Дім Аїда

LXXVIII Персі

На заході Персі знайшов Ніко. Син Аїда зав’язував мотузки навколо п’єдесталу Афіни Парфенос.

— Дякую, — промовив Персі.

Ніко нахмурився.

— За що?

— Ти пообіцяв привести решту до Дому Аїда. І дотримав слова.

Ніко з’єднав кінці мотузки й утворив петлю.

— Ти витяг мене з того бронзового глека в Римі. Знову врятував мені життя. Це найменше, що я міг зробити.

Його голос був холодним та байдужим. Якби ж Персі міг зрозуміти цього хлопця! Ніко вже давно не був дивакуватим малим з картками «Міфи та Магія». Так само як і не був розлюченим одинаком, який пішов за духом Міноса крізь Лабіринт. Але ким він тоді став?

— А ще, — промовив Персі, — ти навідував Боба...

Він розповів Ніко про їхню подорож Тартаром. Якщо хтось міг його зрозуміти, то це був Ніко.

— Ти переконав Боба, що мені можна довіряти, хоч я сам жодного разу його не навідав. Я навіть не згадував про нього. Ти врятував наші життя своїм добрим ставленням до Боба.

— Ну, не згадувати про людей... це може закінчитися погано.

— Чорт забирай, я намагаюсь тобі подякувати.

Ніко холодно розсміявся.

— А я намагаюсь сказати тобі, що це не потрібно. А тепер можна я тут закінчу, якщо ти не проти дати мені трохи простору?

— Так. Так, авжеж.

Персі відійшов. Ніко почав затягувати мотузки, що охоплювали плечі Афіни, наче лямки величезного рюкзака.

Персі вразили слова Ніко. Та водночас він розумів, що ображатись не слід. Ніко багато що витримав. Він примудрився вціліти в Тартарі на самоті. Персі на власній шкурі відчув, скількох сил це потребує.

Аннабет піднялась на пагорб до них. Вона взяла Персі за руку — і йому стало краще.

— Щасти! — сказала вона Ніко.

— Еге! — промовив той кудись убік. — І тобі.

За хвилину прийшли Рейна та тренер Хедж у повному озброєнні та з рюкзаками за плечима. Рейна була похмурою, на її обличчі читалася готовність до бою. А тренер Хедж шкірився так, наче очікував вечірки сюрпризу.

Рейна обійняла Аннабет.

— Ми впораємось, — пообіцяла вона.

— Я знаю, що ти впораєшся, — відповіла Аннабет.

Тренер Хедж скинув битку на плече.

— Ага, не хвилюйтесь. Я доправлю всіх до табору та подивлюсь на своє маля! Тобто я відведу до табору це маля!

Він поплескав Афіну по нозі.

— Гаразд, — промовив Ніко. — Хапайтесь за мотузки. Вирушаймо.

Рейна і Хедж узялися за віжки. Повітря потемніло. Афіна Парфенос звалилась у власну тінь і зникла разом зі своїм ескортом.

* * *

«Арго II» відлетів уночі.

Вони рухались у південно-західному напрямку, поки не дістались узбережжя Іонічного моря. Корабель шубовснувся на воду. Персі стало легко на душі, коли він відчув хвилі під собою.

Подорож до Афін була б коротшою, якби вони полетіли над сушею, але після пригод з гірськими духами в Італії команда вирішила, що краще уникати володінь Геї, поки це можливо. Вони збирались обпливти Грецію шляхами, якими користувались грецькі герої в античні часи.

Персі це влаштовувало. Він був радий повернутись у батьківську стихію — знову відчувати свіже морське повітря в легенях та солоні краплі води на руках. Він став біля правого борту і, заплющивши очі, зосередився на морських течіях. Але образи Тартару не полишали його думок — Флегетон, пухирчаста земля із зародками чудовиськ, темний ліс з ереями в кривавих хмарах. Та здебільшого він думав про хатинку на болоті — тепле вогнище, полиці з висушеними травами та в’ялену драгонину. Чи мешкає хтось тепер у тій хатині?

Аннабет притиснулась до нього. Тепло її тіла заспокоювало.

— Знаю, — пробурмотіла вона, прочитавши його думки. — Я теж не можу забути це місце.

— Дамасен, Боб...

— Знаю! — її голос тремтів. — Їхня жертва не буде марною. Ми здолаємо Гею.

Персі вдивився в нічне небо. Якби ж вони дивились на нього з пляжу Лонг-Айленда, а не з іншого кінця світу, пливучи назустріч своїй смерті.

Де зараз Ніко, Рейна і Хедж? І скільки їм знадобиться часу, щоб дістатися табору... якщо, звісно, вони взагалі вціліють? Він уявив, як римляни шикуються в бойовий порядок і оточують Табір Напівкровок.

Чотирнадцять днів, аби дістатись Афін, — і війна закінчиться. На Геїну чи на їхню користь.

На носі корабля Лео копирсався у Фестусових механічних мізках, бурмочучи щось про кристал та астролябію і час від часу насвистуючи. На палубі Пайпер і Хейзел управлялися у фехтуванні, пронизуючи ніч дзвоном золота об бронзу. Джейсон з Френком стояли біля штурвала і ледве чутно розмовляли — мабуть, ділились розповідями про легіон або обмінювались думками про долю претора.

— У нас чудова команда, — промовив Персі. — Якщо я пливу назустріч смерті...

— Не смій умирати раніше за мене, Риб'ячі Мізки, — перервала його Аннабет. — Пам'ятаєш? Більше не розлучатись. І коли повернемось додому...

— То що?

Вона поцілувала його.

— Запитай мене знову після перемоги над Геєю.

Він усміхнувся, радий, що на нього чекає хоч щось приємне.

— Як скажеш.

Вони відпливали від берега, а небо темнішало й рясно вкривалось зорями.

Персі знайшов сузір’я — ті, що показала йому Аннабет багато років тому.

— Боб переказує вітання, — промовив він до зірок.

«Арго II» відплив у ніч.