Дім Аїда

XXXVI Джейсон

Джейсон багато разів літав верхи на вітрах. Але бути вітром — це зовсім інше.

Він не володів собою, у голові був хаос, а тіло наче злилось із рештою світу. Невже так само почуваються переможені чудовиська — перетворені на пил, безпорадні та безтілесні?

Джейсон відчував Ніко поряд. Західний Вітер ніс їх у небі над Сплітом. Разом вони неслись над пагорбами, повз римські акведуки, автомагістралі та виноградники. Наблизившись до гір, Джейсон побачив руїни римського міста, що розстелилось у долині внизу: напіврозвалені стіни, прямокутні фундаменти і тріснуті дороги — усе заросле травою, наче велетенська моховита дошка якоїсь настільної гри.

Фавоній опустив їх у центрі руїн, біля розваленої колони розміром з секвою.

Джейсон знову відчув своє тіло. Коротку мить було навіть гірше, ніж коли він був вітром, наче на плечі раптом накинули свинцеве пальто.

— Так, смертні тіла жахливо громіздкі, — промовив Фавоній, наче прочитавши його думки. Вітряний бог всівся на сусідню стіну зі своїм фруктовим кошиком і простягнув рудуваті крила до сонця. — Чесно кажучи, не розумію, як ви це витримуєте, день за днем.

Джейсон озирнувся навколо. Колись місто було величезним. Джейсон розрізнив острови храмів та лазень, амфітеатр, наполовину поглинутий землею, порожні п’єдестали, на яких колись стояли статуї. Удалечінь тягнулись колонади. Старі міські стіни вились біля пагорбів, наче кам’яна нитка на зеленому сукні.

Деякі райони були на вигляд, як археологічні розкопки, але більша частина здавалась просто занедбаною, наче її останні дві тисячі років залишили на милість природи.

— Ласкаво прошу до Салони, — промовив Фавоній. — Столиці Далмації! Рідного міста Діоклетіана! Але до цього, задовго до цього, це була домівка Купідона!

Ім’я залунало поміж руїн, наче його шепотіли сотні голосів.

Невідомо чого, але це місце здавалось навіть більш моторошним за підвал у Спліті. Джейсон ніколи не думав про Купідона. І, безперечно, ніколи не вважав цього бога страшним. Навіть ставши римським, Купідон зберіг образ дурнуватого крилатого маляти з іграшковими луком та стрілою, який літає у підгузках на День святого Валентина.

— О, він не такий, — промовив Фавоній.

Джейсон здригнувся.

— Ти читаєш мої думки?

— Мені й не треба. — Фавоній підкинув бронзовий обруч у повітря. — В усіх неправильне уявлення Про Купідона... поки вони його не зустрінуть.

Ніко сперся на колону, його ноги тремтіли.

— Старий... — Джейсон зробив крок до Ніко, але той відмахнувся.

Трава під ногами Ніко поникла й пожовкла. Зів'ялий клаптик землі почав розширюватися, наче з підошви Ніко витікала отрута.

— Ах... — Фавоній співчутливо кивнув. — Це нічого, що ти нервуєш, Ніко ді Анжело. Знаєш як я почав служити Купідону?

— Я нікому не служу, — буркнув Ніко. — Тим паче — Купідону.

Фавоній продовжив, наче нічого не почув.

— Я закохався у смертного на ім’я Гіацинт. Він був вельми винятковим.

— Він?.. — Джейсонова голова досі йшла обертом після вітряної подорожі, тож йому знадобилась якась мить, щоб збагнути почуте. — А...

— Так, Джейсоне Грейсе. — Фавоній здійняв брову. — Я закохався у чоловіка. Тебе це шокує?

Чесно кажучи, Джейсон не знав. Він намагався не перевантажувати себе подробицями романтичних пригод богів, бодай у кого вони б закохувалися., Зрештою, його татка Юпітера важко було назвати еталоном порядності. Порівняно з деякими любовними скандалами Олімпійців, про які Джейсонові було відомо, закоханість Західного Вітра у смертного хлопця не те щоб шокувала.

