Дім Аїда

LII Лео

Лео вважав цілеспрямованим себе. Та Каліпсо, коли ставила собі щось за мету, ставала машиною.

За один день вона зібрала припасів на цілий тиждень: їжа, пляшки з водою, цілющі трави із саду. Зіткала таке велике вітрило, що його вистачило б на маленьку яхту, і наробила мотузок на цілий такелаж.

Вона встигла стільки всього, що наступного дня запитала в Лео, чи потрібна йому якась допомога у його проекті.

Він відвів очі від електросхеми, що потроху набувала належного стану.

— Якби я не був таким проникливим, то подумав би, що тобі кортить мене позбутися.

— Це бонус, — визнала Каліпсо.

Вона була одягнена в робочий одяг: джинси та поношену білу футболку. Коли хлопець запитав, чому вона змінила гардероб, Каліпсо заявила, що усвідомила зручність такого одягу після того, як зшила його для Лео.

У синіх джинсах Каліпсо зовсім не походила на богиню. Її футболка була у плямах від трави та бруду, наче вона щойно пробігла крізь вируючу Гею. Ноги були босими. Волосся — зав’язане у хвіст, через що її очі здавались ще більшими та сліпучими. Долоні вкривали мозолі та пухирі від роботи з мотузкою.

Дивлячись на неї, Лео відчував у животі дивне поколювання, яке не міг пояснити.

— Ну? — наполегливо запитала вона.

— Ну... що?

Вона кивнула на електросхему.

— Я можу допомогти? Як там справи?

— О, ну, добре. Гадаю. Якщо приєднаю цю штуку до човна, то, напевно, знайду шлях назад у реальний світ.

— Тепер тобі потрібен тільки човен.

Лео намагався прочитати вираз її обличчя: їй прикро, що він досі тут, чи вона тужить, що теж не може упливти? Тоді він подивився на всі припаси, зібрані нею, — їх цілком вистачило б на двох.

— Те, що сказала Гея... — він завагався. — Залишити цей острів. Ти хотіла б спробувати?

Вона сердито поглянула на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну... Не кажу, що був би радий твоєму товариству, постійним скаргам, гнівним поглядам і подібному. Але, мабуть, я це витримаю, якщо хочеш спробувати.

Її вираз обличчя трошки пом’якшав.

— Як шляхетно, — буркнула вона. — Але ні, Лео. Якщо я спробую піти з тобою, твій крихітний шанс на те, щоб звідси забратись, дорівнюватиме нулю. Герой може залишити острів. Я не можу. Найважливіше, щоб ти звільнився та зупинив Гею. Не те, щоб я непокоїлася через те, що з тобою станеться, — швидко додала вона. — Але на кін поставлена доля світу.

— Яке тобі до цього діло? Тобто після стількох років у вигнанні?

Вона вигнула брови, наче здивована тим, що він поставив таке розумне запитання.

— Гадаю, я просто не люблю, коли мені вказують — будь це Гея чи хтось інший. Як би я не ненавиділа богів, проте за минулі три тисячі років я зрозуміла, що вони кращі за титанів. І, безсумнівно, кращі за велетнів. Боги принаймні не забувають про мене. Гермес завжди був добрим. А твій батько Гефест часто мене навідував. Він хороший.

Лео не знав, як розуміти її задумливий тон. Вона наче віддавала належне йому, а не його батькові.

Каліпсо потягнулась до Лео і постукала його по підборіддю. Він усвідомив, що слухав її роззявивши рота.

— Ну, — промовила вона, — чим я можу допомогти?

— О... — він витріщився на свій винахід, але заговорив чогось про ідеї, що крутилися в його голові ще відтоді, як Каліпсо зшила йому новий одяг. — Ця твоя вогнестійка тканина... Чи не могла б ти зшити мені маленьку торбу?

Він описав розміри. Каліпсо нетерпляче махнула рукою.

— На це знадобиться кілька хвилин. Хіба це допоможе у твоїй подорожі?

— Так. Може врятувати життя. Можеш ще відколоти маленький уламок кристалу зі своєї печери? Багато не треба.

Вона нахмурилась.

— Це дивне прохання.

— Ну, будь ласка.

— Гаразд. Уважай, що зроблено. Я зшию вогнестійку сумку ввечері на верстаті, коли приберусь. Але що я можу зробити зараз, поки руки брудні?

Вона підняла свої замурзані мозолисті пальці. Лео тільки й міг, що думати, наскільки це привабливо, коли дівчина не боїться забруднити руки. Та, звісно, це був тільки загальний погляд. Каліпсо це не стосувалось. У жодному разі.

