Дім Аїда

XXXII Персі

Боб безперечно вмів користуватися шваброю.

Рубаючи на всі боки, він убивав демониць одна за одною, а Малий Боб сидів на його плечах, вигинав спину та шипів.

За кілька секунд не залишилось жодної ереї. Більшість загинула. Розумніші з пронизливим криком полетіли геть у темряву.

Персі хотів подякувати титану, але голос не слухався. Ноги підгинались. У вухах дзвеніло. Крізь червону завісу болю він побачив за кілька ярдів від себе Аннабет, яка йшла просто до краю скелі.

— Га! — тільки й зміг прохрипіти Персі.

Боб прослідив за його поглядом, підскочив до Аннабет і схопив її. Та почала волати й борсатися, кілька разів вдарила Боба в живіт, але титан, здавалось, не зважав. Він підніс її до Персі та обережно поклав на землю.

Титан доторкнувся до її чола.

— Йой.

Аннабет припинила борсатись. Її очі прояснились.

— Де... що?..

Вона побачила Персі. Кілька емоцій умить промайнули на її обличчі: полегшення, радість, шок, жах.

— Що з ним? — скрикнула вона. — Що трапилось?

Вона схопила його за плечі, поклала голову на груди і заридала.

Персі хотів сказати їй, що все з ним добре, та, авжеж, це було неправдою. Він навіть не відчував свого тіла. Його свідомість була наче маленька повітряна кулька з гелієм, яка застрягла в маківці. Вона не мала ані ваги, ані сили. Просто розширювалась, стаючи дедалі легшою. Він розумів, що незабаром ця кулька або нитка на ній розірветься, тоді життя залишить його тіло.

Аннабет узяла в руки його обличчя, поцілувала і намагалася витерти пил та піт з його очей.

Боб навис над ними, тримаючи швабру, наче прапор. Його біле непроникне обличчя світилось у темряві.

— Багато проклять, — промовив Боб. — Персі заподіяв багато поганого чудовиськам.

— Вилікуй його, — заблагала Аннабет. — Як вилікував мою сліпоту. Вилікуй Персі!

Боб нахмурився, а потім засмикав бейдж на уніформі, так наче він почав йому заважати.

Аннабет спробувала знову.

— Бобе...

— Япет, — прогримів басом Япет. — До Боба я був Япетом.

Повітря наче застигло. Персі почувався безпорадним, пов’язаним зі світом лише тонкою ниткою.

— Боб мені подобається більше. — Голос Аннабет був напрочуд спокійним. — А тобі?

Титан опустив на неї свої очі кольору срібла.

— Більше не знаю.

Він присів біля неї та оглянув Персі. Обличчя титана здавалось змученим турботами, наче він раптом відчув вагу всіх пережитих століть.

— Я пообіцяв, — пробурмотів він. — Ніко попросив мене допомогти. Гадаю, що ані Боб, ані Япет не звикли порушувати обіцянки.

Він доторкнувся до чола Персі.

— Иой, — пробурмотів. — Йой.

Свідомість Персі затягнуло назад у власне тіло. Дзвін у вухах ущухнув. В очах прояснилось. Щоправда, він досі почувався так, наче проковтнув фритюрницю. Нутрощі палали. Здавалось, що дію отрути тільки вповільнили, а не зупинили.

Але він живий.

Він хотів було подивитись на Боба, щоб виявити свою вдячність, але його голова знову впала на груди.

— Боб не може це вилікувати, — промовив титан. — Забагато отрути. Забагато проклять накопичено.

Аннабет обійняла Персі за плечі. Йому хотілось сказати їй: «Я вже все відчуваю. Ай. Занадто сильно».

— Що ми можемо зробити, Бобе? — запитала Аннабет. — Тут є вода? Вода зцілить його.

— Немає води, — промовив Боб. — У Тартарі погано.

«Я помітив!» — хотілось закричати Персі.

Принаймні титан називає себе Бобом. Нехай він і звинувачує Персі в тому, що той забрав його пам’ять, але, можливо, допоможе Аннабет, якщо Персі таки помре.

— Ні, — наполягла Аннабет. — Ні, має бути якийсь вихід. Щось має його вилікувати.

Боб поклав долоню на груди Персі. Від його дотику по тілу прокотилось холодне поколювання, наче від евкаліптової олії, але щойно Боб відняв руку, біль повернувся. Легені знову запалали, наче в них закипала лава.

— Тартар вбиває напівбогів, — промовив _Боб. — Чудовиська тут зцілюються, але вам тут не місце. Тартар не зцілить Персі. Прірва ненавидить ваш рід.

— Мені байдуже, — відповіла Аннабет. — Навіть тут має бути якесь місце, де він зможе відпочити. Щось, що його зцілить. Може, якщо повернутись до вівтаря Гермеса або...

Десь здалеку загримів низький голос — голос, який Персі, на жаль, впізнав.

— Я ЧУЮ ЙОГО ЗАПАХ! — проревів велетень. — СТЕРЕЖИСЬ, СИНУ ПОСЕИДОНА! Я ЙДУ ЗА ТОБОЮ!

— Полібот, — промовив Боб. — Він ненавидить Посейдона та його дітей. Він уже дуже близько.

Аннабет насилу допомогла Персі підвестись. Йому було нестерпно так обтяжувати її, але його тіло було, наче мішок з більярдними кулями. Навіть опираючись на неї майже всією своєю вагою, він ледве стояв.

— Бобе, ми йдемо далі, з тобою чи без, — промовила Аннабет. — Ти допоможеш?

Малий Боб нявкнув та, замуркотівши, почав тертись об підборіддя титана.

Боб подивився на Персі. З виразу його обличчя було зовсім незрозуміло, про що він думає. «Злиться він чи просто поринув у думки, — гадав Персі. — Планує помсту чи просто відчуває біль через брехню Персі про те, що він його друг?»

— Є одне місце, — зрештою промовив Боб. — Один велетень може знати, що треба робити.

Аннабет ледве не впустила Персі.

— Велетень. Е-е... Бобе, велетні погані.

— Один хороший, — наполіг Боб. — Довіртесь мені, тоді я відведу вас... Хіба що Полібот та інші не спіймають нас раніше.