Дім Аїда

I Хейзел

Під час третьої атаки Хейзел ледве не поцілувалась із кам’яною брилою. Вона вдивлялась у туман, гадаючи, чому так важко пролетіти повз один-єдиний дурнуватий гірський кряж, коли на кораблі пролунав набатний дзвін.

— Лівіше! — заволав Ніко з грот-щогли летючого корабля.

Позаду на шканцях Лео різко крутнув штурвал. «Арго II» розвернувся ліворуч, і повітряні весла, наче ножі, розрізали хмари.

Хейзел здуру вирішила визирнути за борт, про що сильно пошкодувала. У її напрямку летіло дещо темне та кругле. «Чому місяць наближається до нас?» — встигла подумати дівчина, а потім скрикнула й припала до палуби. Величезна каменюка пролетіла так близько над головою, що розтріпала Хейзел волосся.

ТРІСК!

Грот-щогла повалилась: вітрила, рангоут, Ніко — усе рухнуло на палубу. Кам’яна брила, та сама, розміром з вантажівку, понеслась геть у туман, наче мала де-інде справи важливіші.

— Ніко! — Хейзел побігла до брата, поки Лео вирівнював корабель.

— Усе гаразд, — пробурмотів Ніко, намагаючись звільнитися з-під складок парусини.

Хейзел допомогла йому. Вони разом поплентались на ніс корабля. Цього разу дівчина обережніше визирнула за борт: хмари розсунулися рівно настільки, щоб відкрити гору під ними — чорний скелястий пік, що здіймається з-поміж пухнастих зелених схилів. На самісінькій його верхівці стояв гірський бог — один з нумен-монтанумів, як назвав їх Джейсон. Або ураїв, якщо грецькою. Проте Як їх не клич, вони залишалися однаково гидкими.

Як і попередні гірські боги, цей прикривав своє шкарубке, темне, наче базальт, тіло самою лише простою тунікою. Він був близько двадцяти футів заввишки та надзвичайно м’язистий, мав довгу сиву бороду, кошлате волосся та несамовитий погляд в очах, як у збожеволілого самітника. Горянин проревів щось нерозбірливе, але, вочевидь, не дуже ласкаве, а потім голіруч відламав від гори чергову кам’яну брилу і почав робити з неї кулю.

Картина зникла в тумані, але коли гірський бог знову заревів, здалеку відгукнувся інший нумен. Їхні голоси розлетілися долиною.

— Тупі кам’яні боги! — заволав Лео зі шканців. — Це вже втретє мені треба змінювати щоглу! Наче вони на деревах ростуть!

Ніко нахмурився.

— Власне, з дерев щогли і роблять.

— Та до чого тут це!

Лео схопив один зі своїх керівних пристроїв (переобладнаний контролер від «Нінтендо Вії») і крутнув ним. За кілька футів від друзів на палубі відчинився люк. З трюму піднялась бронзова гармата. Хейзел ледь устигла прикрити вуха, перш ніж угору шугонув снаряд і розлетівся на дюжину металевих сфер, що окреслили небо смугами зеленого вогню. Через кілька секунд польоту кулі випустили леза, схожі на лопаті гелікоптера, і понеслись у туман.

Наступної миті над горами послідовно затріщали вибухи. Одразу за ними пролунав обурений рев гірських богів.

— Га! — заволав Лео.

Згадуючи останні дві сутички, Хейзел припускала, що найновіша зброя Лео тільки роздратувала нуменів.

За правим бортом просвистіла в повітрі ще одна брила.

— Забери нас звідси! — крикнув Ніко.

Лео пробурчав кілька неулесливих висловів стосовно нуменів і повернув штурвал. Загули двигуни. Чарівні снасті самі собою закріпилися, і корабель пішов лівим галсом[1]. «Арго II» почав набирати швидкість, утікаючи з поля битви у північно-західному напрямку, як і робив останні два дні.

Хейзел розслабилась тільки після того, як усі гори залишилися позаду. Туман розійшовся. Знизу блищала під уранішнім сонцем італійська сільська місцевість — хвилясті зелені пагорби та золотаві поля, що не так уже й відрізнялися від своїх північно-каліфорнійських родичів. На якусь мить Хейзел навіть могла повірити, ніби прямує додому, у Табір Юпітера.