— Ну, — промовив він, — можеш завити ще бронзових витків. Але для цього потрібен деякий досвід...

Вона присунулась до нього на лаві й почала працювати. Її руки сплітали бронзові дроти навіть швидше, ніж міг би Лео.

— Зовсім як ткати, — промовила вона. — Не так уже й складно.

— Га. Що ж, якщо колись залишиш цей острів і шукатимеш роботу, дай мені знати. Ти не цілковита недотепа.

Вона лукаво посміхнулась.

— Робота, кажеш? Майструвати щось у твоїй кузні?

— Ні, можемо відкрити власну майстерню, — промовив Лео і здивувався своїм словам. Відкрити майстерню завжди було його мрією, але він ніколи нікому про це не говорив. — СТО «Лео та Каліпсо: авторемонт і механічні чудовиська».

— Свіжі фрукти та овочі, — запропонувала Каліпсо.

— Сидр і тушковане м’ясо, — додав Лео. — Можемо навіть розважати клієнтів. Ти співатимеш, а я можу, ну, спалахувати вогнем.

Каліпсо розсміялась — дзвінким щасливим сміхом, від. якого серце Лео аж підстрибнуло.

— Бачиш, — промовив він. — Я смішний.

Вона насилу придушила усмішку.

— Ти НЕ смішний. А тепер повертайся до роботи, інакше ані сидру, ані тушкованого м’яса.

— Так, пані!

Вони працювали мовчки, одне біля одного, до самого заходу.

* * *

Через дві ночі Лео з Каліпсо завершили навігаційну консоль.

Вони сиділи на пляжі поряд із тим місцем, де Лео розтрощив обідній стіл, і вечеряли разом. Повний місяць перетворював хвилі на срібло. Багаття здіймало помаранчеві іскри в небо. Каліпсо була у свіжій білій футболці та джинсах, які, вочевидь, вирішила не знімати.

Позаду них у піску лежали ретельно упаковані та готові до подорожі припаси.

— Тепер тільки човен — і ми готові плисти, — промовила Каліпсо.

Лео кивнув. Важко було не зважати на слово «ми», але він промовчав. Каліпсо чітко дала зрозуміти, що залишається.

— Завтра я можу почати рубати дерево на дошки, — промовив Лео. — Кілька днів — і вистачить на маленький каркас.

— Ти вже будував корабель, — пригадала Каліпсо. — Твій «Арго II».

Лео кивнув. Він подумав про всі ті місяці, витрачені на будування «Арго II». Хтозна чому, але будувати човен для порятунку з Огігії видавалося значно важчим завданням.

— То коли ти відпливаєш? — Каліпсо казала легким тоном, але уникала поглядом його очей.

— Ну, точно не знаю. За тиждень? — невідомо чому, ці слова його засмутили. Опинившись тут, він не міг дочекатись, коли забереться. Тепер.— охоче залишився б ще на кілька днів. Дивно.

Каліпсо провела пальцями по готовій електросхемі.

— На це знадобилося стільки часу.

— Досконалості не досягнеш поспіхом.

Куточки її губ видали ледь помітну усмішку.

— Так, але вона спрацює?

— Щоб забратись звідси, легко. Але щоб повернутись, мені знадобиться Фестус і...

— Що?

Лео кліпнув очима.

— Фестус. Мій бронзовий дракон. Коли я з’ясую, як його перебудувати, то...

— Ти розповідав мені про Фестуса. Я запитую, що означає «повернутися»?

Лео нервово посміхнувся.

— Ну... повернутися сюди. Я певен, що сказав саме це.

— Не міг ти такого сказати.

— Я не залишу тебе тут! Після того, як ти мені допомогла, і всього іншого. Авжеж, я повернусь! Щойно я перебудую Фестуса, то зможу вдосконалити навігаційну систему. Астролябія, яку... — він зупинився. Мабуть, не варто згадувати, що її змайстрував один з колишніх Каліпсо. — ...яку я знайшов у Болоньї. Хай там що, гадаю із цим кристалом, що ти мені дала...

— Не повертайся! — наполягла Каліпсо.

Серце Лео стиснулось.

— Тому що мені тут не раді?

— Тому що це неможливо. Огігію не знаходять двічі. Це правило.

Лео закотив очі.

— Ну, ти могла помітити, що я не дуже вмію дотримувати правил. Я повернусь сюди з драконом, тоді ми визволимо тебе. Заберемо туди, куди забажаєш. Ти не залишишся тут. Це несправедливо.

