Дім Аїда

XVII Френк

Френк прокинувся пітоном — і це вельми його збентежило.

Сам факт перетворення був звичною справою. Він весь час це робив. Але перетворитися з однієї тварини на іншу вві сні? Таке було вперше. У нього не було сумнівів, що задрімав він не змією, а як зазвичай — собакою.

Френк з’ясував, що ніч минає значно краще, коли він скручується у койці в подобі бульдога. Бозна-чому кошмари тоді турбували менше, а безперервний галас у голові майже зникав.

Він гадки не мав, чому перетворився на сітчастого пітона, але це принаймні пояснювало сон, де він повільно ковтає корову. Щелепа досі нила.

Френк зібрався з духом і перетворився назад на людину. Тієї самої миті повернувся шалений головний біль, разом із голосами.

«Бийся з ними! — кричав Марс. — Забери корабель! Захисти Рим!»

Голос Ареса загорланив у відповідь: «Убий римлян! Кров і смерть! Великі гармати!»

Батькові римська та грецька особистості волали одна на одну у Френковій голові під звичний звуковий супровід боїв. Вибухи, автоматні черги, рев реактивних літаків — наче хтось встановив сабвуфер у Френковій голові.

Френк сів. Його нудило від болю. Як і щоранку, він глибоко вдихнув повітря і втупив очі в ліхтар на столі — крихітний вогник, що палав і вдень, і вночі, живлячись чарівною олією з корабельного сховища.

Вогонь... його найбільший страх. Відкрите полум’я у власній кімнаті жахало, але водночас допомагало зосередитись. Шум у голові відходив на другий план і звільняв місце для думок.

Тепер це вдавалося значно легше, але Френк уже багато днів був цілковитим тягарем для друзів. Щойно спалахнула сутичка в Таборі Юпітера, як два голоси бога війни почали безупинно репетувати. Відтоді Френк ходив у заціпенінні, майже ні на що не здатний. Він поводився, як недоумок, і був певен, що друзі вже гадають, чи не збожеволів він.

Він не хотів їм розповідати. Вони б ніяк не змогли цьому зарадити. Судячи з розмов, ніхто з них не мав такої біди, як волаючі у вухо божественні батьки.

Так поталанило тільки Френкові, але він мусив опанувати себе. Друзям потрібна його допомога — особливо зараз, коли Аннабет немає поряд.

Вона була такою доброю до нього. Навіть коли він був настільки збентеженим, що поводився як блазень, вона не втрачала терпіння і намагалася допомогти. Поки Apec кричав, що дітям Афіни не можна довіряти, а Марс ревів, що треба вбити всіх греків, у Френковому серці зародилась до Аннабет велика повага.

Без неї Френк став головним знавцем військової стратегії. Команда розраховувала на нього.

Він піднявся й одягнувся. Кілька днів тому в Сієні йому поталанило придбати новий одяг замість того, який Лео відрядив у політ зі столом Буфордом. (Довго пояснювати.) Він натягнув лівайси[6] і темно-зелену футболку, а потім схопив свій улюблений пуловер і водночас пригадав, що той йому не потрібен. Було занадто тепло. І що найважливіше — йому більше не потрібні кишені, щоб носити чарівну скіпку. Тепер її зберігає Хейзел.

Можливо, це мало б його бентежити. Якщо дерево згорить, Френк помре: кінець історії. Але він довіряв Хейзел більше, ніж самому собі. Усвідомлення того, що вона захищає його найбільшу слабкість, надавало впевненості — наче він застібнув пасок безпеки перед високошвидкісними перегонами.

Він перекинув лук та сагайдак за плече. Вони вмить перетворилися на звичайнісінький рюкзак. Френк був у захваті від цього. Він ніколи б не здогадався про маскувальні здібності сагайдака, якби Лео йому не розповів.

— Лео! — загорланив Марс. — Він мусить померти!

— Вдави його! — закричав Apec. — Вдави всіх! До речі, про кого йдеться?

Парочка знову почала волати одне на одного під акомпанемент вибухів, що стрясали Френкову щелепу.

Френк обіперся об стіну. Скільки же днів він слухав ці голоси, які вимагали смерті Лео Вальдеса?

Хай там як, але саме Лео розпочав війну з Табором Юпітера, коли вистрелив у Форум з балісти. Авжеж, він тоді був одержимий духами, але Марс однаково вимагав помсти. Лео все тільки ускладнював своїми постійними жартами в бік Френка, a Apec наполягав на помсті за кожну образу.

Френк тримав голоси в шорах, але це було нелегко.

Під час подорожі через Атлантику Лео сказав дещо. Френк досі не міг викинути цих слів з голови. Тоді, коли вони дізналися, що Гея оголосила винагороду за їхні голови, Лео зацікавило, скільки за кого дають.

«Ну, я розумію, що певно не такий дорогий як Персі чи Джейсон, можливо... але я вартий, ну, хоча б двох Френків чи трьох?»

