Дім Аїда

XII Лео

Карлики не дуже намагалися відірватись, що викликало в Лео підозру. Вони завжди залишались на межі видимості, гарцювали по червоних черепичних дахах, перекидали горщики з рослинами, волали, верещали й залишали сліди з гвинтів та цвяхів з пояса Лео... наче хотіли, щоб він їх не загубив.

Лео підтюпцем біг за ними, проклинаючи все на світі щоразу, коли спадали штани. Повернувши за ріг, він побачив дві старовинні кам’яні вежі, що пліч-о-пліч здіймались у небо. Вони були значно вищими за всі навколишні будівлі — можливо, сторожові вежі з часів середньовіччя?. Здавалося, вони хилилися в протилежні боки, як важелі передач в авто для перегонів.

Керкопи дерлись на праву вежу. Діставшись вершини, вони почали пересуватись боком, поки не зникли з виду.

Усередину зайшли? Лео бачив кілька крихітних вікон угорі. На всіх були металеві ґрати, але він сумнівався, що це могло спинити карликів. Минула хвилина, але керкопи так і не з’явились. Це означало, що Лео мусить дертися на вежу та шукати їх там.

— Чудово, — пробурмотів він.

Ані тобі літаючого друга, який здійме нагору, ані іншої допомоги, оскільки корабель занадто далеко. Можна було б змайструвати нашвидкуруч якийсь летючий пристрій з Архімедової сфери, от тільки для цього потрібен пояс з інструментами... якого немає. Намагаючись щось придумати, Лео оглянув околиці. У півкварталі від нього відчинилися подвійні скляні двері. З них вийшла старенька жіночка з набитими пластиковими пакетами в руках.

Бакалійна крамниця? Гм...

Лео поплескав себе по кишенях. У нього, на диво, залишилось з Рима кілька євро. Бісові карлики забрали все, окрім грошей.

Він побіг до крамниці так швидко, як тільки міг у штанях без застібки.

Лео обдивився кожний відділ у пошуках чогось, що могло стати в пригоді. Він не знав, як сказати італійською: «Вітаю, не підкажете, де тут у вас небезпечні хімікати?» Але, мабуть, воно й на краще. Йому не дуже кортіло потрапити до італійської в’язниці.

На щастя, Лео не треба було читати обгортки. Йому вистачило одного погляду на тюбик зубної пасти, щоб зрозуміти, чи в ній міститься нітрат калію. Він знайшов вугілля, цукор і харчову соду. Ще у крамниці продавали сірники, спрей проти комах і алюмінієву фольгу. Словом, усе необхідне. На додачу ще й мотузку, яку можна було використати як ремінь. Він додав до кошика усяких італійських закусок, щоб не викликати підозри, і поклав усе це добро перед касиркою. Дівчина з широко розплющеними очима почала ставити запитання, яких Лео не розумів, але йому зрештою вдалось розплатитись, отримати пакет та щодуху забратись геть.

Він пірнув у найближчий прохід, звідки можна було спостерігати за вежами, і почав працювати, викликаючи вогонь, щоб висушити матеріали та прискорити хімічні реакції, на які в іншому разі знадобилося б кілька днів.

Час від часу він зиркав на вежу, але карликів видно не було. Залишалось тільки сподіватись, що вони досі там. Для створення арсеналу Лео знадобилося лише кілька хвилин (настільки він майстерний!), але здавалось, що минули години.

Джейсон не показувався. Може, досі висів зв’язаний у фонтані з Нептуном, може, бігав вулицями в пошуках Лео. З корабля теж ніхто не прийшов. Вони, певно, досі намагались дістати всі рожеві резинки з волосся тренера.

А отже, розраховувати можна тільки на себе, на пакет із закусками і на незначний арсенал дуже імпровізованої зброї з цукру та зубної пасти. О, і на Архімедову сферу. Про неї забувати не слід. Лео сподівався, що не зламав її, коли наповнював хімічним порошком.

Він побіг до вежі та знайшов вхід. Почав було підніматись звивистими сходами, але його майже одразу зупинили біля білетної каси — якийсь охоронець, який горланив на нього італійською.

