Дім Аїда

V Aннабет

Дев’ять днів.

Падаючи, Аннабет подумала про Гесіода, давньогрецького поета, який припустив, що знадобиться дев’ять днів на те, аби долетіти з поверхні землі до Тартару.

Вона сподівалась, що він помилявся. Скільки вже вони з Персі летять? Кілька годин? День? Здавалось, цілу вічність. Вони тримались за руки відтоді, коли впали в розколину. За деякий час Персі пригорнув її до себе, і тепер вони в обіймах одне одного мчали крізь цілковиту темряву.

У вухах свистів вітер. Повітря ставало гарячим та вогким, наче вони занурювались у горлянку величезного дракона. Нещодавно зламана щиколотка пульсувала. Аннабет не могла напевне сказати, чи обвита вона досі павутинням.

Арахна, трикляте чудовисько! Попри ув’язнення у власній павутині, удар автівкою по голові й падіння в Тартар, павучисі таки вдалося помститись. Якимсь чином Аннабет заплуталась ногою у павутині. Ткачиха затягнула у прірву її разом із Персі.

Аннабет не хотілося вірити, що Арахна досі жива і чекає на неї десь унизу, у пітьмі. Їй зовсім не кортіло знову зустріти це чудовисько, коли вони дістануться дна. З іншого боку, якщо дно таки існувало, Аннабет і Персі розчавить під час зіткнення, тож велетенські павуки були найменшим з їхніх клопотів.

Вона міцніше стиснула Персі в обіймах і намагалася придушити схлипування. Вона завжди знала, що її життя буде не з легких. Більшість напівбогів помирали від жахливих чудовиськ. Так було заведено ще з античних часів. Трагедію вигадали греки. Вони знали, що великі герої не отримують щасливих кінців.

І все ж, це було несправедливо! Вона стільки всього витримала заради статуї Афіни. І тільки-но вона досягнула мети і возз’єдналася з Персі, тільки-но справи наче почали потроху поліпшуватися, як їх затягнуло у прірву.

Навіть у богів не настільки збочена уява, щоб придумати таку загибель.

Але Гея відрізняється від інших богів. Матір Земля старіша, лихіша і кровожерливіша. Аннабет майже чула її сміх, поки вони падали в безодню.

Аннабет доторкнулась губами до вуха Персі.

— Я кохаю тебе.

Вона не знала, чи він її чує, але якщо на них чекала смерть, вона хотіла, щоб її останні слова були такими.

Аннабет відчайдушно намагалась придумати, як їм урятуватись. Вона була гідною дочкою Афіни, довівши це в підземних римських тунелях. Вона витримала всі випробовування, що повстали перед нею, завдяки одному тільки розуму. Але зараз на думку не спадало нічого, що могло б повернути їх нагору чи, принаймні, вповільнити падіння.

Жодний з них не мав сили літати — на відміну від Джейсона, який керував вітрами, або Френка, який перетворювався на крилатих тварин. Якщо вони долетять до землі на граничній швидкості... що ж, Аннабет була достатньо обізнаною у фізиці, аби збагнути, що і зупинка буде граничною... для їхніх життів.

Вона всерйоз розглядала можливість зробити парашут із футболок (настільки все було безнадійно), як раптом навколо стало якось інакше. Темрява набула сіро-червоного відтінку. Притиснувшись до Персі, Аннабет збагнула, що може бачити його волосся. Свист у вухах почав більше нагадувати рев, а повітря нестерпно пекло та тхнуло тухлими яйцями.

Раптом тунель, крізь який вони летіли, розширився у гігантську печеру. Аннабет побачила дно — десь за милю під ними — і на якусь мить втратила розум. Цілий Мангеттен міг поміститись у цю печеру, а вона навіть не бачила її меж. У повітрі висіли червоні хмари, наче з випаруваної крові, а знизу, наскільки бачили очі, розкинулися чорні кам’янисті рівнини, усипані зубчастими горами та полум’яними розколинами. Ліворуч від Аннабет земля обривалась скелями, що, наче велетенські сходи, вели в ще глибші надра безодні.

Через сморід сірки було важко зосередитись, але Аннабет сфокусувала очі на землі просто під ними і побачила смужку блискучої чорної рідини — ріка.

— Персі! — загорланила вона йому в вухо. — Вода!

І почала несамовито жестикулювати. У слабкому червоному світлі важко було зрозуміти його вираз обличчя. Він здавався розгубленим і наляканим, але кивнув, мовляв зрозумів.

Персі мав владу над водою — якщо це дійсно була вода під ними. Він міг пом’якшити удар від падіння. Звісно, Аннабет чула жахливі байки про річки Підземного царства: вони забирали спогади, спопеляли тіло та душу. Але вона вирішила не думати про це. Іншого вибору у них не було.

Вони падали просто в ріку. В останню мить Аннабет почула бойовий клич Персі. Поверхня води здійнялась потужним гейзером і цілком поглинула їх.