Просто черговий дурнуватий жарт від Лео, але в ньому виявилося забагато правди. На «Арго II» Френк, безсумнівно, почувався як найменш важливий гравець команди. Авжеж, він уміє перетворюватись на тварин. Ну то й що? Поки що його найвидатнішим подвигом було перетворення на ласку, завдяки якому вони з друзями вибрались з підземної майстерні, але навіть це придумав Лео. Френк був більш відомий через Грандіозне Фіаско Золотої Рибки в Атланті, а також через те, як він, тільки вчора, перетворився на двохсоткілограмову горилу лише задля того, аби знепритомніти від світло-шумової гранати.

Лео поки що не відпустив жодного жарту стосовно горили. Але це було тільки питанням часу.

«Убий його!»

«Змусь його страждати! А потім — убий його!»

Дві особистості бога війни, здавалось, хвицали й лупцювали одне одного у Френковій голові, каталися по його носових пазухах, наче по борцівському килиму.

«Кров! Зброя!»

«Рим! Війна!»

«Заспокойтесь!» — наказав Френк.

Дивовижно, але голоси послухались.

«Непогано!» — подумав Френк.

Може, йому нарешті вдалось вгамувати цих набридливих міні-богів? Може, сьогодні буде хороший день?

Усі його надії було зруйновано, щойно він піднявся на палубу.

* * *

— Що воно таке? — запитала Хейзел.

«Арго II» стояв у шумній пристані. З одного боку простягався вантажний канал завширшки приблизно півкілометра. З іншого розкинулась Венеція — червоні черепичні дахи, металеві церковні куполи, шпилясті дзвіниці й сліпучі будівлі, що відблискують на сонці всіма улюбленими барвами продавців листівок до Дня закоханих: червоний, білий, вохра, рожевий і помаранчевий.

Усюди статуї левів — на п’єдесталах, над дверима, на портиках найбільших будівель. Френк налічив стільки левів, що майже не сумнівався — це місцевий талісман.

Там де мали б бути вулиці, звивалися поміж будинками зелені канали, усі без винятку всипані моторними човнами. На тротуарах уздовж причалів роїлася сила-силенна туристів, які обирали футболки біля кіосків, тіснилися в крамницях та розвалювалися за столиками вуличних кав’ярень, чим нагадували табуни морських левів. У Римі було багато туристів, але від цього місця у Френка аж у голові запаморочилось.

Однак Хейзел та решта команди не звертали на все це жодної уваги. Вони скупчилися біля правого борту й витріщалися на десятки химерних волохатих чудовиськ, які протискувались крізь натовп.

Кожне чудовисько було розміром з корову, із зігнутою спиною, як у коня зі зламаним хребтом, розкуйовдженим сірим хутром, тонкими ногами та чорними роздвоєними копитами. Їхні голови здавались занадто важкими для ший. Довгі, як у мурахоїда, хоботи звисали додолу, а довжелезні сірі гриви цілковито закривали очі.

Френк якийсь час спостерігав, як один з волохачів незграбно поплентався набережною, то нюхаючи бруківку, то облизуючи її довгим язиком. Туристи байдуже його оминали. Декілька навіть погладили. «Чому смертні такі спокійні?» — подумав Френк. І тоді чудовисько замерехтіло. На якусь мить воно перетворилось на старого гладкого бігля.

Джейсон крякнув.

— Смертні гадають, що це безпритульні собаки.

— Або не безпритульні, а просто гуляють без господарів, — промовила Пайпер. — У мого тата якось були зйомки у Венеції. Пам’ятаю, як він розповідав, що тут усюди собаки. Венеціанці їх обожнюють.

Френк нахмурився. Він завжди забував, що тато Пайпер — Трістан МакЛін, кінозірка світового масштабу. Вона мало коли розповідала про нього, і взагалі, як на дівчину, яка зросла в Голлівуді, Пайпер здавалась дуже звичайною. Френка це влаштовувало. Що-що, а папараці, які зніматимуть його епічні невдачі, тут були не потрібні.

— Але що воно таке? — повторив він запитання Хейзел. — На вигляд наче... голодні кошлаті корови з хутром вівчарок.

Френк зробив паузу, чекаючи, що хтось його просвітить. Знавців не знайшлось.

— Може, вони безпечні, — припустив Лео. — На смертних не зважають.

— Безпечні! — Глісон Хедж розсміявся. На ньому були звичні спортивні штани, футболка та тренерський Свисток. Вираз обличчя, як завжди, був непривітний, але тепер це згладжувала одна рожева резинка, що залишилась після карликів-пустунів з Болоньї. Френк побоювався говорити про це тренеру. — Вальдесе, скільки безпечних чудовиськ ти зустрічав? Треба просто націлити балісту й подивитись, що трапиться!

— Е-е, ні, — відповів Лео.