Від спогадів у неї стиснуло груди. Табір Юпітера був домівкою для Хейзел лише дев’ять місяців, відтоді як Ніко повернув її з Підземного царства. Але дівчина сумувала за ним більше, ніж за Новим Орлеаном, у якому народилася, і безперечно більше, ніж за Аляскою, на якій померла.

Дівчина сумувала за своїм ліжком у бараках П’ятої когорти. Сумувала за вечерями в їдальні: за вітряними духами, які шугали з тарілками в повітрі, та легіонерами, які жартували про воєнні ігри. Їй хотілось поблукати вулицями Нового Рима, тримаючись за руки з Френком. Хотілося бодай раз відчути, як це: бути звичайною дівчиною зі справжнім, милим та турботливим хлопцем.

Та над усе їй хотілося почуватися в безпеці. Вона втомилася весь час боятися та нервувати.

Хейзел підійшла на шканці та спостерігала, як Ніко діставав з рук скалки, а Лео тицяв по кнопках корабельної консолі.

— Ну, це була фантастична лажа, — промовив Лео. — Може, розбудити решту?

Хейзел кортіло відповісти ствердно, але решта команди чергувала всю ніч і заслуговувала на відпочинок. Захист корабля неймовірно виснажував. Здавалось, кожні кілька годин якесь чудовисько вирішувало, що «Арго II» виглядає доволі смачно.

Кілька тижнів тому Хейзел нізащо б не повірила, що хтось здатен проспати напад нуменів, але зараз у неї не виникало сумнівів, що друзі досі безтурботно дають хропака у своїх каютах. Коли їй самій випадала нагода звалитись у ліжко, вона спала, наче в комі.

— Їм потрібен відпочинок, — промовила Хейзел. — Доведеться самотужки знайти інший шлях.

— Га. — Лео сердито втупив очі у свій монітор.

У рваній робочій сорочці та заплямованих мастилом джинсах він мав такий вигляд, наче його щойно у борцівському двобої переміг локомотив.

Відтоді, як Персі та Аннабет впали у Тартар, Лео працював майже без упину. Він став дратівливим та навіть більш одержимим своїми винаходами, ніж раніше.

Хейзел непокоїлася за нього. Але певною мірою відчувала від цієї зміни полегшення. Бо щоразу, коли Лео усміхався або жартував, він занадто нагадував їй Семі, свого прадіда... першого хлопця Хейзел з далекого тисяча дев’ятсот сорок другого.

Тьху! Чому її життя мусить бути таким заплутаним?

— Інший шлях, — пробурчав Лео. — А ти такий бачила?

На його моніторі світилася мапа Італії. Посеред чоботоподібного острова тягнулися Апенніни. Зелена цятка, що позначала «Арго II», блимала на західному боці гірської системи, за кількасот миль на північ від Рима. Їхній шлях здавався легким. Потрібно було дістатись до місця під назвою Епір у Греції та знайти стародавній храм, що зветься Домом Аїда (або Плутона, якщо на римський лад, або, як подобалося думати про нього Хейзел, Завжди Відсутнього Найгіршого у Світі Батька).

Аби дістатись Епіру, вони мали б летіти просто на схід — через Апенніни та Адріатичне море. Але план не спрацював. Кожна спроба перетнути хребет Італії закінчувалася нападом гірських богів.

Останні два дні друзі рухалися на північ та сподівалися знайти безпечний прохід, але марно. Нумен-монтануми були синами Геї, найменш улюбленої богині Хейзел, через що вони виявилися дуже цілеспрямованими супротивниками. «Арго II» не міг злетіти достатньо високо, щоб уникнути їхніх атак, і попри всю свою броню розвалився б на тріски, якби Лео спробував прорватися крізь гори на швидкості.

— Це наша провина, — промовила Хейзел. — Моя та Ніко. Нумени відчувають нас.

