Дім Аїда

LVII Джейсон

Джейсон не знав, на що сподіватись: на бурю чи на вогонь.

В очікуванні чергової щоденної аудієнції з повелителем Південного Вітру, він намагався вирішити, яка з двох особистостей цього бога гірша — римська чи грецька. Але після п’яти днів у палаці, напевне, можна було сказати лише одне: навряд чи їм з командою вдасться вибратися живими.

Він обіперся об поруччя балкона. Повітря було таким сухим та пекучим, що витягало вологу просто з легень. За минулий тиждень шкіра хлопця помітно засмагла. Волосся стало білим, наче сніг. Щоразу, коли дивився у дзеркало, хлопець лякався шаленого порожнього погляду у власних очах. Перед ним наче стояв сліпець, який заблукав у пустелі.

За сотню футів унизу блищала затока, оточена півмісяцем пляжу з червоного піску. Вони були десь на північному узбережжі Африки. Більших подробиць вітряні духи не розкривали.

Палац простягався обабіч Джейсона — решето залів, тунелів, балконів, колонад і печер, висічених у скелях піщаника, збудованих спеціально для того, аби вітер міг вільно гуляти скрізь та спричиняти якомога більше шуму. • Постійний звук органа нагадував Джейсону летюче лігво Еола в Колорадо, хіба що місцеві вітри, здається, нікуди не квапились.

Що, власне, і спричиняло проблеми.

У найкращі свої дні південні вентуси були повільними та ледачими. У найгірші — поривчастими та розлюченими. Спочатку вони привітно прийняли «Арго II», оскільки будь-який ворог Борея був другом Південного Вітра, але потім, наче забули, що напівбоги — їхні гості. Вентуси швидко втратили інтерес до ремонту корабля. А настрій їхнього короля щодня тільки погіршувався.

Знизу, в доці, кипіла робота — друзі Джейсона ремонтували «Арго II». Вони вже залатали головне вітрило і замінили такелаж, а тепер лагодили весла. Без Лео жодний з них не знав, як полагодити складніші частини корабля, навіть з допомогою стола Буфорда та Фестуса (який тепер, завдяки чаромовству Пайпер, завжди був увімкненим — і ніхто не розумів, як таке можливо). Але вони не залишали надії.

Хейзел і Френк стояли біля штурвалу та мудрували з керуванням: Пайпер передавала їхні команди тренерові Хеджу, який висів за бортом корабля і биткою вирівнював вибоїни у веслах. Така робота чудово йому підходила.

Прогрес був ледве помітним, але враховуючи те, що вони витримали, дивом було вже те, що корабель досі не розвалився.

Джейсон здригнувся, пригадавши напад Хіони. Він був цілковито безпомічним — його перетворили на бурульку навіть не раз, а двічі, тоді як Лео жбурнули в небо, а Пайпер довелося самотужки рятувати їх усіх.

Дякувати богам, що з ними була Пайпер. Вона звинувачувала себе через те, що не запобігла вибуху вітряної бомби, але правда було в тому, що без неї усі вони тепер були б крижаними статуями в Квебеці.

Крім того їй удалось скерувати вибух крижаної сфери так, що, хоч корабель і викинуло на інший край Середземного моря, ушкодження були відносно незначними.

Знизу в доці загорланив тренер Хедж:

— Спробуйте зараз!

Хейзел і Френк потягнули за важелі. Ліві весла ошаленіли, заметались угору-вниз, здіймаючи хвилі. Тренер Хедж, як міг, ухилявся, але одне весло ляснуло його по сідницях і відправило в небо. Сатир з криками підлетів і плюхнувся у воду.

Джейсон зітхнув. Якщо так буде й далі, вони ніколи не відпливуть, навіть якщо південні вентуси дозволять їм це зробити. Десь на півночі Рейна летіла до Епіру, якщо вона взагалі знайшла записку в палаці Діоклетіана. Лео був невідь-де і потребував допомоги. Персі з Аннабет... що ж, у кращому випадку вони досі були живими і просувались до Брами Смерті. Джейсон не міг підвести їх.

Він почув шурхіт і озирнувся. У тіні сусідньої колони стояв Ніко ді Анжело. Хлопчина скинув куртку і тепер був тільки в чорних футболці та джинсах. Меч та скіпетр Діоклетіана висіли обабіч його пояса.

