають цього».

— Хто? — хрипнула Хейзел. — Хто мій ворог?

— Я не називатиму її імені. Це викаже твою присутність раніше, ніж ти будеш готова до сутички. Рушай на північ, Хейзел! Під час подорожі вчись викликати Туман. Коли дістанешся Болоньї, розшукай двох карликів. Вони приведуть тебе до скарбу, що допоможе пережити Дім Аїда.

— Я не розумію.

— Няв! — поскаржилось кошеня.

— Так, так, Гекубо. — Богиня знову змахнула рукою — і кішка зникла. Чорний лабрадор повернувся на своє місце.

— Зрозумієш, — пообіцяла богиня. — Час від часу я посилатиму Ґейл перевірити твої успіхи.

Тхір зашипів. Червоні очі-намистинки так само зловісно блищали.

— Чудово, — пробурмотіла Хейзел.

— Коли прибудеш до Епіру, ти вже маєш бути го-товою. Якщо досягнеш успіху, можливо, ми зустрінемось знову... в останній битві.

«Остання битва, — подумала Хейзел. — Ох, веселощі».

Перед очима Хейзел знову зринули картини майбутнього, що відкрив Туман: Лео падає крізь хмари; Френк хитається в темряві, самотній та смертельно поранений; Персі з Аннабет у цілковитій владі темного велетня. Чи зможе Хейзел це відвернути?

Їй вже так остогидло відгадувати загадки та дослухатися до незрозумілих порад богів. Тепер і це роздоріжжя почало викликати в неї відразу.

— Чому ви мені допомагаєте? — випалила Хейзел. — У Таборі Юпітера нам розповідали, що в останній війні ви пристали на бік титанів.

Темні очі Гекати спалахнули.

— Тому що я — титан, дочка Перса та Астерії. Я панувала над Туманом задовго до приходу олімпійців до влади. Попри це, у Першій Війні Титанів багато тисячоліть тому, я пристала на бік Зевса. Я бачила жорстокість Кроноса і сподівалась, що Зевс виявиться кращим царем. — Богиня видала гіркий смішок. — Коли Деметра втратила дочку Персефону (яку викрав твій батько), я допомогла їй у пошуках — провела крізь нічну пітьму зі своїми смолоскипами. І коли велетні повстали вперше, я знову пристала на бік богів. Я билась зі своїм заклятим ворогом Клітієм, якого Гея створила, аби поглинути та перемогти всі мої чари.

— Клітій, — Хейзел уперше чула це ім’я, але промовивши його, відчула як німіють її кінцівки. Вона глянула на північну браму — на масивну темну постать, яка нависла над Персі та Аннабет. — Загроза в Домі Аїда — це він?

— О, він чекає на тебе там! Але спочатку ти повинна перемогти відьму. Якщо не впораєшся...

Геката клацнула пальцями — і всі брами потемніли. Туман розійшовся. Зображення зникли.

— Перед усіма нами постає вибір, — промовила богиня. — Коли Кронос повернувся, я припустилася помилки. Я підтримала його. Мені набридло, що так звані головні боги мною нехтують. Незважаючи на роки вірної служби, вони не довіряли мені, відмовили у місці в тронній залі...

Тхір Ґейл розлючено запищала.

— Це більше неважливо. — Богиня зітхнула. — Я знову помирилася з Олімпом. Навіть тепер, коли вони причаїлись — розриваються між грецькою та римською особистостями, — я їм допоможу. Грецька чи римська, я завжди була Гекатою. Я підтримаю тебе у битві з велетнями, якщо доведеш, що гідна. Тож обирай, Хейзел Левек: довіришся мені... чи проігноруєш подібно до олімпійських богів?

У вухах Хейзел заревіла кров. Довіритись темній богині, чиє заклинання зруйнувало життя її матері? Вибачайте, але ні. Гекатині собака та смердючий тхір подобались Хейзел не більше.

Але так само вона розуміла, що не може допустити смерті Персі та Аннабет.

— Я вирушу на північ. Ми пройдемо крізь ваш прихований перевал.

Геката кивнула. На її обличчі промайнуло задоволення.

— Мудрий вибір, але шлях буде нелегким. Вас зустрінуть сонми чудовиськ. Навіть деякі з моїх власних слуг переметнулись на Геїн бік і сподіваються знищити ваш смертний світ.

Богиня дістала смолоскипи зі стояків.

— Готуйся, дочко Плутона! Якщо здолаєш відьму, ми зустрінемось знову.

— Здолаю, — пообіцяла Хейзел. — І... Гекато, я не обираю один з ваших шляхів. Я прокладу власний.

Богиня здійняла брови. Тхориня завилась, а собака загарчала.

— Ми знайдемо спосіб перемогти Гею, — продовжила Хейзел. — Ми врятуємо друзів із Тартару, збережемо команду та корабель і завадимо війні між таборами. Ми зробимо все це.

