Дім Аїда

XXIX Персі

Персі відчув полегшення, коли диявольські бабусі ринули в напад.

Авжеж він був наляканий. Троє проти кількох дюжин? Йому не дуже подобалось їхнє положення. Але на бійках він принаймні розумівся. А блукати в темряві та чекати, поки на тебе нападуть — від цього в нього вже голова йшла обертом.

До того ж вони з Аннабет багато разів бились пліч-о-пліч. А тепер на їхньому боці ще був титан.

— Геть! — Персі встромив Анаклузмос у найближчу змарнілу каргу, але та тільки зашипіла.

«Ми — ереї, — промовив химерний голос, що лунав звідусіль, так ніби з ними говорив весь ліс. — Ти не можеш нас убити».

Аннабет притиснулась до його плеча.

— Не торкайся їх, — попередила вона. — Це духи проклять.

— Боб не любить прокляття, — вирішив Боб. Малий Боб сховався в його комбінезоні. Розумне кошеня.

Титан широко змахнув шваброю, чим змусив духів відступити, але за мить ті знову ринули вперед, наче припливна хвиля.

«Ми служимо знедоленим та переможеним, — промовили ереї. — Ми служимо вбитим, які побажали помсти з останнім подихом. Ми принесли вам багато проклять».

Вогняна вода в шлунку Персі поповзла до горла. Він пошкодував, що в Тартарі немає кращих напоїв чи хоча б дерева з фруктами проти печії.

— Я вдячний за пропозицію, — промовив Персі. — Але мама наказала мені не приймати проклять від незнайомців.

Найближча демониця ринула вперед. Її кігті витягнулись, наче викидні ножі. Персі розрубав її навпіл, але щойно вона розчинилась у повітрі, його груди пронизав біль. Він похитнувся, схопився руками за грудну клітку, а його пальці стали мокрими та червоними.

— Персі, ти стікаєш кров’ю! — скрикнула Аннабет, що, загалом, і так уже було очевидним. — О боги, з обох боків!

Це була правда. З лівого і правого боків його рвана футболка стала липкою від крові, наче крізь нього пройшов спис.

Або стріла...

Він ледве не звалився від нездужання. «Помста. Прокляття вбитих».

У голові спалахнув спогад дворічної давнини — битва в Техасі з чудовиськом-фермером, якого можна було вбити, тільки розрубавши всі три його тіла водночас.

— Геріон, — промовив Персі. — Так я його вбив...

Духи оголили ікла. Ще більше ерей, лопочучи шкірястими крилами, зістрибнули з дерев.

«Так, — погодились вони. — Відчуй біль, який завдав Геріону. Стільки проклять промовлено на твою честь, Персі Джексоне! Від якого ти помреш? Обирай або ми роздеремо тебе на шматки!»

Якимсь дивом він залишився на ногах. Кров припинила цебеніти, але він однаково почувався так, наче з його ребер стирчала розпечена металева палиця. Рука з мечем поважчала та ослабла.

— Я не розумію, — пробурмотів він.

Голос Боба наче лунав з кінця довгого тунелю: «Якщо вбиваєш одну, отримуєш прокляття».

— Але якщо ми не вбиватимемо їх... — промовила Аннабет.

— Вони все одно нас уб’ють, — здогадався Персі.

«Обирай! — зарепетували ереї. — Помреш під камінням, як Кампа? Чи бажаєш розсипатись на пісок подібно до юних тельхінів, яких ти порізав, наче худобу, під горою Святої Єлени? Ти завдав стільки смертей та болю, Персі Джексоне! Ми відплатимо тобі!»

Крилаті відьмі наближались. Їхній подих був кислим. Очі палали ненавистю. Вони нагадували фурій, але, на думку Персі, були навіть гіршими. Три фурії принаймні слухались Аїда. А ці були дикими та не припиняли множитись.

Якщо вони дійсно втілювали передсмертні прокляття всіх ворогів, убитих Персі... тоді він опинився у серйозній халепі. Він устиг зустрітися в битві з багатьма ворогами.

Одна з демониць кинулась на Аннабет. Та інстинктивно ухилилась, обрушила камінь на голову старої та перетворила її на пил.

