Дім Аїда

LXII Персі

До них великими кроками просувався титан, мимохідь відкидаючи копняками менших чудовиськ на своєму шляху. Він був приблизно того ж зросту, що й Боб, з вітіюватими обладунками зі стигійської сталі та палаючим діамантом посеред нагрудника. У нього були ясно-блакитні крижані очі, схожі на уламки льодовика, і такого самого кольору волосся, по-армійськи підстрижене. Попідруч він тримав шолом у формі ведмежої голови. На поясі висів меч розміром з дошку для серфінгу.

Незважаючи на бойові шрами обличчя титана було вродливим та чомусь здавалось знайомим. Персі був певен, що ніколи не зустрічав його, але очі та усмішка нагадували...

Титан зупинився перед Бобом і плеснув того по плечу. — Япете! Не кажи, що не впізнав власного брата! — Та що ти! — нервово відповів Боб. — Не скажу.

Незнайомий титан закинув голову й розсміявся.

— Я чув, тебе кинули в Лету. Жахливо, певно, було! Усі ми вірили, що врешті-решт ти зцілишся. Я — Кей! Ке-ей!

— Так, — промовив Боб. — Кей, титан...

— Півночі! — закінчив Кей.

— Саме так! — крикнув Боб.

Вони разом розсміялись і почали по черзі стукати одне одного в плече.

Малий Боб, вочевидь роздратований хитанням, вліз Бобові на голову й почав будувати гніздо з титанового сріблястого волосся.

— Бідолашний Япет, — промовив Кей. — Як низько. змусили вони тебе впасти. Подивись на себе! Швабра? Вбрання слуги? Кіт у волоссі? Воістину Аїд заплатить за таку наругу. Як там звали напівбога, який стер твою пам’ять? Ба! Розірвемо його на шматки, ти і я, га?

— Га-га! — Боб важко глитнув. — Так, безперечно. Розірвемо на шматочки.

Пальці Персі зімкнулись на ручці. Не подобався йому Бобів брат. І річ була навіть не в погрозах. Порівняно з простою Бобовою мовою, Кей говорив з такою інтонацією, наче декламував Шекспіра. Одного цього вже було достатньо, аби дратувати Персі.

Він був готовий за потреби зняти з Анаклузмоса ковпачок, але поки що Кей його не помічав. І Боб начебто не збирався їх зраджувати, бо слушних нагод уже було достатньо.

— Ох, приємно знову тебе бачити... — Кей постукав пальцями по своєму ведмежому шолому. — Пам’ятаєш, як ми розважалися у старі часи?

— Авжеж! — прощебетав Боб. — Як ми, е...

— Навалились на батька, Урана.

— Так! Ми любили пустувати з татом...

— Ми стримували його.

— Я це і мав на увазі!

— Поки Кронос різав його на шматки косою.

— Еге, ха-ха. — Боб аж трохи позеленів. — Оце було весело.

— Пам’ятаю, ти вхопив батька за праву ступню, — продовжив Кей. — А він борсався і хвицнув тебе ногою в обличчя. Як же ми з тебе кепкували!

— Дурний був я, — погодився Боб.

— На жаль, Кроноса розчепили на крихітні частинки ті безсоромні напівбоги. — Кей важко зітхнув. — Його сутність залишилась, але її неможливо скласти воєдино. Вочевидь, деякі рани навіть Тартар не здатен зцілити.

— На жаль!

— Але в інших з’явилася можливість засяяти, га? — він по-змовницьки нахилився вперед. — Хай ці велетні гадають, що запанують. Хай стануть нашими ударними частинами і знищать олімпійців — на здоров’я. Але щойно Матір Земля прокинеться, вона пригадає, що ми її найстарші діти. Згадаєш мої слова. Титани ще запанують у Всесвіті.

— Гм. Велетням це не сподобається.

— Байдуже, що їм там не сподобається. Вони, однаково, уже пройшли крізь Браму, назад у смертний світ. Полібот був останнім, десь півгодини тому, бурчав тут щось про те, що упустив здобич. Вочевидь, напівбогів, за якими він гнався, поглинула Нікту. Більше їх ніхто не побачить, закладаюсь!

Аннабет стиснула зап’ясток Персі. Крізь Туман Смерті важко було прочитати вираз її обличчя, але хлопець побачив тривогу в її очах.

Якщо велетні вже пройшли крізь Браму, то принаймні не гнатимуться більше за Персі та Аннабет. На жаль, це також означало, що друзі у смертному світі опинилися у ще більшій небезпеці, ніж раніше. Усі минулі битви з велетнями були марними. Їхні вороги переродились. Вони так само могутні, як раніше.

