Дім Аїда

IX Лео

Лео цілу ніч боровся із сорокафутовою Афіною.

Він не міг забути про неї з першої миті, як вона потрапила на борт. Ну не могла ця статуя не мати жодних надзвичайних сил! Безперечно, десь мав бути прихований перемикач або яка-небудь кнопка, чи ще щось таке.

Він уже давно мав лягти спати, але просто не міг змусити себе. Натомість він уже кілька годин повзав по статуї.

Афіна Парфенос займала майже всю нижню палубу. Ступні перекривали вхід до медпункту, тож доводилось протискатись між її сліпучо-білими пальцями, щоб узяти ібупрофен. Тіло тягнулось крізь увесь коридор, а простягнута рука висувалась у машинне відділення, пропонуючи в долоні статую Ніки, наче мовлячи: «От, скуштуйте трохи Перемоги!» Безтурботне обличчя Афіни майже не залишило місця в стайнях. Вони, на щастя, були порожніми, бо якби Лео мав чарівного коня, він не хотів би, щоб той жив разом із велетенською богинею, яка весь час на нього витріщається.

Статуя була затиснута між стінками коридору, тож Лео довелось видертись на неї та зазирати під її кінцівки згори, шукаючи важелі та кнопки.

Як зазвичай, нічого такого там не знайшлось.

Лео зібрав деяку інформацію щодо статуї. Він дізнався, що вона зроблена з пустотілого дерев’яного каркаса, вкритого слоновою кісткою та золотом. Це пояснювало її легкість. Беручи до уваги, що статую викрали з Афін, перевезли до Рима і приховували в павучій печері понад дві тисячі років, вона досить добре збереглась. Напевно, таємниця крилася в чарах та у дуже великій вправності майстра.

Аннабет казала... Проте Лео щосили намагався не думати про Аннабет. Він досі почувався винним через те, що друзі впали в Тартар. Це була його помилка. Він мав запевнитись, що всі на борту, перш ніж братися за статую.

Та самобичуванням нікого не повернеш. Лео розумів, що мусить зосередитись на тих проблемах, які може розв’язати.

Аннабет казала, що статуя — це ключ до перемоги над Геєю, а ще — міст між грецьким та римським таборами. Лео сподівався на дещо більше, ніж просто символічність цих слів. Може, Афіна стріляє лазером із очей або змія за її щитом плюється отрутою. Або можливо менша статуя, Ніка, може ожити та видати пару-трійку ніндзя-прийомів.

На думку Лео спадали сотні всіляких приколів, які могла б робити статуя, якби її створював він, але що довше хлопець намагався щось знайти, то більшим ставало його розчарування. Афіна Парфенос випромінювала магію. Навіть він відчував це. Але окрім вражаючого вигляду, Лео не бачив у статуї нічого особливого.

Корабель накренився, виконуючи маневр. Лео стримав порив помчати до штурвала. Зараз чергували Джейсон, Пайпер, Френк і Хейзел. Вони могли з усім упоратись. До того ж, Хейзел наполягла, що візьме штурвал на себе, поки вони минатимуть прихований перевал, про який розповідала богиня чаклунства.

Лео сподівався, що Хейзел не помиляється, і обхідний шлях через північ приведе їх до мети. Не довіряв він цій Гекаті. Ну от з якого переляку така моторошна богиня раптом комусь допомагатиме?

Він узагалі не довіряв магії. Через це у нього й виникли складнощі з Афіною Парфенос. Вона не містила в собі жодних механізмів, і якими б здібностями не володіла, вочевидь, працювала на чистому чаклунстві... а Лео це було не до вподоби. Він хотів, щоб усе можна було осягнути логікою, як у будь-якій машині.

Урешті-решт він занадто втомився, щоб думати ясно. Скрутився калачиком під ковдрою в машинному відділенні та почав слухати заспокійливе гудіння генераторів. У кутку в сплячому режимі тихенько посапував Буфорд, виділяючи хмарки пари: «Шшш, пфф, шшш, пфф».