Вона мигцем глянула на брата. Відтоді як вони звільнили його з полону велетнів, він потроху відновлював сили, але й досі був до болю худим. Чорна футболка та джинси висіли на статурі, що нагадувала скелет. Довге темне волосся окреслювало запалі очі. Колись оливкова шкіра набула хворобливо-зеленого відтінку, наче живиця.

За людським віком йому ледве виповнилося чотирнадцять, лише на рік більше ніж Хейзел, але ця картина була неповною. Як і Хейзел, Ніко ді Анжело був напівбогом з іншої ери. Від нього наче віяло старістю — сумним усвідомленням того, що він не належить до сучасного світу.

Хейзел знала Ніко нещодавно, але добре розуміла його смуток, навіть поділяла. Діти Аїда (або Плутона) мало коли проживали щасливі життя. А судячи з того, що розповів їй брат минулого вечора, найбільше випробовування тільки чекало на них попереду, у Домі Аїда, — випробовування, про яке він благав нікому не розповідати.

Ніко стиснув руків’я свого меча зі стигійської сталі.

— Земляні духи ненавидять дітей підземного світу — це правда. Ми у них у печінках сидимо — майже буквально. Але гадаю, що нумени у будь-якому разі помітили б цей корабель. Ми веземо Афіну Парфенос. Вона наче чарівний радіомаяк.

Згадка про величезну статую, що займала більшу частину трюму, змусила Хейзел здригнутися. Друзі дорогою ціною врятували її з печери в Римі, але гадки не мали, що з нею робити далі. Поки що вона була придатна тільки на те, аби сповіщати якомога більше чудовиськ про їхню присутність.

Лео провів пальцем по мапі Італії.

— Отже, варіант з горами не беремо до уваги. Ось тільки вони тягнуться вздовж усього півострова.

— Можемо повернутись у море, — запропонувала Хейзел. — Обпливти Італію з півдня.

— Це довгий шлях, — промовив Ніко. — До того ж, немає... — Його голос надломився. — Ну... нашого морського знавця, Персі.

Ім’я застигло в повітрі, наче грозова хмара.

Персі Джексон, син Посейдона... Хейзел, напевно, поважала його більше, ніж будь-хто з інших напівбогів. Він стільки разів рятував її життя під час пошуків на Алясці, але коли в Римі допомога знадобилася йому, Хейзел підвела. Вона безпомічно дивилась, як він та Аннабет провалюються у прірву.

Хейзел глибоко вдихнула. Персі й Аннабет досі живі. Вона відчувала це серцем. Їм досі можна допомогти. Слід тільки дістатись Дому Аїда і пережити випробування, про яке попередив Ніко...

— А якщо продовжити рухатися на північ? — запитала вона. — Десь у горах же мусить бути бодай якийсь розрив.

Лео покрутив бронзову Архімедову сферу, яку нещодавно встановив на консоль. З-поміж усіх його нових іграшок ця була найнебезпечнішою. Від самого погляду на цю штуку у Хейзел пересихало в роті. Вона боялась, що Лео оберне на сфері неправильну комбінацію та випадково катапультує всіх за борт, або підірве корабель, або навіть перетворить його на велетенський тостер.

Дякувати богам, поки що їм щастило. Зі сфери висунувся об’єктив камери та вивів над консоллю тривимірне зображення Апеннін.

— Не знаю. — Лео придивився до голограми. — Не бачу підхожих проходів на півночі. Але такий план мені подобається більше, ніж вертатись на південь. Годі з мене Рима.

Ніхто не заперечив. Рим залишив по собі не дуже приємні спогади.

— У будь-якому разі, — промовив Ніко, — нам варто поспішати. Кожний день, який Аннабет та Персі проведуть у Тартарі...

Йому не потрібно було договорювати. Їм залишалося тільки сподіватися, що Персі та Аннабет залишатимуться живими, доки не відшукають Браму Смерті на боці Тартару. Тоді, якщо «Арго II» дістанеться Дому Аїда, вони, можливо, зможуть відчинити двері на боці смертних і забрати друзів. Після цього залишиться тільки запечатати портал, щоб війська Геї більше не змогли відроджуватись у світі живих знову й знову.