— Справедливо... — голос Каліпсо було ледве чутно.

У світлі вогню її очі здавалися такими сумними, що Лео ледве міг дивитися у них. Невже вона вважає, що він просто бреше, аби їй стало краще? Повернутись та забрати її з острова завжди було частиною його плану. Хіба він може вчинити інакше?

— Тільки не кажи, що думала, ніби я можу відкрити «Автомайстерню Лео та Каліпсо» без Каліпсо. Я не вмію готувати сидр та тушкувати м’ясо, і, вже напевне, не вмію співати.

Вона втупила очі в пісок.

— Ну, хай там що, — промовив Лео, — завтра візьмусь за дерево. А за кілька днів...

Він подивився на воду. Щось погойдувалось на хвилях. Лео не вірив власним очам: величезний дерев’яний пліт прибило хвилею до берега.

Лео був занадто ошелешений, щоб поворухнутись, але Каліпсо скочила на ноги.

— Поквапся! — вона кинулась через пляж, схопила торби з припасами та понесла їх до плота. — Невідомо, скільки він тут пробуде.

— Але... — Лео підвівся. Його ноги наче скам’яніли. Він щойно запевнив себе, що в нього є ще тиждень в Огігїї, а тепер не може навіть закінчити вечерю. — Це чарівний пліт?

— Боги милосердні! — заволала Каліпсо. — І, можливо, він доставить тебе туди, куди забажаєш. Але це не точно. Я помітила, що чари цього острова є нестабільними. Тож тобі доведеться скористатися своїм навігаційним пристроєм, аби повернутись у світ.

Вона схопила консоль і побігла до плота. Це нарешті змусило Лео заворушитися. Він допоміг їй приладнати консоль до плота і приєднав дроти до маленького стерна позаду. На плоті вже стояла щогла, тож Лео з Каліпсо притягли вітрила та взялись за такелаж.

Вони працювали пліч-о-пліч у повній злагоді. Навіть зі своїми братами і сестрами Лео не працювалось так легко, як із цією безсмертною садівницею. Не минуло й кількох хвилин, як вітрила і припаси вже були на місці. Лео вдарив по кнопках на Архімедовій сфері, пробурмотів молитву до батька, Гефеста, — і консоль з небесної бронзи жваво загула.

Мотузки натягнулись. Вітрило повернулось. Пліт заскрипів на піску й рушив назустріч хвилям.

— Пліт нарешті прибув, — промовив Лео.

Каліпсо фиркнула. Її очі здавались червоними, але в світлі місяця було важко сказати напевно.

— Тільки помітив?

— Але якщо він з’являється тільки перед тими, хто тобі подобається...

— Не спокушай долю, Лео Вальдесе. Я досі тебе ненавиджу.

— Гаразд.

— І ти НЕ повернешся, — наполягла вона. — Тож не треба марних обіцянок.

— А як щодо немарних обіцянок? Тому що я обов’язково...

Вона стиснула долонями його обличчя і притягнула до своїх губ, що одразу змусило Лео замовкнути.

Попри всі жарти та загравання, Лео ще ніколи не цілувався з дівчиною. Ну, були сестринські клювки у щічку від Пайпер, але це не враховувалося. Цей поцілунок був справжнім. Якби в голові Лео були механізми та дроти, то їх, напевно, закоротило б.

Каліпсо відштовхнула його.

— Цього не було.

— Гаразд, — голос Лео був на октаву вище, ніж зазвичай.

— Забирайся.

— Гаразд.

Каліпсо відвернулась, різким рухом витерла сльози і помчала геть. Легкий вітерець куйовдив її волосся, поки вона бігла по піску.

Лео хотів її окликнути, але вітрила спіймали вітер і пліт відчалив. Хлопець кинувся налаштовувати навігаційну панель, а коли озирнувся, Огігія вже була темною смугою вдалечині. Посеред неї, наче крихітне помаранчеве серце, пульсувало їхнє багаття.

Його губи досі тремтіли від поцілунку.

«Цього не було, — сказав він собі. — Не міг я закохатись у безсмертну дівчину. І вона, безперечно, не могла закохатись у мене. Це неможливо».

Пліт нісся по воді, повертаючи Лео в смертний світ, а хлопець раптом усвідомив значення рядка з пророцтва: «клятви дотримай на краю могили».

Він усвідомлював, наскільки небезпечними можуть бути обіцянки. Але йому було байдуже.

— Я повернусь по тебе, Каліпсо, — промовив він до нічного вітру. — Присягаюсь Стіксом.