У Лео була непогана каюта, але він почувався значно безпечніше тут, у серці корабля, у приміщенні, наповненому добре знайомими механізмами. А ще він плекав надію, що Афіна Парфенос, якщо більше часу проводити з нею, зрештою розкриє свої таємниці.

— Або я, або ви, Велика Жіночко, — пробурмотів він, підтягаючи ковдру до підборіддя. — Рано чи пізно, але ви погодитеся на співпрацю.

Він заплющив очі та заснув. На жаль, сни не забарились.

Лео щодуху мчав крізь старий цех, де померла мати, коли йому виповнилося вісім.

Він не знав, що саме за ним женеться, але відчував, що воно стає дедалі ближче — щось величезне, темне й сповнене ненависті.

Він налітав на столи, перекидав ящики з інструментами й спотикався через електричні дроти, а потім помітив вихід і ще швидше кинувся вперед, але над ним уже нависла загрозлива постать — жінка в одіяннях з вируючої землі та з обличчям, укритим вуаллю з пилу.

— Куди ти йдеш, мій маленький герою? — поцікавилася Гея. — Залишся й зустрінься з моїм улюбленим сином.

Лео метнувся ліворуч, але слідом за ним пролунав сміх земляної богині.

— Тієї ночі, коли померла твоя матір, я попереджала. Я сказала, що богині долі не дозволять мені вбити тебе. Але тепер ти сам обрав свій шлях. І твоя смерть близька, Лео Вальдесе.

Він наткнувся на креслярський стіл — колишнє мамине робоче місце. Стіну позаду прикрашали його малюнки кольоровими олівцями. Лео схлипнув у розпачі й повернувся, але переслідувач уже стояв на його шляху — величезне створіння, повите тінями, його обриси були віддалено людські, але голова майже торкалася двадцятифутової стелі.

Руки Лео спалахнули полум’ям. Він спрямував вогонь на велетня, але морок поглинув удар. Лео потягнувся до пояса. Кишені були намертво зшиті. Він розкрив було рота — хотів сказати щось, що зможе його врятувати, —-але не зміг вимовити жодного слова, наче хтось викрав усе повітря з його легень.

— Мій син не дозволить загорітися жодному вогнику, — пролунав голос Геї з глибин цеху. — Він — безодня, що поглинає всю магію. Холод, що поглинає весь вогонь. Тиша, що поглинає мовлення.

Лео хотілось заволати: «А я той чувак, що зробить будь-що, аби забратися звідси!»

Голос не працював, тож він скористався ногами — кинувся праворуч, прослизнув між темними руками велетня й помчав крізь найближчий коридор.

Раптом Лео опинився у вщент зруйнованому Таборі Напівкровок. Будиночки, схожі на обвуглені лушпайки. Спалені поля жевріють у місячному сяйві. Обідній павільйон перетворився на купку білого каміння, а Великий Будинок охоплювало полум’я, і його вікна палали, наче очі демона.

Лео продовжив бігти, переконаний, що тіньовий велетень досі женеться позаду.

Обабіч лежали тіла грецьких та римських напівбогів. Лео хотілось перевірити, чи вони ще живі. Хотілось допомогти. Але невідомо чому він знав, що не має на це часу.

Він прискорився в напрямку єдиних вцілілих, яких побачив, — групи римлян, які стояли біля волейбольного майданчика. Два центуріони, безтурботно опершись на свої списи, балакали з високим та худим білявим хлопцем у пурпуровій тозі. Лео зупинився. Це був той псих Октавіан, авгур з Табору Юпітера, той, який весь час волав про війну.

Октавіан повернув своє обличчя до Лео, але був наче в трансі. Риси обличчя розслаблені, очі заплющені. А коли він заговорив, пролунав Геїн голос:

— Цьому не перешкодити. Римляни рушили на схід від Нью-Йорка. Вони прямують до вашого табору — і ніщо їх не затримає.

Лео придушив бажання луснути Октавіана по обличчю й продовжив бігти.

Він видерся на Пагорб Напівкровок. Блискавка розколола величезну сосну на вершині.