— Ну! — Кей оголив свій величезний меч. Від клинка повіяло таким холодом, що Персі мимоволі пригадав льодовик Хаббард. — Мені час. Лето вже мала відродитись. Я переконаю її битись.

— Звісно, — пробурмотів Боб. — Лето.

Кей розсміявся.

— Ти і мою доньку забув? Напевно, занадто багато часу минуло з вашої останньої зустрічі. Такі миролюбні, як вона, завжди найдовше відроджуються. Але цього разу я впевнений, що Лето захоче помститись. Як він учинив з нею після того, як вона виносила для нього тих чарівних двійнят? Обурливо!

Персі ледве не крякнув.

Двійнята.

Він пригадав ім’я Лето: вона була матір’ю Аполлона та Артеміди. Цей Кей здавався Персі знайомим, бо мав Артемідині холодні очі та Аполлонову усмішку. Титан був їхнім дідусем, батьком Лето. Від цих думок у Персі аж розболілась голова.

— Ну! Побачимось у смертному світі! — Кей стукнувся з Бобом грудьми і ледве не скинув на землю кошеня. — Ще двоє інших наших братів охороняють цю сторону Брами, тож ви незабаром побачитесь!

— Побачимось?

— Навіть не сумнівайся! — Кей почовгав геть і ледве не збив з ніг Персі та Аннабет, які останньої миті встигли забратись з його шляху.

Перш ніж натовп чудовиськ заповнив вільний простір, Персі смикнув Боба, щоб той нахилився.

— Усе гаразд, здорованю? — прошепотів він.

Боб нахмурився.

— Не знаю. Посеред усього цього, — він обвів руками чудовиськ, — що таке «гаразд»?

«Слушно», — подумав Персі.

Аннабет визирнула в напрямку Брами Смерті, хоч за натовпом чудовиськ і неможливо було щось розгледіти.

— Я добре розчула? Ще двоє титанів охороняють вихід? Це кепсько.

Персі поглянув на Боба. Задумливий погляд титана бентежив його.

— Ти пам’ятаєш Кея? — м’яко спитав він. — Усе, про що він казав?

Боб стиснув свою швабру.

— Коли він говорив, я почав пригадувати. Він передав мені моє минуле як... як спис. Але я не знаю, чи хочу його брати. Воно моє, але чи хочу я його?

— Ні, — твердо промовила Аннабет. — Ти більше не такий, як був, Бобе. Ти кращий.

Кошеня зістрибнуло з Бобової голови. Воно почало кружляти навколо ноги титана та тикатись головою в закоти на штанях. Боб наче не помічав.

Персі шкодував, що не може бути таким упевненим, як Аннабет. Шкодував, що не може твердо сказати Бобові, що той повинен забути минуле.

Але він розумів сум’яття титана. Він пам’ятав той день, коли розплющив очі в «Будинку Вовка», у Каліфорнії, без жодних спогадів про своє минуле. Якби хтось чекав на Персі в мить його пробудження, якби запевнив, що його звати Боб і що він — друг титанів та велетнів... Чи повірив би він? Чи почувався би зрадженим після того, як з’ясував, хто він насправді?

«Це інакше, — сказав він собі. — Ми на хорошій стороні».

Та чи справді це було так? Персі залишив Боба в палаці Аїда на милість нового господаря, який ненавидів титанів. Хіба він мав право наказувати Бобу, що робити... нехай від цього і залежали їхні життя.

— Я гадаю, що ти можеш обирати, Бобе, — наважився Персі. — Візьми, з минулого Япета те, що хочеш залишити. Решту забудь. Твоє майбутнє — ось що має значення.

— Майбутнє... — задумливо повторив Боб. — Це поняття смертних. Мені не судилось змінюватись, друже Персі. — Він обвів очима чудовиськ. — Ми не змінюємось... довіку.

— Якби ти не змінювався, — промовив Персі, — ми з Аннабет уже були б мертвими. Може, нам і не судилось стати друзями, але все ж ми стали ними. Про кращого друга годі й мріяти.

Сріблясті очі Боба здавались темнішими, ніж зазвичай. Він витягнув руку. Малий Боб на неї застрибнув. Титан випростався на повний зріст.

— Тоді, ходімо, друзі! Уже недалеко.

* * *

Топтати Тартарове серце не так весело, як здається.