— Серйозно? — поцікавився Лео. — Слухайте, чоловіче, у вас тут карлики в дзвіниці. Я — дезінспектор. — Він показав бляшанку зі спреєм проти комах. — Бачите? Дезінспектор.Molto Buono[3]. Пшик-пшик. Ах!

Він почав жестами зображати карлика, у якого від страху серце впало в п’яти, але італієць, хтозна-чому, однаково нічого не розумів.

Чоловік просто витягнув уперед руку.

— Хай йому трясця, — пробурчав Лео. — Я щойно витратив усю готівку на саморобну вибухівку. — Він порився у своєму продуктовому пакеті. — Може, ви приймаєте... е-е... чим би воно не було?

Лео простягнув жовто-червону упаковку чогось під назвою «Фонзіс». Він здогадувався, що це щось на кшталт чипсів. На його подив, охоронець знизав плечима й узяв упаковку.

— Avanti[4]!

Лео продовжив свій підйом, але подумки зробив нотатку, що треба запастись цими «Фонзіс». Вочевидь, в Італії їх цінували більше за готівку.

Сходи здіймалися дедалі вище. Здавалось, уся вежа — це тільки привід для того, аби їх збудувати.

Лео зупинився на сходовій клітці й звалився на вузьке заґратоване вікно, намагаючись відхекатися. Піт тік рікою, серце тарабанило по ребрах. Кляті керкопи. Щось Лео підказувало, що щойно вони побачать його нагорі, то одразу помчать геть, а він не встигне скористатись зброєю. І все ж, варто було спробувати.

Він продовжив підніматись.

Зрештою, коли ноги стали наче варена локшина, Лео дістався вершини.

Кімната була розміром з комірку прибиральника із заґратованими вікнами в усіх чотирьох стінах. По кутках купчились один на одному мішки зі скарбами. Блискуче барахло вкривало всю підлогу. Лео побачив кинджал Пайпер, старовинну книгу в шкіряній палітурці, кілька вельми цікавих механічних пристроїв і стільки золота, що ним об’ївся би навіть кінь Хейзел.

Спочатку Лео вирішив, що карлики пішли, але потім він подивився вгору. Акмон і Пассал висіли догори дриґом, учепившись своїми мавпячими ногами за крокву, і гралися в антигравітаційний покер. Коли вони побачили Лео, то скинули карти, наче конфеті, й зааплодували.

— Казав я тобі, що він це зробить! — захоплено провищав Акмон.

Пассал стенув плечима, зняв з руки один зі своїх золотих годинників і вручив його братові.

— Ти переміг. Не думав я, що він такий тупий.

Обидва зістрибнули вниз. На Акмоні висів пояс Лео — так близько, що Лео ледве втримувався, аби не кинутись за своїм майном.

Пассал. поправив свій ковбойський капелюх і виштовхнув ногою решітку на найближчому вікні.

— Куди змусимо його лізти цього разу, брате? Купол Сан-Люки?

Лео хотілось придушити карликів, але він удавано посміхнувся.

— О, звучить весело! Але поки ви не пішли — ви забули дещо блискуче.

— Неможливо! — Акмон сердито насупив брови. — Ми дуже уважні.

— Упевнений? — Лео здійняв свій пакет.

Карлики почали повільно наближатись. Як Лео і сподівався, вони не здатні були протистояти власній допитливості.

— Погляньте. — Він дістав свою першу зброю — масу висушених хімікатів, огорнуту в алюмінієву фольгу — і запалив її долонею.

Йому достало клепки відвернутись, коли граната вибухнула, а от карлики дивилися просто на неї. Зубна паста, цукор і спрей проти комах — це не музика Аполлона, проте з них також вийшла непогана світло-звукова граната.

Керкопи завили й почали хапатися за очі. Вони пошкандибали до вікна, але Лео запалив саморобні петарди й кинув їх карликам під ноги, щоб ті не могли тримати рівновагу. Потім, про всяк випадок, він повернув диск на Архімедовій сфері — й та випустила струм смердючого білого диму, що заповнив усю кімнату.