Раптом у нього підкосилися ноги. Протилежного схилу пагорба просто не було, його наче зрізали ножем. Увесь світ, що був під ним, також зник. Усе, що Лео побачив, — це хмари далеко внизу, звивистий срібний килимок під темним небом.

— Ну? — пролунав різкий голос.

Лео здригнувся.

Між корінням розколотої сосни утворилася печера. Біля неї стояла навколішки жінка.

Це була не Гея. Вона швидше нагадувала живу Афіну Парфенос, у такому самому золотому вбранні та з оголеними руками кольору слонової кістки. Коли жінка підвелась, Лео ледве не звалився з краю світу.

Її обличчя було по-царськи вродливим. Високі вилиці та величезні темні очі. Волосся, прибране у вишукану давньогрецьку зачіску, прикрашали витки смарагдів та діамантів, що мимохіть викликало у Лео згадку про новорічну ялинку. Від жінки віяло чистою ненавистю. Її губи були міцно стиснуті, а перенісся вкрили зморшки.

— Дитя ремісника, — глумливо промовила вона. — Ти не загроза, але, гадаю, з чогось моя помста таки має початись. Обирай.

Лео намагався відповісти, але наче проковтнув язика від паніки. Затиснутий між царицею ненависті з одного боку та велетнем, який переслідував його десь позаду, з іншого, він гадки не мав, що робити.

— Він незабаром буде тут, — попередила жінка. — Мій темний приятель не подарує тобі такої розкоші, як вибір. Урвище або печера, хлопче!

Раптом Лео зрозумів, що вона має на увазі. Він у глухому куті. Може стрибнути, але це самогубство. Навіть якщо під хмарами є земля, він розіб’ється на смерть, або просто падатиме цілу вічність.

Але печера... Він вгледівся в темний отвір між корінням. Зсередини тхнуло гниллю та смертю. Було чутно якесь шарудіння та голоси, що перешіптувалися в пітьмі.

Це дім мертвих. Якщо він піде туди, то ніколи вже не повернеться.

— Так, — промовила жінка. На її шиї висів дивний кулон, схожий на круглий лабіринт. В очах було стільки люті, що Лео нарешті зрозумів, чому замість слова «божевільний» іноді використовують «скажений». Ця жіночка просто сказилася через свою ненависть. — Дім Аїда чекає. Ти станеш першим слабким гризуном, який помре в моєму лабіринті. Ти маєш тільки одну можливість урятуватись, Лео Вальдес. Тож вирішуй.

Вона вказала на урвище.

— Ви збожеволіли, — нарешті вимовив Лео.

А не варто було. Жінка схопила його за зап’ясток.

— Може, мені краще вбити тебе зараз, поки мій темний друг не прийшов?

Пагорб тремтів від кроків. Велетень наближався. Повитий тінями, величезний, важчезний, він прагнув убивати.

— Чув про смерть уві сні, хлопче? — запитала жінка. — Це можливо, від рук чаклунки!

Рука Лео задимилась. Дотик жінки діяв, наче кислота. Хлопець спробував звільнитись, але хватка була сталевою.

Він розкрив рота, аби закричати. Масивна постать велетня, затьмарена стовпами чорного диму, нависла над ним.

Велетень здійняв кулак. Крізь сон почувся чийсь голос.

— Лео! — Джейсон трусив його за плече. — Агов, старий, чого це ти поліз обійматися з Нікою?

Очі Лео різко розплющилися. Він обома руками обіймав статую богині перемоги. Певно, борсався вві сні. Вчепився за Ніку, як чіплявся в дитинстві за подушку, коли йому снились кошмари. (Ох і ніяково ж було в дитячих притулках!)

Виплутавшись із обіймів богині, Лео підвівся і потер обличчя.

— Та таке, — пробурчав він. — Просто пообіймались трохи. А що там у вас?

Джейсон не кепкував з нього. Лео був удячйий за це. Крижані блакитні очі друга дивились спокійно та серйозно. Маленький шрам на роті сіпнувся, як робив завжди, коли Джейсон збирався поділитись поганими новинами.

— Ми перетнули гори, — промовив хлопець. — Уже майже в Болоньї. Приєднуйся до нас у їдальні. Ніко має свіжі новини.