— Ну, не дуже. Отже... Купідон вразив тебе своєю стрілою — і ти закохався.

Фавоній фиркнув.

— Тебе послухати, так це якась дрібниця. Та, на жаль, у коханні не буває так просто. Бач, Аполлону теж подобався Гіацинт. Він стверджував, що вони просто друзі. Може, так і було. Але одного разу я побачив їх разом, як вони грали у кільця...

— Та що ж це за кільця такі?

— Кільця?

— Гра з оцими обручами, — холодним голосом пояснив Ніко. — Як підківки.

— На зразок того, — промовив Фавоній. — Хай там як, мене охопили ревнощі. Замість того аби поговорити віч-на-віч та з’ясувати правду, я змінив напрямок вітру та послав важкий металевий обруч просто Гіацинту у голову і... що ж. — Вітряний бог зітхнув. — Коли Гіацинт помер, Аполлон перетворив його на квітку гіацинт. Не сумніваюсь, що Аполлон страшно б мені помстився, але Купідон запропонував мені захист. Я скоїв жахливе, але це кохання позбавило мене розуму. Він захистив мене, за умови, що я служитиму йому цілу вічність.

КУПІДОН.

Ім’я знову пролунало поміж руїнами.

— Мене кличуть. — Фавоній підвівся. — Ретельно обміркуй, що говоритимеш, Ніко ді Анжело. Купідону не можна брехати. Якщо дозволиш гніву взяти гору над собою... що ж, твоя доля буде навіть сумнішою за мою.

Джейсонів мозок наче знову перетворювався на вітер. Він не розумів, про що говорить Фавоній, чи чому Ніко такий збентежений але часу на роздуми бракувало. Вітряний бог зник у вирі червоного золота. Літнє повітря раптом стало важким. Земля здригнулась. Джейсон з Ніко здійняли мечі.

«Отже».

Голос пронісся повз вухо Джейсона, наче куля. Коли хлопець повернувся, то нікого не побачив.

«Ви прийшли за скіпетром».

Ніко стояв позаду. Уперше за весь час Джейсон був радий такому товариству.

— Купідоне, — крикнув Джейсон. — Де ви?

Голос розсміявся. Він безперечно не належав гарненькому янголятку. Він був низьким і потужним, та водночас загрозливим — наче поштовхи перед сильним землетрусом.

Купідон відповів там, де найменше очікували. Так само, як і кохання.

Щось влетіло у Джейсона й відкинуло його на протилежний бік вулиці. Він скотився сходами й рухнув на викопаний римський фундамент.

«Я гадав, що ти розумніший, Джейсоне Грейс, — голос Купідона завирував навколо. — Ти нарешті знайшов справжнє кохання, Чи досі сумніваєшся?»

Ніко збіг сходами.

— З тобою все гаразд?

Джейсон вхопився за простягнуту руку і підвівся.

— Так. Просто вдарили нижче пояса.

«О, а ти очікував від мене чесної гри? — Купідон розсміявся. — Я бог кохання. Я ніколи не граю за правилами».

Цього разу Джейсон був насторожі. Він відчув коливання повітря саме тієї миті, коли матеріалізувалась стріла, що летіла просто в груди Ніко.

Джейсон перехопив її мечем і відхилив убік. Стріла влетіла в найближчу стіну й осипала їх вапняною шрапнеллю.

Вони кинулись сходами вгору. Черговий порив вітру ледве не звалив на Ніко колону, але Джейсон устиг відтягнути приятеля.

— Він бог кохання чи смерті? — заревів Джейсон.

«Запитай друзів, — відповів Купідон. — Френк, Хейзел і Персі зустрічали мого колегу Танатоса. Ми не такі вже й різні. Хіба що Смерть іноді добріший».

— Нам просто потрібен скіпетр! — крикнув Ніко. — Ми намагаємось зупинити Гею. Ти на боці богів чи ні?

Друга стріла влучила в землю між ногами Ніко і запалала, наче розжарена сталь. Ніко відсахнувся від стріли — і та спалахнула вогняним гейзером.

«Кохання на кожному боці, — відповів Купідон. — І на жодному з них. Не питай в кохання, що воно може зробити для тебе».