Лео дим не турбував. Маючи імунітет до вогню, він багато разів стояв у димних багаттях, витримував драконячий подих і вичищав палаючі горна. Поки карлики кашляли та хекали, він ривком зняв з Акмона свій пояс і спокійно викликав з нього кілька еластичних тросів. За мить мавпо-гноми вже були зв’язані.

— Мої очі! — закашлявся Акмон. — Мій пояс!

— Мої ступні горять! — завив Пассал. — Не блискуче! Зовсім не блискуче!

Запевнившись у надійності вузлів, Лео відтягнув керкопів у куток і почав порпатися у їхніх скарбах. Він повернув кинджал Пайпер, кілька своїх прототипів гранат і дюжину іншої усячини, яку карлики викрали з «Арго II».

— Благаю! — завив Акмон. — Не забирай наші блискучки!

— Ми можемо домовитись! — запропонував Пассал. — Візьмемо тебе в долю, якщо відпустиш! Десять відсотків!

— Перепрошую! — буркнув Лео. — Тепер усе моє.

— Двадцять відсотків!

І тоді над головою пророкотів грім. Спалахнула блискавка, і решітку найближчого вікна розірвало на шиплячі поплавлені залізячки.

Джейсон, наче Пітер Пен, улетів усередину. Навколо нього іскрились електричні заряди, а в руках парував золотий меч.

Лео схвально присвиснув, оцінивши появу друга.

— Старий, ти щойно даремно використав крутезний вихід.

Джейсон насупив брови. Він помітив зв’язаних по руках і ногах керкопів.

— Що у...

— Усе сам, — відповів Лео. — Отакий я особливий. Як ти мене знайшов?

— Е-е... дим, — відповів Джейсон. — І я чув, як щось бахкало. У тебе тут перестрілка була?

— Щось на зразок того. — Лео жбурнув йому кинджал Пайпер і продовжив нишпорити в торбах з карликовським майном. Він пам’ятав слова Хейзел щодо якогось там важливого для походу скарбу, але гадки не мав, що слід шукати. Тут були монети, золоті самородки, коштовності, скріпки, обгортки з фольги, запонки.

Він весь час повертався до пари речей, що особливо виділялися серед решти. Однією з них був бронзовий навігаційний пристрій, схожий на корабельну астролябію. Штуковина була сильно пошкодженою і без частини деталей, але Лео однаково вважав її дивовижною.

— Забирай! — запропонував Пассал. — Її виготовив Одіссей, щоб ти знав! Забирай і відпусти нас.

— Одіссей? — перепитав Джейсон. — Той самий?

— Так! — вискнув Пассал. — Виготовив її, коли зістарився в Ітаці. Один з останніх його винаходів — і ми його вкрали!

— Як вона працює? — запитав Лео.

— О, ніяк, — відповів Акмон. — Що він там бубонів про відсутній кристал? — Він зиркнув на брата.

— «Ах, якби тільки я... — промовив Пасалос. — Треба було взяти кристал». Він це бурмотів уві сні, коли ми вкрали його штуку. — Карлик стенув плечима. — Гадки не маю, що це означає. Але блискунька твоя! Можна нам тепер піти?

Лео не знав, нащо йому астролябія. Вона безумовно була зламаною. Хлопець відчував, що це не та річ, про яку говорила Геката. Проте Лео сунув її до кишені свого чарівного пояса.

Він перевів погляд на другий дивний трофей — книгу в шкіряній палітурці. Назва, написана невідомою мовою, була витиснена золотою фольгою, але цим блискучість книги обмежувалась. Та й книголюбами керкопи не здавались.

— Що це? — Лео помахав книгою перед карликами, які досі обливались сльозами від диму.

— Облиш! — відповів Акмон. — Просто книга. Ми забрали її у нього через гарну золоту обкладинку.

— У нього? — перепитав Лео.

Акмон і Пассал обмінялись знервованими поглядами.

— Молодший бог, — відповів Пассал. — У Венеції. Облиште, кажу вам.

— Венеція. — Джейсон нахмурено поглянув на Лео. — Нам хіба не туди після цього?

— Туди.

Лео оглянув книгу. Слів він не розумів, але там містилося чимало ілюстрацій: коси, усілякі рослини, сонце, візок з волами. Він не уявляв, як усе це може бути важливим, але якщо книгу викрали у молодшого бога з Венеції — наступного місця, куди їх відіслала Геката, — то саме її вони й мусили знайти.

