Дім Аїда

III Хейзел

Буря вируючим чорним конусом накрила пагорб.

Аріон ринув просто всередину.

Коли Хейзел опинилась на вершині, їй здалося, що вона потрапила в зовсім інший вимір. Світ втратив кольори. Ураганні вали оточили пагорб непроглядною чорною стіною. Небо вкрила сіра заслона. Руїни побіліли настільки, що ледь не сяяли. Навіть карамельне хутро Аріона набуло кольору темного попелу.

У серці бурі зовсім не було вітру. Шкірою Хейзел пройшовся холодок, наче її протерли ваткою зі спиртом. Попереду стояла склепінчаста брама, що вела крізь порослі мохом стіни в щось на кшталт садиби.

Крізь темряву Хейзел майже нічого не бачила, але чітко відчувала чиюсь присутність. Її тягнуло вперед, наче залізну брилу до величезного магніту. Опиратися цьому пориву було майже неможливо.

І все ж дівчина втрималась. Вона зупинила Аріона, і той нетерпляче затупотів. Земля під ними затріскотіла. Куди б не ступали кінські копита: трава, ґрунт, каміння — усе ставало білим, наче крига. Хейзел пригадала льодовик Хаббард на Алясці — як він тріскався під їхніми ногами, а потім жахливу печеру в Римі — як розсипалась її підлога та звергнула Персі з Аннабет у Тартар.

Вона сподівалась, що цей чорно-білий пагорб під нею не розвалиться, але вирішила, що в будь-якому разі краще рухатися далі.

— Тоді ходімо далі, хлопчику. — Її голос лунав приглушено, наче вона говорила в подушку.

Аріон пройшов риссю крізь арку. Напівзруйновані стіни утворювали прямокутне подвір’я розміром з тенісний корт. Три інші брами, по одній на кожну стіну, вели на північ, схід і захід. У центрі подвір’я перетинались дві бруковані доріжки. У повітрі висів туман — розпливчасті білі смужки, що звивалися та хвилювалися, наче живі.

«Не звичайний туман», — збагнула Хейзел.

Усе життя вона чула про Туман — надприродну вуаль, що приховує міфічний світ від смертних очей. Він вводив в оману людей і навіть напівбогів, змушуючи бачити чудовиськ як безневинних тварин, а богів — як звичайних перехожих.

Хейзел ніколи не уявляла його власне туманом, але дивлячись, як він повиває ноги Аріонові й пливе крізь зруйновані арки, відчула, як волосся на її руках стає сторчма. Вона не знала чому, але була певна: ця біла речовина — чисті чари.

Віддалік завив собака. Аріона, зазвичай, ніщо не лякало, але зараз він став на дибки та знервовано зафиркав.

— Усе добре. — Хейзел погладила коня по шиї. — Ми ж разом у цій халепі. Зараз я спущусь, гаразд?

Вона сковзнула з Аріонової спини. Кінь тієї самої миті повернувся й поскакав геть.

— Аріоне, заче...

Але він уже зник у тому самому напрямку, з якого з’явився.

«Разом», ще б пак.

Знову почулося виття — цього разу ближче.

Хейзел зробила крок до центру двору. Туман чіплявся до неї, як пара з морозилки.

— Перепрошую? — покликала вона.

— Вітаю! — відповів голос.

Біля північної брами з’явилася тьмяна жіноча постать. Ні, стривайте... біля східної. Ні, біля західної. Три однакові жінки водночас рушили до центру руїн. Біля ніг кожного неясного (вочевидь, утвореного з Туману) обрису метались два менші димки. Хатні тваринки?

Постаті дійшли до центру подвір’я й об’єдналися в одну. Туманні обриси окреслились у молоду жінку в темній довгій сукні без рукавів. Її золотаве волосся було зібране в жмуток на маківці — зачіска в давньогрецькому стилі. Тканина сукні була настільки гладкою, що утворювала брижі, тому здавалося, ніби з плечей жінки струменить потік чорнил. На вигляд жіночці виповнилося не більше двадцяти, але Хейзел розуміла, що це ще нічого не означає.

— Хейзел Левек, — промовила незнайомка.

Вона була вродливою, але блідою, наче смерть. Хейзел пригадала, як одного разу, ще у Новому Орлеані, її змусили прийти на похорон однокласниці, пригадала бездиханне тіло дівчинки у відкритій труні. Обличчя померлої було дуже загримоване, так що вона здавалась сплячою. У Хейзел від цього спиною бігли мурахи.

Ця жінка нагадувала Хейзел ту дівчинку — за винятком очей, розплющених і цілковито чорних. Коли незнайомка рухала головою, то знову розділялась на трьох різних людей... Це нагадувало примарні зображення, що залишаються, коли фотографуєш щось на великій швидкості.

— Хто ви? — Пальці Хейзел засіпались на руків’ї меча. — Тобто... яка ви богиня?

У цьому вже Хейзел була певна: жінка випромінювала силу. Усе навколо них: вируючий Туман, одноколірний ураган, химерне сяйво руїн — існувало завдяки їй.

— А, точно. — Жінка кивнула. — Трохи світла не завадить.

Вона здійняла руки, й за мить у них з’явилися два палаючі старовинні смолоскипи. Туман відступив до країв подвір’я. Дві димчасті тварини біля ніг жінки набули твердої форми. Одна виявилась чорним лабрадором-ретривером. Інша — довгим та пухнастим сірим гризуном з білим хутром на мордочці. Може, ласка?

Жінка безтурботно усміхнулась.

— Я — Геката, — промовила вона. — Богиня чаклунства. Нам багато що треба обговорити, якщо ти переживеш цю ніч.