— Чудово, — промовив Джейсон. — Тепер він фонтанує фразами з вітальних листівок.

Рух позаду: Джейсон розвернувся й розрубав мечем повітря. Клинок вдарився об щось тверде. Джейсон почув бурчання і знову змахнув мечем, але невидимий бог зник. На бруківці заблищав золотий іхор — кров богів.

«Дуже добре, — промовив Купідон. — Ти принаймні відчуваєш мою присутність. Навіть ковзний удар по істинному коханню вже більше, ніж вдавалось більшості героїв».

— То можна мені тепер скіпетр? — запитав Джейсон.

Купідон розсміявся.

«На жаль, ти не зможеш ним скористатись. Тільки дитя Підземного світу здатне викликати легіон померлих. І тільки римський офіцер зможе повести його за собою».

— Але... — Джейсон розгубився. Він офіцер. І він претор.

Але тоді хлопець пригадав свої сумніви щодо справжнього дому. У Новому Римі він запропонував свою посаду Персі Джексону. Чи це зробило його негідним вести за собою легіон римських привидів?

Не час розмірковувати про це.

— Залиште це нам, — промовив Джейсон. — Ніко зможе викликати...

Третя стріла просвистіла біля Джейсонового плеча. Він не встиг її відбити, і та впилась у фехтувальну руку Ніко.

— Ніко!

Син Аїда похитнувся. Стріла розчинилась у повітрі. Вона не залишила ані крові, ані видимої рани, але обличчя Ніко напружилось від гніву та болю.

— Годі клеїти дурня! — скрикнув Ніко. — Покажи себе!

«Це небезпечна розвага, — відповів Купідон. — Дивитись в істинне обличчя кохання».

Звалилась ще одна колона. Джейсон відстрибнув геть.

«Моя дружина Психея засвоїла цей урок, — продовжив Купідон. — Її привели сюди тисячі років тому, коли тут був мій палац. Ми зустрічались тільки в темряві. Її попередили, що на мене в жодному разі не можна дивитись, але вона не втрималась перед таємницею. Боялась, що я чудовисько. Однієї ночі вона запалила свічу й піднесла її до мого обличчя, коли я спав».

— Ви були настільки потворним? — Джейсон, здавалось, визначив, звідки лунає голос Купідона — з краю амфітеатру приблизно за двадцять ярдів, — але він хотів запевнитись.

Бог розсміявся: «Боюсь, я був занадто вродливим. Смертні, які побачили істинну зовнішність бога, приречені страждати від наслідків. Моя мати Афродіта покарала Психею за недовіру. Її катували, змусили відправитись у вигнання та виконувати жахливі завдання. Вона навіть вирушила на пошуки в Підземний світ, щоб довести свою відданість. Їй вдалось повернути мою прихильність, але ціна була високою».

«Попався», — подумав Джейсон.

Він здійняв у небо свій меч — і долину стряснув грім. Блискавка влучила в місце, звідки лунав голос, залишивши там воронку.

Тиша. Джейсон тільки-но подумав: «Трясця, таки спрацювало», коли невидима сила збила його з ніг. Його меч відкотився на протилежний бік дороги.

«Гарна спроба, — промовив Купідон. Його голос уже був далеко. — Але Кохання не здолати так легко».

Поряд із Джейсоном обвалилась стіна. Хлопцеві ледве вдалось відкотитися геть.

— Годі! — закричав Ніко. — Тобі потрібен я. Залиш його!

У Джейсона дзвеніло у вухах. Голова паморочилась від удару. В роті був присмак вапна. Джейсон не розумів, чому Ніко вважає себе головною ціллю, але Купідон, здавалось, був із цим згодний.

«Бідненький Ніко ді Анжело. — У голосі бога з’явилась нотка розчарування. — Ти сам то знаєш, чого бажаєш, щоб вирішувати, чого хочу я? Моя кохана Психея ризикувала всім заради кохання. Тільки так вона могла спокути свою недовіру. А ти... чим ти ризикував заради мене?»

— Я був у Тартарі й повернувся, — огризнувся Ніко. — Я не боюсь тебе.

