Дім Аїда

XXXVII Аннабет

Втрата зору була нестерпною. Втрата Персі ще гіршою.

Але тепер, коли зір повернувся, Аннабет могла бачити, як Персі повільно вмирає від отруйної крові горгон, і не мала жодної змоги цьому зарадити — ось це було найгіршим прокляттям з-поміж усіх.

Боб перекинув Персі через плече, наче сумку зі спортивним інвентарем. Його кістяне кошеня тим часом скрутилося на спині Персі та замуркотіло. Швидкою, навіть для титана, ходою Боб рушив уперед. Аннабет ледве вдавалось не відставати.

Її легені тремтіли. На шкірі знову з’явилися пухирі. Їй потрібен був ще один ковток вогняної води, але Флегетон уже був далеко позаду. Вона почувалась такою побитою, а рани так саднило, що здавалось біль ніколи її не залишить.

— Скільки ще йти? — прохрипіла вона.

— Занадто довго, — відгукнувся Боб. — Може, й ні.

«Дуже інформативно», — подумала Аннабет, але була занадто виснажена, щоб промовити це вголос.

Ландшафт знову змінився. Вони досі спускалися зі схилу, що мало б прискорити рух, але земля хилилась під зовсім незручним кутом — спуск був занадто крутим, аби бігти, і занадто підступним, щоб бодай на мить втрачати пильність. Інколи під ногами осипався гравій, деколи — хлюпав слиз. Час від часу Аннабет обходила щетинки, настільки гострі, що ті могли проштрикнути ногу, а ще — скупчення... ну, не зовсім кругляків. Швидше бородавок розміром з кавун. Якби треба було здогадатись, де вони (а Аннабет не кортіло цього робити), то дівчина припускала, що Боб веде їх крізь Тартарову товсту кишку.

Повітря стало задушливим. Смерділо нечистотами. Темрява була вже не такою непроглядною, але Аннабет бачила Боба тільки завдяки блиску його білого волосся та наконечника списа. Вона помітила, що Боб після битви з ереями не сховав вістря на швабрі. Це трохи бентежило.

Персі хитався на титановому плечі, через що Малий Боб ніяк не міг вмоститись у своєму куточку. Час від часу Персі болісно стогнав. Аннабет відчувала, як стискається її серце.

У голові сплинув спогад про чаювання з Пайпер, Хейзел та Афродітою у Чарльстоні. Боги, здавалось, це було так давно. Афродіта тоді зітхнула та почала ностальгувати про старі добрі часи Громадянської Війни. Тоді кохання та війна завжди йшли пліч-о-пліч.

Афродіта ще з гордістю вказала на Аннабет, як на приклад для інших дівчат: «Я колись пообіцяла зробити твоє романтичне життя цікавим. І хіба не зробила?»

Аннабет тоді кортіло задушити богиню кохання. Вона достатньо пережила цікавого і заслуговувала на щасливий кінець. Це безперечно мало бути можливим, хай там що кажуть легенди про трагічну долю героїв. Мають же бути винятки? Якщо страждання ведуть до винагороди, то вони з Персі заслуговують на головний приз.

Вона подумала про мрії Персі щодо Нового Рима —. як вони оселяться там, разом вступлять у коледж. Спочатку думка про життя серед римлян шокувала її. Дівчина ненавиділа їх за те, що вони забрали в неї Персі.

Але тепер Аннабет із радістю погодилась би на це.

Треба тільки вижити. Треба тільки, щоб Рейна отримала повідомлення. Треба тільки, аби справдилась ще безліч інших її надій.

«Припини», — дорекла вона собі.

Треба зосередитися на дійсності, переставляти одну ногу за одною, крок за кроком долати цей кишкоподібний схил.

Її коліна згиналися від втоми, наче металеві вішалки, що от-от зламаються від надмірної ваги. Персі стогнав і бурмотів щось нерозбірливе.

Раптом Боб зупинився.

— Дивись!

Попри темряву Аннабет змогла розгледіти попереду . чорне болото. У повітрі стояв уїдливо-жовтий туман. Сонячного світла не було, але тут чогось росли справжні рослини — кущики очерету, хирляві безлисті дерева, навіть кілька кволих квіток у багнюці. Поміж ям, заповнених смолою, що булькала, звивались укриті мохом стежки. Просто перед Аннабет були глибокі відбитки лап розміром з кришку від сміттєвого бака та з довгими гострими пазурами.

На жаль, Аннабет майже не сумнівалась, хто їх залишив.

— Драгон?

— Так. — Боб широко всміхнувся. — Це добре!

— Е-е... чому?

— Тому що ми близько.

Боб рушив у болото.

Аннабет хотілось кричати. Вона ненавиділа себе за те, що покладається на титана — особливо на того, який потрохи повертає собі спогади й веде їх на зустріч із «хорошим» велетнем. Вона ненавиділа себе за те, що заходить у болото, у якому, без сумнівів, полює драгон.

Але у Боба був Персі. Якщо вона вагатиметься, то у темряві загубить їх. Перестрибуючи з однієї купини на іншу та подумки звертаючись із молитвою до Афіни, Аннабет поквапилась за титаном.

Місцевість принаймні змусила Боба вповільнитись. Щойно Аннабет наздогнала титана, стало легше йти просто за ним та стежити за Персі, який уже почав марити і чоло якого загрозливо палало. Кілька разів він пробурмотів її ім’я. Щоразу вона насилу втримувалась від ридань. Кошеня тільки гучніше муркотіло та вмощувалось у своєму гніздечку.

Зрештою жовтий туман розійшовся і відкрив багнисту галявину, що нагадувала острів серед болота. Земля була утикана хирлявими деревцями та горбиками, схожими на бородавки. Посередині височіла величезна хатина з круглим дахом, збудована з кісток та зеленуватої шкіри. З отвору на вершині здіймався дим. Вхід прикривали фіранки з лускатої шкіри якогось плазуна, а обабіч нього яскравим жовтим світлом палали смолоскипи з масивних гомілкових кісток.

Та найбільше Аннабет вразив череп драгона. Приблизно за п’ятдесят футів далі по галявині, десь на півшляху до хатини з-під землі під кутом у сорок п'ять градусів стирчав величезний дуб. Щелепи драгона оточували стовбур дерева так, наче дуб був язиком мертвого чудовиська.

— Так, — пробурмотів Боб. — Це дуже добре.

Ніщо у цьому місці не здавалось Аннабет добрим.

Перш ніж вона встигла заперечити, Малий Боб вигнув спину й зашипів. Позаду них крізь болото пронісся могутній рев — звук, що Аннабет востаннє чула в битві при Мангеттені.

Вона повернулась і побачила, що на них мчить драгон.