Так... Їхній план просто приречений на успіх.

Ніко похмуро опустив очі на італійські краєвиди внизу.

— Можливо, нам таки варто розбудити інших. Це рішення вплине на всіх.

— Ні, — заперечила Хейзел. — Упораємось самі.

Щодня після виліту з Рима вона переконувалась дедалі сильніше: їхня команда почала потроху розвалюватися. Їм тільки-но почало вдаватися діяти як одне ціле, коли БАМ... дві найважливіші частини цього цілого впали в Тартар. Персі був їхньою опорою. Завдяки йому вони почувались впевнено під час подорожі через Атлантику до Середземномор’я. А щодо Аннабет — вона де-факто була лідером цього походу. Це їй удалося самотужки повернути Афіну Парфенос. Найрозумніша з сімох — та, хто завжди має відповіді.

Якщо Хейзел будитиме решту команди щоразу, коли виникатимуть труднощі, — це тільки посилить чвари та змушуватиме всіх почуватися ще безнадійнішими.

Персі та Аннабет розраховували на неї. Їй слід було взяти ініціативу у свої руки. Не могла ж її роль у поході обмежуватись тільки тим, про що попередив її Ніко — усуненням перешкоди, що чекала в Домі Аїда. Дівчина відігнала останню думку.

— Нам треба творчо поставитися до справи. Знайти інший спосіб перетнути гори або придумати, як непомітно прокрастись повз нуменів.

Ніко зітхнув.

— Сам я міг би пройти крізь світ тіней. Але з цілим кораблем це не спрацює. Чесно кажучи, я не певен, що навіть себе зможу перенести в такому стані.

— Я можу влаштувати якесь маскування, — без особливого запалу промовив Лео, — наприклад, димову завісу, що сховає нас у хмарах.

Хейзел вгледілась у горбкуваті ниви внизу та подумала про те, що лежить під ними — володіння її батька, повелителя підземного світу. Вона зустрічалась з Плутоном тільки раз, але навіть не усвідомлювала, хто він такий. Він, безперечно, ніколи їй не допомагав — ані в перше її життя, ані протягом перебування у Підземному царстві, ані після повернення у світ живих.

Підлеглий Плутона, Танатос, бог смерті, припустив, що батько, ігноруючи Хейзел, робить їй послугу. Зрештою, вона мусила б зараз бути мертвою. І якби Плутон показав, що знає про Хейзел, йому, можливо, треба було б повернути її до світу померлих.

Отже, закликати його — кепська думка. Та зрештою...

«Будь ласка, тату, — почула Хейзел у себе в голові. — Я повинна знайти шлях до твого храму в Греції — до Дому Аїда. Якщо ти десь там, унизу, підкажи, що мені робити».

Краєм ока вона помітила, як щось блиснуло на обрії — щось маленьке і світле з неймовірною швидкістю неслося полями, залишаючи за собою білу, наче від літака, смуту.

Хейзел очам не вірила. Вона навіть сподіватись не наважувалась, але це мав бути...

— Аріон.

— Що? — запитав Ніко.

Лео радісно скрикнув, коли помітив хмару пилу, що наближалась до них.

— Це її кінь, старий! Ти пропустив цю частину пригод. Ми не бачили його від самого Канзасу!

Хейзел розсміялась — уперше за багато днів. Було так приємно побачити давнього друга.

Приблизно за милю на північ маленька світла цятка закружляла навколо пагорба і зупинилась на верхівці. Коня важко було розгледіти, але коли він здибився та радісно заіржав, звук було чутно аж на «Арго II». У Хей-зел не залишилося сумнівів — це був Аріон.

— Ми повинні зустрітися з ним, — промовила вона. — Він прийшов допомогти.

— Ну, гаразд. — Лео почухав потилицю. — Але... е-е... ми говорили якось про те, щоб більше не сідати на землю, пам'ятаєш? Гея там хоче нас убити і таке інше.

— Просто підлети трохи ближче, а я скористаюсь драбиною. — Серце Хейзел шалено калатало. — Гадаю, Аріон хоче мені дещо розповісти.