Дім Аїда

LVI Аннабет

— Аннабет! — Персі потягнув її до себе, щойно її нога ступила на край урвища. Вона ледве не звалилась Гчортзна-куди, але Персі встиг схопити її та стиснути в обіймах.

— Усе гаразд, — запевнив її він.

Вона притулилась обличчям до його сорочки і ще дужче заплющила очі. Усе її тіло тремтіло, але не тільки від страху. В обіймах Персі було так тепло і затишно, що їй хотілось залишитись там назавжди, під його захистом... але це бажання було оманливим. Їй не можна розслаблятись. Не можна було ще більше покладатись на Персі. Йому теж необхідна її підтримка.

— Дякую... — вона ніжно вивільнилась з його обіймів. -— Ти можеш сказати, що перед нами?

— Вода. Я досі не дивлюсь. Сумніваюся, що вже безпечно.

— Згодна.

— Я відчуваю річку... може, канал. Хай там як, воно перекриває нам шлях, тече зліва направо крізь висічений у скелі рів.

Аннабет подумки посварила себе. Вона чула проточну воду, але не подумала, що мчить просто на неї.

— Там є міст або?..

— Сумніваюся. А ще з цією водою щось не так. Послухай.

Аннабет зосередилась. Разом з ревінням течії кричали тисячі голосів — лементували в муках, благали про милосердя.

— Допоможіть! — стогнали одні. — Це сталося випадково!

— Боляче! — вили інші. — Хтось, зупиніть це!

Аннабет не потрібні були очі, щоб упізнати цю ріку — чорний солоний потік, наповнений змученими душами, яких змиває дедалі глибше у Тартар.

— Ахерон, — промовила вона. — П’ята ріка Підземного Царства.

— Флегетон мені більше подобався, — буркнув Персі.

— Це Ріка болю. Найсуворіше покарання для проклятих душ — здебільшого, убивць.

— Так! Убивць! — завила ріка. — Таких, як ти!

— Приєднуйся до нас, — зашепотів інший голос. — Ти нічим не краща за нас.

У голові Аннабет зринули образи всіх чудовиськ, яких вона вбила.

«Це були не вбивства, — заперечила вона. — Я захищалась!»

Ріка змінила свій підхід. Вона показала Зою Нічну Тінь, яку вбили на горі Тамалпаїс, тому що та прийшла рятувати Аннабет від титанів.

Після цього — сестру Ніко, Б’янку ді Анжело, яка вмирала під уламками металевого велетня Талоса, бо теж намагалась урятувати Аннабет.

Майкла Ю і Сілену Боргард... які загинули в Битві при Мангеттені.

— Ти могла цьому запобігти. Ти мусила знайти кращий вихід.

І найтяжчу втрату з-поміж усіх: Луку Кастелана. Аннабет пригадала його кров на своєму кинджалі після того, як він пожертвував собою, аби завадити Кроносу знищити Олімп.

— Його кров на твоїх руках! — завила ріка. — У тебе був інший вихід!

Аннабет багато разів боролась із тією самою думкою. Намагалась Переконати себе, що смерть Луки — це не її провина. Він обрав свою долю. І все ж... вона не знала, чи його душа спочила з миром, чи він переродився, чи потрапив у Тартар за свої злочини. Один із цих змучених голосів, що мчався Повз неї, міг належати йому.

— Ти вбила його! — крикнула ріка. — Стрибай і розділи з ним покарання!

Персі стиснув її руку.

— Не слухай.

— Але ж...

— Я знаю! — його голос різав наче скло. — Вони кажуть мені те саме. Я гадаю, що рів — кордон володінь Ночі. Якщо ми перетнемо його, усе буде гаразд. Доведеться стрибати.

— Ти запевняв, що там двадцять футів!

— Так. Тобі доведеться мені довіритись. Обійми мене за шию і тримайся.

— Як ти...

— Он вони! — крикнув хтось позаду. — Убити невдячних туристів!

Діти Нікти знайшли їх. Аннабет обійняла Персі за шию.

— Уперед!

