Дім Аїда

XL Аннабет

Аннабет прокинулась і побачила тіні, що стрибали по стелі хатини. Їй зовсім нічого не наснилося. Це було так незвично, що їй не вірилось, що вона прокинулась насправді.

Персі хропів біля неї, а Малий Боб муркотів на її животі. ДаМасен та Боб завзято щось обговорювали.

— Ти не сказав їй, — промовив Дамасен.

— Ні, — зізнався Боб. — Вона і без цього боїться.

Велетень фиркнув.

— І правильно робить. А якщо ти не зможеш провести їх крізь Ніч?

Дамасен промовив «Ніч» так, наче це було ім’ям — лихим ім’ям.

— Я мушу.

— Чому? Що напівбоги дали тобі? Вони стерли твою колишню сутність, усе, чим ти був. Титани та велетні... Ми створені бути ворогами богів та їхніх дітей. Хіба ні?

— Тоді чому ти зцілив хлопчика?

Дамасен зітхнув.

— Сам не знаю. Може, тому що дівчинка мене просила, або... є щось цікаве в цих двох. Нелегко було пройти так далеко. Це заслуговує на повагу. І все ж, як можна допомогти їм ще більше? Це не наша доля.

— Можливо, — неохоче промовив Боб. — Але... тобі подобається наша доля?

— Що за запитання? Хіба комусь подобається його доля? )

— Мені подобалось бути Бобом, — пробурмотів Боб. — Перш ніж я почав пригадувати...

— Гм.

Почувся шурхіт, так наче Дамасен засовував щось у шкіряну торбу.

— Дамасене, — запитав раптом титан, — ти пам’ятаєш сонце?

Шурхіт припинився. Аннабет почула, як велетень зітхає крізь свої ніздрі.

— Так. Воно було жовтим. Коли воно торкалось небокраю, то забарвлювало небо в прекрасні кольори.

— Я сумую за сонцем, — промовив Боб. — І за зірками. Я хотів би знову привітатись із зірками.

— Зірки... — Дамасен промовив це слово так, наче забув його значення. — Так. Вони утворювали сріблясті візерунки в нічному небі. — Щось гучно плюхнулось об підлогу. — Ба. Марні балачки. Ми не можемо...

Удалечині заревів меонійський драгон.

Персі вскочив на постілі.

— Що? Що... де... що?

— Усе гаразд. — Аннабет узяла його за руку.

Коли він збагнув, що вони лежать у ліжку велетня разом з кістяним кошеням, то став ще більш розгубленим.

— Той шум... Де ми?

— Що ти пам’ятаєш?

Персі нахмурився. У його очах була тривога. Рани зникли. За винятком рваного одягу та кількох шарів бруду й кіптяви він мав такий вигляд, ніби ніколи й не падав у Тартар.

— Я... демоничні бабці... ‘ а потім... небагато.

Дамасен навис над ліжком.

— Часу обмаль, маленькі смертні. Драгон повертається. Боюсь, його рев приведе інших — моїх братів, які шукають вас. Вони будуть тут за кілька хвилин.

Пульс Аннабет прискорився.

— Що ти їм скажеш, коли вони прийдуть?

Рот Дамасена смикнувся.

— А що казати? Нікого не було, якщо вас уже тут не буде. — Він жбурнув їм дві торби з драгонячої шкіри. — Одяг, їжа, напої.

На Бобові була схожа, але більша торба. Опершись на свою швабру, він порожніми очима дивився на Аннабет, наче досі обмірковував слова Дамасена: «Що тобі дали напівбоги? Ми їхні одвічні вороги».

Раптом Аннабет осяяла думка, така сліпуча, як клинок самої Афіни.

— Пророцтво Сімох, — промовила вона.

Персі вже виліз із ліжка та вішав торбу на плече. Він розгублено подивився на неї.

— А до чого тут воно?

Аннабет схопила Дамасенову руку, чим приголомшила велетня. Його брови зсупились. Шкіра на дотик була грубою, наче піщаник.

— Ти мусиш піти з нами, — заблагала вона. — У пророцтві сказано «Смерті Брама зустріне ворогів». Я вважала, що це про римлян і греків, але це не про них. Рядок про нас — напівбоги, титан і велетень. Ти потрібен нам, щоб зачинити Браму!

Назовні заревів драгон, цього разу ближче. Дамасен спокійно відтягнув руку.

— Ні, дитя, — пробурмотів він. — Моє прокляття тут. Мені не втекти від нього.

— Ні, ти можеш, — промовила Аннабет. — Не бийся з драгоном. Знайди спосіб розірвати коло! Знайди іншу долю.

Дамасен похитав головою.

— Навіть якби це було можливо, я не можу залишити це болото. Я не можу уявити іншої домівки.

Аннабет запекло намагалась щось придумати.

— Інший дім існує! Поглянь на мене! Запам’ятай моє обличчя. Коли будеш готовий — знайди мене. Ми заберемо тебе із собою в смертний світ. Ти побачиш сонце і зорі.

Земля затремтіла. Драгон був близько. Він із шумом просувався крізь болото, обливав дерева та мох отруйним струменем. Удалечині Аннабет почула голос Полібота, який підганяв своїх прибічників: «СИН МОРСЬКОГО БОГА! ВІН БЛИЗЬКО!»

— Аннабет, — наполегливо промовив Персі, — це наш сигнал вирушати.

Дамасен дістав щось з-за пояса. У його величезній руці білий уламок походив на ще одну зубочистку. Коли він підніс його Аннабет, вона усвідомила, що це меч — гостро заточений клинок із кістки драгона з простим шкіряним руків’ям.

— Останній подарунок дитині Афіни! — прогримів велетень. — Не можна, щоб ти йшла назустріч смерті неозброєною. А тепер ідіть! Поки не пізно.

Аннабет хотілось розридатись. Вона взяла меч, але не могла змусити себе сказати «дякую». Велетень хотів битись на їхньому боці. Вона знала це. Про це йшлося в пророцтві — але Дамасен відвернувся.

— Треба йти, — Боб покликав кошеня, і те скочило йому на плече.

— Він має рацію, Аннабет, — промовив Персі.

Вони кинулися до виходу. Аннабет не озиралася, слідуючи за Персі та Бобом у болото, але чула Дамасена позаду, як він розпачливим бойовим кличем укотре вітав свого старого ворога.