«Боїшся, дуже боїшся. Зустрінься зі мною віч-на-віч. Будь чесним!»

Джейсон насилу підвівся.

Земля навколо Ніко почала рухатися. Трава зів’яла, а каміння потріскалось, наче під землею щось ворушилося, намагалося пробитись на поверхню.

— Віддай нам скіпетр Діоклетіана, — промовив Ніко. — У нас бракує часу на ігри.

«Ігри? — Купідон вдарив ще раз — і Ніко відлетів у гранітний п’єдестал. — Кохання — це не ігри! Не якісь там квіточки! Це тяжка робота — нескінченне завдання. Кохання вимагає від тебе всього, що маєш — особливо, правди. Тільки тоді на тебе чекає винагорода».

Джейсон підняв свій меч. Якщо цей тип — Кохання, то його, вочевидь, переоцінили. Інтерпретація Пайпер Джейсонові подобалася значно більше — делікатна, добра й вродлива. Афродіту хлопець розумів. А Купідон більше походив на нахабного бандита.

— Ніко, — покликав Джейсон, — чого цей тип хоче від тебе?

«Скажи йому, Ніко ді Анжело, — промовив Купідон. — Розкажи, який ти боягуз, як боїшся себе і власних почуттів. Розкажи, чому насправді втік з Табору Напівкровок, чому завжди на самоті».

Ніко випустив гортанний крик. Земля під його ногами розкололась і нагору поповзли скелети — мертві римляни з відсутніми руками, деформованими черепами, тріснутими ребрами та щелепами, що ледве тримались. Деякі були одягнені у рвані тоги. На інших висіли блискучі обладунки.

«Як завжди сховаєшся поміж мертвих?» — глузливо поцікавився Купідон.

Від сина Аїда ринули хвилі мороку. Коли вони дісталися Джейсона, той ледве не знепритомнів — його охопили ненависть, страх, сором...

У голові промайнули зображення. Він побачив Ніко і його сестру на засніженому стрімчаку в Мені, а також Персі Джексона, який захищав їх від мантікори. Меч Персі сяяв у темряві. Син Посейдона був першим напівбогом, якого Ніко побачив у дії.

Пізніше, у Таборі Напівкровок, Персі взяв Ніко за руку й пообіцяв, що захистить його сестру Б’янку. Ніко повірив. Він подивився у ті зелені, наче морська хвиля очі, й подумав: «Хіба він може підвести? Це справжній герой». Усе було так, наче улюблена гра Ніко — «Міфи і Магія» — стала реальністю.

Джейсон побачив ту мить, коли Персі повернувся і сказав Ніко, що Б’янка загинула. Ніко закричав і назвав Персі брехуном. Він почувався зрадженим, і все ж... коли напали кістяні воїни, він не дозволив їм нашкодити Персі. Ніко змусив землю поглинути скелетів, а потім утік — наляканий своїми силами і почуттями.

Джейсон побачив ще дюжину таких сцен очима Ніко... І тепер не міг поворухнутись чи бодай відкрити рота.

Тим часом римські скелети Ніко кинулись уперед і схопили щось невидиме. Бог почав відбиватись. Він відкидав мертвих геть, ламаючи їхні ребра та черепи, але скелети не відступали й чіплялися за його руки.

«Цікаво! — промовив Купідон. — То в тебе таки є сила?»

— Я залишив табір через кохання, — промовив Ніко. — Аннабет... вона...

«Досі ховаєшся, — перервав Купідон і розтрощив чергового скелета. — Немає в тебе сили».

— Ніко, — видавив із себе Джейсон. — Це нормально. Я розумію.

Ніко обернувся. Його обличчя охопили біль і страждання.

— Не розумієш. Ти не здатен зрозуміти.

«І тому ти тікаєш знову, — дорік Купідон. — Від друзів, від себе самого».

— У мене немає друзів! — закричав Ніко. — Я залишив табір, тому що я там чужий! Я завжди буду чужим!

Скелетони тепер тримали Купідона, але невидимий бог так зловісно розсміявся, що Джейсонові закортіло викликати ще одну блискавку. На жаль, він сумнівався, що йому дістане сил.