Її очі досі були заплющені, тому вона могла тільки здогадуватись, як йому це вдалось. Можливо, він якимсь чином скористався силою ріки. Можливо, просто втратив здоровий глузд від страху і кинувся вперед на адреналіні. Персі стрибнув з такою силою, що в це важко було повірити. Вони пронеслися над рікою, що бурлила та завивала внизу, бризкаючи на відкриті щиколотки Аннабет пекучими солоними бризками.

А потім — БУХ! Вони знову опинилися на твердій землі.

— Можеш розплющити очі, — важко дихаючи, промовив Персі. — Але тобі не сподобається те, що побачиш.

Аннабет закліпала очима. Після темряви Нікти навіть слабке червоне світло Тартару осліплювало.

Перед ними розкинулась долина, настільки широка, що могла вмістити цілу Затоку Сан-Франциско. Стукіт став гучнішим і лунав від усього рельєфу, наче під землею гуркотів грім. Під отруйними хмарами поблискували пурпурові пагорби, укриті багряними та синіми ущелинами.

— Це схоже на... — Аннабет відігнала нудоту. — На велетенське серце.

— Тартарове серце, — пробурмотів Персі.

У самому центрі долини виднілася пляма з чорних цяток. Вони були так далеко, що Аннабет тільки через кілька секунд зрозуміла, що дивиться на військо — тисячі, можливо, десятки тисяч чудовиськ скупчилися навколо якогось згустку темряви. Роздивитись деталі було неможливо, але Аннабет напевне знала, що бачить. Навіть на самому краю долини вона відчувала цю всепоглинаючу силу.

— Брама Смерті.

— Так! — прохрипів Персі. Він досі був блідим та змарнілим, наче труп... Отже, почувався так само жахливо, як і Аннабет.

Вона згадала про переслідувачів.

— Що сталося з Ніктою?

Аннабет озирнулася. Дивовижним чином вони приземлились за кілька сотень ярдів від Ахерону, що рухався по руслу, висіченому поміж чорних вулканічних пагорбів. Поза ним не було нічого, окрім мороку.

Жодних ознак переслідування. Вочевидь, навіть діти Ночі не любили перетинати Ахерон.

Вона хотіла було запитати Персі, як він так далеко стрибнув, як раптом почула, що з пагорбів ліворуч осипалося каміння. Вона дістала свій меч. Персі здійняв Анаклузмос.

З-за гребня визирнув жмут блискучого сивого волосся, а за ним — знайоме усміхнене обличчя зі срібними очима.

— Боб? — Аннабет так зраділа, що ледве не підстрибнула. — О боги!

— Друзі! — титан погрюкав до них. Щітка його швабри обгоріла. На формі прибиральника виднілися свіжі сліди від кігтів, але обличчя сяяло від щастя. На плечі титана сидів Малий Боб і муркотів ледве не гучніше за Тартарове серцебиття.

— Я знайшов вас! — Боб згріб їх в обійми і ледве не переламав їм ребра. — Ви схожі на мертвих димних людей. Це добре!

— Бр-р, — вимовив Персі. — Як ти сюди дістався? Крізь Особняк Ночі?

— Ні, ні. — Боб запекло похитав головою. — Це місце занадто страшне. Іншим шляхом — тільки для титанів і подібних.

— Дай-но здогадаюсь, — промовила Аннабет. — Ти обійшов збоку.

Боб почухав підборіддя, наче не міг знайти потрібне слово.

— Гм. Ні. Швидше... діагонально.

Аннабет розсміялась. Тільки-но подивіться на неї — стоїть у самому серці Тартару перед незліченним військом і шаленіє від будь-якої розради. Вона неймовірно зраділа поверненню Боба.

Дівчина поцілувала його безсмертний ніс, через що титан закліпав очима.

— Далі йдемо разом? — запитав він.

— Так, — погодилась Аннабет. — Час подивитись, чи діє Туман Смерті.

— А якщо не діє... — Персі зупинив себе.

Який сенс гадати наперед? Вони збирались поринути в самісіньке серце ворожої армії. Якщо їх помітять, їм кінець.

Незважаючи на це, Аннабет усміхнулась. Фініш уже близько. У них є титан зі шваброю та дуже гучне кошеня. Усе не так уже й безнадійно.

— Брамо Смерті, — промовила вона, — зустрічай!