Пурпурова земля була слизькою та постійно пульсувала. Здалеку вона здавалась гладкою, але насправді була вся в складках та гребенях, просуватись якими ставало дедалі важче. Шишкоподібні нарости на червоних артеріях та синіх венах слугували Персі опорами для ніг, коли треба було видиратись угору, але підйом був повільним.

І звісно, усюди були чудовиська. Зграї пекельних хортів шастали рівнинами, гавкали, гарчали й кидались на кожне чудовисько, яке втрачало пильність. Ереї кружляли над головою, лопочучи шкірястими крилами та утворюючи моторошні темні силуети в отруйних хмарах.

Персі спотикнувся. Щоб не впасти, він схопився за червону артерію, і вздовж руки пройшлось знайоме поколювання.

— Тут є вода, — промовив він. — Справжня вода.

— Одна з п’яти річок, — буркнув Боб. — Його кров.

— Кров? — Аннабет відступила від найближчого скупчення вен. — Я знала, що всі ріки Підземного світу впадають у Тартар, але...

— Так, — погодився Боб. — Усі вони проходять крізь його серце.

Персі провів рукою по сплетінню капілярів. Води Стікса чи Лети течуть під його пальцями? Якщо одна з цих вен лусне під його ногами... Персі здригнувся. Він усвідомив, що прогулюється по найнебезпечнішій кровоносній системі у світі.

— Нам варто поквапитись, — промовила Аннабет. — Якщо не...

Її голос обірвався.

Повітря попереду розсікли зиґзаґи темряви — схожі на блискавку, але абсолютно чорні.

— Брама, — промовив Боб. — Крізь неї проходить дуже велика група.

Персі наче скуштував горянської крові. Навіть якщо його друзі з «Арго II» знайдуть іншу сторону Брами Смерті, як вони переможуть таке сонмище чудовиськ? А тим паче, якщо велетні вже чекають на них?

— Усі чудовиська проходять через Дім Аїда? — запитав він. — Наскільки велике це місце?

Боб знизав плечима.

— Можливо, їх потім посилають у якесь інше місце. Дім Аїда під землею, так? Це володіння Геї. Вона може відсилати своїх слуг, куди забажає.

Персі охопив відчай. Сонмища чудовиськ проходили крізь Браму Смерті та загрожували його друзям в Епірі — тільки цього вже було достатньо, щоб занепасти духом. Тепер він ще й уявив землю на смертній стороні як єдину величезну систему тунелів, яка доставляла велетнів та інших поганців туди, куди хотіла Гея: у Табір Напівкровок, у Табір Юпітера, або назустріч «Арго II» перш ніж той дістанеться до Епіру.

— Якщо Гея має таку силу, — промовила Аннабет, — хіба вона не зможе вплинути на те, куди потрапимо ми?

От треба було таке запитати. Іноді Персі шкодував, що Аннабет така розумна.

Боб почухав підборіддя.

— Ви не чудовиська. З вами може бути інакше.

«Приголомшливо», — подумав Персі.

Думка про те, що Гея чекає їх на іншому боці, щоб відразу перемістити всередину якоїсь гори, зовсім не тішила; і все ж Брама була хоч якоюсь можливістю вибратися з Тартару. Кращого вибору вони однаково не мають.

Боб допоміг їм піднятись на вершину чергового хребта. Браму Смерті раптом стало видно як на долоні — величезний прямокутник темряви, що здіймався над вершиною наступного м’яза-пагорба приблизно за чверть милі від них. Чудовиська навколо стояли так щільно, що Персі міг би весь шлях пройти по головах.

Брама досі була занадто далеко, щоб розгледіти деталі, але Персі швидко впізнав титанів, які стояли обабіч неї. Лівий страж був одягнений у блискучу золоту броню, що мерехтіла від жару.

— Гіперіон, — пробурмотів Персі. — Ну от треба йому завжди повертатися з мертвих.

Правий страж був у темно-синій броні, а на його шоломі звивались баранячі роги. Персі бачив його тільки уві снах, але це беззаперечно був Кріос — титан, якого вбив Джейсон у битві за гору Тем.

— Ще двоє братів Боба, — промовила Аннабет. Туман Смерті замерехтів навколо неї та перетворив її обличчя на усміхнений череп. — Бобе, якщо доведеться битися, ти зможеш піти проти них?

Боб зважив у руці швабру, наче готуючись до прибирання в дуже брудному місці.

— Треба поспішати, — відповів він, хоч це й важко було назвати відповіддю на саме запитання. — Ходіть за мною.