— Де саме нам шукати цього молодшого бога? — запитав Лео.

— Ні! — завив Акмон. — Тільки не повертайте її йому! Якщо він дізнається, що це ми її вкрали...

— То знищить вас, — здогадався Джейсон. — Те саме зробимо й ми, якщо не розповісте, а ми до цього значно ближче. — Він притиснув вістря меча до волохатої горлянки Акмона.

— Гаразд, гаразд! — завищав карлик. — La Casa Nera! Calle Frezzeria!

— Це адреса? — спитав Лео.

Обидва карлики несамовито закивали.

— Тільки, будь ласка, не кажіть йому, що це ми її викрали, — заблагав Пассал. — Він дуже злий!

— Хто він? — поцікавився Джейсон. — Який бог?

— Я... я не можу сказати, — запинаючись, вимовив Пассал.

— Можеш-можеш! — погрозив Лео.

— Не можу! — нещасно відповів Пассал. — Тобто я справді не можу. Я не можу його вимовити! Тр... трі... це занадто складно!

— Тру, — прийшов на допомогу Акмон. — Тру-то... забагато складів!

Обидва розридались.

Хто його зна, чи брехали ті керкопи, чи ні, але важко було сердитися на ридаючих карликів, хоч як не дратувало їхнє строкате вбрання.

Джейсон опустив меч.

— Що робитимемо з ними, Лео? Повернемо в Тартар?

— Ні, будь ласка! — завив Акмон. — Минуть тижні, перш ніж ми зможемо повернутись.

— Якщо Гея взагалі нам дозволить! — хлюпав носом Пассал. — Вона тепер контролює Браму Смерті. Вона дуже на нас розлютиться.

Лео подивився на карликів. Він бився з багатьма чудовиськами і ніколи не картав себе, коли перетворював їх на пил, але цей випадок був не таким, як решта. Зізнатись собі в цьому було нелегко, але Лео, можна сказати, поважав цих малюків. Вони влаштовували прикольні витівки й любили все блискуче. У якомусь сенсі карлики скидалися на Лео. До того ж Персі з Аннабет (хоча б вони були живі!) саме цієї миті блукали Тартаром у пошуках Брами Смерті. Відправляти цих мавпоподібних близнят у той самий кошмар... ну, це було якось неправильно.

Лео уявив, як Гея сміється з його слабкості — м’якотілий напівбог, який не може вбити чудовиськ. Пригадав сон про Табір Напівкровок у руїнах, про поля, всипані тілами греків та римлян. Пригадав Октавіана, який говорив голосом богині землі: «Римляни рушили на схід від Нью-Йорка. Вони прямують до вашого табору. Ніщо їх не затримає».

— Ніщо їх не затримає, — задумливо пробурмотів Лео. — А якщо...

— Що? — перепитав Джейсон.

Лео подивився на карликів.

— Буде вам угода.

Очі Акмона загорілись.

— Тридцять відсотків?

— Ми залишимо вам скарби, — відповів Лео, — окрім тих, що належать нам, астролябії і книги, що ми повернемо чуваку з Венеції.

— Але він знищить нас! — завив Пассал.

— Ми не скажемо, де взяли її, — пообіцяв Лео. — І не вб’ємо вас, а відпустимо.

— Е-е... Лео? — стурбовано запитав Джейсон.

Акмон захоплено вискнув.

— Я знав, що ти такий саме кмітливий, як Геркулес!

Я називатиму тебе «Чорне Гузно II»!

— Дякую, але не варто, — відповів Лео. — У відплату за свої життя ви дещо зробите для нас. Я відряджу вас декуди, де ви мусите обкрадати декого, набридати їм, дратувати, слово, паскудити їхнє життя всіма можливими способами. Ви повинні чітко дотримувати моїх вказівок. Заприсягніться Стіксом.

— Присягаємося! — випалив Пассал. — Обкрадати людей — наш фах!

— Обожнюю набридати! — погодився Акмон. — Куди нам вирушати?

Лео посміхнувся.

— Чули коли-небудь про Нью-Йорк?