Ураган заревів. Чорні стінки вихороподібної хмари закрутились швидше.

— Цікаво, — промовила Геката, наче Хейзел була неочікуваним результатом наукового досліду. — На такі чари буде варто подивитись.

Світ накрило стіною мороку. Коли до Хейзел повернувся зір, буря, богиня та її посіпаки зникли. Дівчина стояла на схилі пагорба під ранковими променями сонця, а навколо були тільки руїни й Аріон, який ходжав поряд інохіддю та нетерпляче іржав.

— Згодна, — відповіла коню Хейзел. — Забираймося звідси!

* * *

— Що там було? — поцікавився Лео, коли Хейзел піднялась на борт.

Її руки досі тремтіли після розмови з богинею. Вона поглянула за борт і побачила смугу пилу, залишену Арі-оном на італійських пагорбах. Хейзел сподівалась, що друг залишиться, але не винуватила його в тому, що він прагне якомога швидше залишити це місце.

Земля внизу заблищала, коли літнє сонце доторкнулося до ранкової роси. На пагорбі непорушно стояли білі руїни — не залишилося жодних ознак стародавніх доріг, богинь або ласок, які псують повітря.

— Хейзел? — покликав Ніко.

Коліна підігнулися. Ніко з Лео спіймали її та допомогли піднятися сходами на верхню палубу. Вона ладна була провалитися крізь землю від сорому — от так падати, наче якась казкова дівиця! — але сили залишили її. Спогади про сяючі зображення на роздоріжжі лягли на її плечі страшним тягарем.

— Я зустріла Гекату, — зрештою вимовила Хейзел.

Вона пам’ятала слова Ніко: «Їхня хоробрість уже на межі». Тож промовчала про деякі подробиці та розповіла тільки про прихований північний перевал і описаний Гекатою обхідний шлях, що міг привести їх до Епіру.

Коли вона закінчила, Ніко взяв її за руку. Його очі переповнювало занепокоєння.

— Хейзел, ти зустріла Гекату на роздоріжжі. Це... це те, що більшість напівбогів не переживають. А ті, хто переживає, назавжди змінюється. Ти певна, що з тобою...

— Усе гаразд, — наполягла вона.

Але розуміла, що це не так. Вона пригадала, скільки сміливості та люті вклала у свої слова, запевняючи богиню, що знайде власний шлях і впорається з усім. Тепер ці хвастощі здавались їй до сміху безглуздими. Відвага залишила її.

— А що коли Геката нас обманює? — запитав Лео. — Цей перевал може бути пасткою.

Хейзел похитала головою.

— Якби це була пастка, гадаю, Геката доклала б зусиль, аби північний шлях здавався спокусливим. Повірте, вона не робила цього.

Лео дістав з пояса калькулятор і заклацав по кнопках.

— Це... приблизно триста додаткових миль на шляху до Венеції. Потім нам доведеться вертатися Адріатичним морем. Що ти там казала про карликових болонок?

— Карликів у Болоньї, — виправила Хейзел. — Гадаю, Болонья — це місто. Але навіщо нам шукати там карликів... гадки не маю. Якийсь скарб, що допоможе нам у поході.

— Га, — промовив Лео. — Тобто я завжди радий скарбам, але...

— Кращого вибору у нас немає. — Ніко допоміг Хейзел підвестись. — Ми повинні надолужити втрачений час і рухатись якомога швидше. Від цього залежать життя Персі та Аннабет.

— Швидше? — Лео ошкірився. — Це я можу.

Він поквапився до консолі й почав смикати важелі.

Ніко взяв Хейзел за руку і відвів її за межі чутності.

— Що ще сказала Геката? Щось про...

— Не можу, — обірвала його Хейзел.

Образи, що знову зринули в голові, тиснули на неї з дедалі більшою силою: безпорадні Персі та Аннабет біля підніжжя чорних металевих дверей, загрозлива темна постать велетня і сама Хейзел — скована путами зі світла і нездатна їм допомогти.

«Ти повинна перемогти відьму, — сказала Геката. — Тільки ти здатна її здолати. Якщо не впораєшся...»

«Кінець, — подумала Хейзел. — Усі брами зачиняться. Уся надія згасне».

Ніко попередив її. Він спілкувався з мертвими — чув, як вони перешіптувалися про його з Хейзел майбутнє. Двоє дітей Підземного царства ввійдуть у Дім Аїда. Вони зіткнуться з неймовірним супротивником. І тільки один дістанеться Брами Смерті.

Хейзел не могла подивитись братові в очі.

— Розповім потім, — борючись із тремтінням у голосі, пообіцяла вона. — Зараз нам слід відпочити, поки можна. Увечері ми перетнемо Апенніни.