— Залиш його, Купідоне, — прохрипів Джейсон. — Це не...

Він осікся. Він хотів сказати, що це не Купідонова справа, але усвідомив, що це, власне, вона і є. Одна фраза, сказана Фавонієм, не полишала голови: «Це тебе шокує?»

Джейсон нарешті збагнув історію Психеї — чому смертна дівчина була так налякана. Чому вона ризикувала й порушувала заборону, аби подивитись на обличчя бога кохання, чому боялась, що він може виявитися чудовиськом.

Психея не помилялась. Купідон був чудовиськом. Кохання — найжорстокіше чудовисько з-поміж усіх.

Голос Ніко нагадував звук розбитого скла.

— Я... я не кохав Аннабет.

— Ти заздрив їй, — промовив Джейсон. — Тому ти не хотів бути поряд із нею. І, особливо, ти не хотів бути поряд із... ним. Я все зрозумів.

Дух боротьби та заперечення наче разом залишили Ніко. Темрява відступила. Римляни розвалились на кістки та розсипалися на пил.

— Я ненавидів себе, — промовив Ніко. — Ненавидів Персі Джексона.

Купідон став видимим — стрункий, м’язистий парубок зі сніжно-білими крилами та прямим чорним волоссям, у простому піджаку та джинсах. Лук та сагайдак, перекинутий через плече, були зовсім не іграшковими — це були справжні знаряддя війни. Очі Купідона були червоними, як кров, так наче з кожної валентинки у світі вичавили фарбу й отримали з неї отруйного кольору суміш. Обличчя бога було вродливим, але, водночас, суворим — поглянути на нього було так само важко, як на прожектор. Купідон вдоволено дивився на Ніко, наче виявив, куди саме слід влучити наступною стрілою, аби вона виявилася смертельною.

— Я закохався у Персі, — випалив Ніко. — От твоя правда. Твоя страшна таємниця. — Він впився очима в Купідона. — Задоволений?

Уперше в погляді Купідона з’явилося співчуття.

— Ох, Кохання не завжди приносить щастя. — Його голос став лагіднішим, більш людяним. — Іноді воно завдає неймовірного суму. Та, принаймні, ти подивився йому в обличчя. Це єдиний спосіб завоювати мою прихильність.

Купідон перетворився на вітер.

На землі, де він стояв мить тому, лежав трифутовий жезл зі слонової кістки, увінчаний темною сферою з блискучого мармуру розміром приблизно з бейсбольний м’яч. Три золоті орли тримали сферу на своїх крилах. Це був скіпетр Діоклетіана.

Ніко опустився навколішки й підняв його. Він подивився на Джейсона такими очима, наче чекав нападу.

— Якщо інші дізнаються...

— Якщо інші дізнаються, — перервав Джейсон, — ти матимеш ще більше людей, які тебе підтримають та обрушать гнів богів на кожного, хто подумає тебе зачіпати.

Ніко нахмурився. Джейсон досі відчував, як друга розпирає від образи та гніву.

— Але тобі вирішувати, — додав Джейсон. — Ділитися чи ні. Я скажу тільки...

— Мої почуття змінились, — пробурмотів Ніко. — Тобто... я більше не кохаю Персі. Я був молодшим і дуже вразливим. Я... я не...

Його голос обірвався. Джейсон відчув, що хлопчина ледве втримується від сліз. Хтозна, змінились почуття.

Ніко чи ні, але Джейсон не міг навіть уявити, як це: прожити стільки років, приховуючи те, що в сорокових було нечуваним, не визнавати те, ким ти є, і почуватись безнадійно самотнім — навіть більшим ізгоєм, ніж решта напівбогів.

— Ніко, — м’яко промовив він, — я бачив багато хоробрих учинків. Але те, що зробив ти зараз... Це був найхоробріший.

Ніко із сумнівом підвів очі.

— Треба повертатися на корабель.

— Так. Я можу підняти нас...

— Ні, — заявив Ніко. — Цього разу ми вирушимо крізь світ тіней. Поки що з мене годі вітрів.