В Аннабет не було вибору. Персі зробив би те ж саме. Але вона тієї самої миті впустила свій камінь та тривожно скрикнула.

— Я нічого не бачу! — вона схопилася за обличчя і почала несамовито обертатись. Її очі стали цілковито білими.

Персі кинувся до неї, тоді як ереї загигикали.

«Поліфем прокляв тебе, коли ти обманула його завдяки своїй невидимості в Морі Чудовиськ. Ти назвала себе Ніким. І він не міг побачити тебе. А тепер ти не бачитимеш тих, хто нападатиме на тебе».

— Я з тобою, — пообіцяв Персі. Він пригорнув Аннабет до себе, але гадки не мав, як захистити їх обох.

Дюжина демониць кинулась на них зусібіч, але Боб закричав:

— ВЖУХ!

Його швабра просвистіла над головою Персі. Увесь авангард ерей повалився назад, наче кеглі.

Інші ринули вперед. Одну Боб грюкнув по голові, а іншу проколов списом — обидві розсипались на пил. Решта позадкувала.

Персі затримав дихання. Він очікував, що Боб поляже від якогось жахливого прокляття, але з його приятелем титаном наче все було гаразд — їхній величезний сріблястий охоронець стримував наступ самої смерті найбільш загрозливим у світі очисним пристосуванням.

— Бобе, з тобою все гаразд? — поцікавився Персі. — Ти не проклятий?

— Боб не проклятий! — погодився Боб.

Ереї зашипіли, почали кружити, поглядаючи на швабру.

«Титан уже проклятий. Навіщо нам мучити його ще сильніше? Ти, Персі Джексоне, вже знищив його спогади».

Наконечник Бобового списа втягнувся в швабру.

— Не слухай їх, Бобе, — випалила Аннабет. — Вони лихі!

Час вповільнився. Персі раптом подумав, чи не ширяє десь поряд у мороці дух Кроноса? Чи не насолоджується повелитель титанів цією миттю так сильно, що побажав, аби вона тривала цілу вічність? Почувався зараз Персі точнісінько так само, як у дванадцять років, під час битви з Аресом на тому пляжі, коли тінь титана нависла над ним уперше.

Боб повернувся. Розкуйовджене сиве волосся скидалось на підірваний німб.

— Мої спогади... це зробив ти?

«Прокляни його, титане! — зашипіли ереї, блимаючи червоними очима. — Приєднайся до інших!»

Серце Персі втиснулося в хребет.

— Бобе, це довго пояснювати. Я не хотів, щоб ти був моїм ворогом. Я намагався зробити тебе другом.

«Викравши твоє життя, — промовили ереї. — Залишивши тебе в палаці Аїда мити підлогу!»

Аннабет стиснула долоню Персі.

— Куди? — прошепотіла вона. — Якщо доведеться тікати?

Він зрозумів її. Якщо Боб не захищатиме їх, то єдиний вихід — тікати. От тільки вихід це був кепський.

— Бобе, послухай, — знову спробував він, — ереї хочуть, аби ти злився. Вони — породження гірких думок. Не давай їм того, що вони хочуть. Ми справді твої друзі.

Навіть промовляючи це, Персі почувався брехуном. Він залишив Боба в Підземному світі, а після цього ніколи більше про нього не згадував. Що робило їх друзями? Той факт, що тепер титан був йому потрібен? Персі завжди бісило те, як боги використовують його з власною метою. А тепер він точнісінько так само користувався Бобом.

«Подивись на його обличчя, — завили ереї. — Малий навіть себе в цьому переконати не може. Чи навідував він тебе після того, як забрав твої спогади?»

— Ні, — пробурмотів Боб. Його нижня губа тремтіла. — Дехто інший навідував.

Думки Персі були наче повиті туманом.

— Інший?

— Ніко. — Боб поглянув на нього переповненими болем очима. — Ніко приходив. Казав мені, що Персі хороший. Що він друг. Тому Боб і допоміг.

— Але... — голос Персі розтанув, наче хтось ударив його мечем з небесної бронзи. Він ніколи не почувався настільки підлим і безчесним. Йому здавалось, що він не заслуговує мати друзів.

Ереї напали. Цього разу Боб їм не перешкоджав.