Дні під пекучим сонцем не залишили й сліду на його шкірі. Він, здається, став навіть більш блідим. Темне волосся спадало на очі. Обличчя досі було кощавим, але хлопець, безперечно, був у кращій формі, ніж коли залишив Хорватію. Він погладшав достатньо, щоб не здавалось, ніби він вмирає з голоду. Його руки стали напрочуд м’язистими, наче він весь минулий тиждень займався фехтуванням. Джейсон підозрював, що Ніко непомітно вислизає з палацу і практикується викликати духів скіпетром Діоклетіана, а потім б’ється з ними на мечах. Після вилазки в Спліті його нічого б не здивувало.

— Якісь новини від царя? — поцікавився Ніко.

Джейсон похитав головою.

— Щодня він посилає за мною дедалі пізніше.

— Нам час вирушати. І якомога швидше.

Джейсон був такої саме думки, але почувши це від Ніко, відчув тривогу.

— Ти щось відчуваєш?

— Персі майже дійшов до Брами. Він не зможе вижити без нашої допомоги.

— Зрозуміло. Але якщо ми не полагодимо корабель...

— Я пообіцяв, що приведу вас до Дому Аїда. Не знаю як, але приведу.

— Ти не зможеш провести всіх крізь світ тіней. А щоб дістатися Брами Смерті, потрібні ми всі.

Сфера на скіпетрі Діоклетіана запалала пурпуром. За останній тиждень вона, здавалось, синхронізувалась із настроєм Ніко, Джейсон не певен був, добре це чи погано.

— Тоді ти мусиш переконати царя Південного Вітру допомогти! — голос Ніко сповнився гніву. — Не для того я через усе це пройшов. Не для того витримав стільки принижень...

Джейсон ледь утримався, аби не потягнутися до меча. Його інстинкти кричали «Небезпека!» щоразу, коли Ніко злився.

— Послухай, Ніко, — промовив він. — Я завжди готовий поговорити про, ну, те, що сталось у Хорватії. Я розумію, як важко...

— Біса ти розумієш.

— Ніхто тебе не засуджуватиме.

Губи Ніко скривилися у глузливій посмішці.

— Невже? Сумніваюсь. Я син Аїда, Джейсоне! До мене ставляться так, наче я вкритий кров’ю та нечистотами. Я всюди чужий. Я навіть не з цього століття. Але й цього виявилося замало, щоб виділити мене поміж інших. Я ще й маю бути... бути...

— Чорт забирай! Ніхто не обирає, ким народитись. Ти — це ти, і все тут.

— Я — це я... — Балкон затремтів. Кам’яна підлога затремтіла так, наче на поверхню намагались вибратись кістки. — Тобі легко говорити. Ти для всіх золотий хлопчик, син Юпітера. А мене приймала тільки одна людина — Б’янка, але вона померла! Я не обирав усього цього. Свого батька, свої почуття...

Джейсон намагався придумати, що сказати. Він хотів бути другом для Ніко, розумів, що тільки так може допомогти. Але Ніко зовсім не прагнув допомоги.

— Гаразд, — промовив Джейсон і смиренно здійняв руки. — Але, Ніко, ти сам обираєш, що робити зі їм життям. Ти хочеш комусь довіритись? Ризикни, довірся мені. Я прийму тебе. Це краще, ніж ховатись.

Підлога під ними тріснула. Із розколини долинуло шипіння. Повітря навколо Ніко замерехтіло примарним світлом.

— Я ховаюсь? — голос Ніко був убивче тихим.

Пальці Джейсона так і поривались до меча. Він зустрічав багато грізних напівбогів, але починав розуміти, що Ніко ді Анжело, попри зовнішню блідість та кощавість, лякав його найбільше.

Незважаючи на це, він не відвів очей.

— Так, ховаєшся. Ти втік з обох таборів. Тебе так лякає осудження, що ти боїшся навіть спробувати заговорити з кимось. Можливо, час вийти із тіней.

Коли напруження між ними дійшло до межі, Ніко раптом опустив очі. Розколина в підлозі балкона зникла. Примарне світло згасло.

— Я дотримаю обіцянки, — промовив Ніко ледве не пошепки. — Я приведу вас до Епіру. Допоможу зачинити Браму Смерті. І на цьому все. Я піду... назавжди.

Двері позаду них з шумом розчинились. Із тронної зали подуло пекучим повітрям.

Безтілесне створіння промовило:

— Владика Австер готовий вас прийняти.

Як Джейсон не боявся цієї зустрічі, він усе ж таки відчув полегшення. Тієї миті сперечання з божевільним вітряним богом здавалось безпечнішим за спроби потоваришувати з розлюченим сином Аїда. Він повернувся, аби попрощатись з Ніко, але той уже зник — назад, в обійми темряви.