Френк ледве не вперше погодився з Лео. Чудовиськ забагато. Неможливо влучити в одного й не зачепити натовп туристів. До того ж, якщо волохачі запанікують і кинуться навтьоки...

— Нам доведеться піти повз них і сподіватись, що вони мирні, — промовив Френк, уже починаючи шкодувати про свій план. — Тільки так ми знайдемо власника книги.

Лео дістав книгу в шкіряній палітурці та постукав по наліпці з адресою, яку залишили йому болонські карлики.

— La Casa Nera, — прочитав він. — Calle Frezzeria.

— Чорний будинок, — переклав Ніко ді Анжело. — Calle Frezzeria — це вулиця.

Френк ледь не підстрибнув, коли усвідомив, що Ніко стоїть біля нього. Хлопчина завжди був таким тихим і зануреним у роздуми, що наче розчинявся в повітрі, коли мовчав. Хейзел, може, і повернулась із мертвих, але Ніко походив на привида значно більше.

— Ти говориш італійською? — поцікавився Френк.

Ніко погрозливо на нього зиркнув, мовляв: «Обережно із запитаннями». Але відповів досить спокійно.

— Френк має рацію. Єдиний спосіб — зайти в саме місто. Венеція — лабіринт. Доведеться змиритися з натовпом та з цими... чим би вони не були.

У ясному літньому небі прогримів грім. Минулої ночі вони пройшли крізь кілька бур. Френк думав, що погода поліпшилась, але тепер певен не був. Повітря стало задушливим, наче в сауні.

Джейсон похмуро поглянув на обрій.

— Мабуть, мені слід залишитись на борту. У вчорашній бурі було багато вентусів. Якщо вони вирішать знову напасти на корабель...

Йому не обов’язково було закінчувати. Вони всі зустрічалися з розлюченими вітряними духами, а Джейсон був єдиним, хто міг дати їм раду.

Тренер Хедж рохнув.

— Ну, я теж залишусь. Якщо ви, м’якотілі пиріжки, збираєтесь неквапливо ходжати Венецією, навіть не ляснувши жодного з тих волохатих звірів по голові, забудьте про мене. Я не люблю нудних вилазок.

— Усе гаразд, тренере! — ошкірився Лео. — Нам досі треба полагодити грот-щоглу. А потім мені знадобиться ваша допомога в машинному відділенні. Хочу прилаштувати дещо новеньке.

Не подобався Френкові блиск в очах Лео. Відтоді, як їхній головний механік знайшов Архімедову сферу, на кораблі прилаштували багато чого «новенького». Зазвичай, усе це вибухало й заповнювало димом Френкову каюту, що знаходилася просто над машинним відділенням.

— Ну... — Пайпер тупцювалася. — Хто б не йшов, він має розумітися на тваринах. Я, е-е... не дуже ладнаю з коровами.

Щось підказувало Френкові, що насправді все дещо складніше, але він вирішив не запитувати.

— Я піду, — сказав він.

Френк не певен був, чому зголосився. Може, прагнув нарешті зробити бодай щось корисне. Може, просто не хотів, щоб це вирішили замість нього: «Тварини? Френк уміє перетворюватись на тварин! Хай він іде!»

Лео поплескав його по плечу й вручив книгу в шкіряній палітурці.

— Круто. Якщо минатимеш будівельний магазин, можеш узяти мені кілька ключів два на чотири і галон смоли?

— Лео, — докорила йому Хейзел, — він не по крамницях іде.

— Я піду з Френком, — запропонував Ніко.

У Френка засіпалося око. Крики богів війни в його голові досягли максимуму:

«Убий його! Мерзенний грекус!»

«Не смій! Я обожнюю мерзенних грекусів!»

— Е-е... ти ладнаєш з тваринами? — поцікавився Френк.

Ніко безрадісно усміхнувся.

— Узагалі, більшість тварин мене ненавидить. Вони здатні відчувати смерть. Але в цьому місті є щось таке... — Його обличчя спохмурніло. — Багато смертей. Неспокійних духів. Якщо я піду, то зможу тримати їх подалі від нас. До того ж, як ти помітив, я знаю італійську.

Лео почухав голову.

— Багато смертей, кажете? Я особисто намагаюсь уникати смертей, але ви, друзі, розважайтесь!

Френк не певен був, що лякає його більше: волохаті коровоподібні чудовиська, полчища неспокійних привидів чи прогулянка на самоті з Ніко ді Анжело.

— Я теж піду. — Хейзел узяла Френка за руку. — Три — найкраще число для завдань напівбогів, так?

Френк намагався не виказати полегшення, йому зовсім не хотілось образити Ніко. Але він глянув на Хейзел і сказав їй очима: «Дякую, дякую, дякую».

Ніко з такою цікавістю вдивлявся в канали, наче розмірковував, які нові та цікаві види злих духів можуть ховатися там.

— Ну, от і вирішили. Ходімо шукати власника цієї книги.