Дім Аїда

XXV Хейзел

Усе смерділо отрутою. Вони вже два дні як залишили Венецію, а Хейзел досі не могла спекатися від гидотних коровочудовицьких парфумів у носі.

Морська хвороба все тільки погіршувала. «Арго II» плив крізь чаруючу, блискучу синяву Адріатики, але Хейзел не могла милуватися нею через постійну хитавицю. Стоячи на палубі, вона намагалась не спускати очей з обрію — з білих скель, що, здавалось, завжди були лише в милі на схід. Що це за країна, Хорватія? Дівчина не знала. Вона просто мріяла знову опинитись на твердій землі.

Та найбільше її нудило від тхора.

Минулої ночі у її каюті з’явилась ручна тваринка Гекати, Ґейл. Хейзел прокинулась від кошмару з думкою: «Що за запах?», а потім усвідомила, що на її грудях сидить пухнастий гризун і витріщається на неї своїми чорними очима-намистинками.

Спросонку ніщо не бадьорить краще, ніж власні крики, відчайдушні спроби видертись з-під простирадл та гарцювання кімнатою, тоді коли в тебе під ногами носиться, верещить та псує повітря тхір.

Друзі ввірвались у каюту Хейзел подивитись, чи все в неї гаразд. Пояснити ситуацію із тхором було нелегко. Дівчина бачила, як Лео ледве стримується від чергового жарту.

Уранці, коли сум’яття нарешті вщухло, Хейзел вирішила зайти до тренера Хеджа, оскільки той умів розмовляти з тваринами.

Двері його каюти виявились прочиненими. Хейзел почула, як тренер розмовляє з кимось, наче по телефону — от тільки на борті телефонів не було. Може, відсилав комусь Іридо-повідомлення? Хейзел чула, що греки часто ними користуються.

— Авжеж, люба, — говорив Хедж. — Так, знаю, дорогенька. Ні, це чудові новини, але... — Голос тренера надломився від почуттів. Хейзел раптом стало до смерті соромно за те, що вона підслуховує.

Вона вже збиралася відійти, але в ногах пискнула Ґейл. Хейзел постукала у двері.

Хедж висунув голову в коридор, як завжди сердитий, але чогось із червоними очима.

— Що? — рявкнув він.

— Е-е... вибачте, — промовила Хейзел. — З вами все гаразд?

Тренер фиркнув і ширше відчинив двері.

— Що це за питання таке?

У кімнаті більше нікого не було.

— Я... — Хейзел намагалася пригадати, чого вона прийшла. — Я подумала, що ви зможете поговорити з моїм тхором.

Тренерові очі звузились. Він понизив голос.

— Ми шифруємось? На борті незваний гість?

— Ну, в якомусь сенсі.

Ґейл визирнула з-за Хейзел і застрекотіла.

Тренера це наче образило. Він застрекотів у відповідь.

Почалось щось, схоже на напружену суперечку.

— Що вона сказала? — запитала Хейзел.

— Багато чого нахабного, — буркнув сатир. — Якщо коротко — вона тут, щоб подивитись, як усе піде.

— Що піде?

Тренер топнув копитом.

— Звідки мені знати? Вона — тхір! Вони ніколи не дають безпосередніх відповідей. А тепер, перепрошую, але в мене є, гм, справи...

І він грюкнув дверима просто перед її обличчям.

* * *

Після сніданку Хейзел пішла на лівий борт корабля з надією вгамувати свій живіт. Ґейл підбігла до неї та випустила гази на поручні, але сильний адріатичний вітер відніс їх геть.

Хейзел розмірковувала, яка біда трапилась у тренера. Він певно розмовляв з кимось через повідомлення Іриди, але якщо він отримав «чудові новини», то чому здавався таким пригніченим? Дівчина ніколи не бачила його таким збентеженим. На жаль, вона сумнівалась, що за потреби тренер попросить допомоги. Його важко було назвати душевною та відвертою людиною.

«Вона тут, аби подивитись, як усе піде».

Незабаром мало щось трапитись. На Хейзел чекало випробовування.

Вона, щоправда, зовсім не розуміла, як має опанувати чаклунство без навчання. Геката очікує, що Хейзел переможе якусь надзвичайно могутню чаклунку — жіночку в золотій сукні, яку Лео бачив уві сні. Але яким чином?

Хейзел витрачала весь свій вільний час на спроби з’ясувати це. Вона витріщалась на свою спату, намагаючись зробити її схожою на тростину. Намагалася викликати хмару, щоб сховати повний місяць. Зосереджувалась так сильно, що перед очима з’являлися плями, а у вухах починало дзвеніти, але нічого не траплялось. Вона не могла керувати Туманом.

Останні кілька ночей сни погіршились. Одного разу Хейзел опинилась на Асфоделевій луці, безцільно ширяла поміж примар. Іншого разу була в печері Геї на Алясці, де вони з мамою померли від обвалу стелі під розлючене завивання богині землі. А ще вона була на сходах до маминої квартири в Новому Орлеані, віч-на-віч із батьком, Плутоном. Його холодні пальці стискали її руки. Складки його чорного вовняного костюма перепліталися з ув’язненими душами. Він впився в неї темними розлюченими очима і сказав: «Померлі бачать те, що очікують побачити. Так само, як і живі. У цьому таємниця».

У житті він ніколи не говорив їй цього. Хейзел гадки не мала, що він мав на увазі.

Але найгірші кошмари нагадували короткі уривки з майбутнього. У них Хейзел лізла крізь темний тунель, тоді як навколо лунав жіночий сміх.

«Спробуй це підкорити, дитино Плутона», — глузувала жінка.

І щоразу Хейзел снилися картини, які вона бачила на роздоріжжі Гекати: Лео падає з неба; Персі та Ан-набет лежать непритомні, а можливо, мертві, перед чорними металевими дверима, і над ними нависає затемнена постать — повитий мороком велетень Клітій.

Поряд роздратовано зацвірінькала Ґейл. Хейзел закортіло зіштовхнути тупого гризуна в море.

«Я не можу навіть власні сни контролювати! — хотілось скрикнути їй. — Як я мушу контролювати Туман?»

Вона почувалась такою нещасною, що помітила Френка тільки тоді, коли він став зовсім поряд.

— Трохи краще? — поцікавився хлопець.

Він узяв її долоню, і та потонула в його руці. Хейзел досі не вірилось, наскільки вищим він став. Френк перетворювався на стількох тварин, що вона не могла зрозуміти, чому чергова трансформація так її вражає... але раптом він позбувся всієї надмірної ваги. Його більше не можна було назвати пухкеньким чи товстеньким. Він тепер був на вигляд як футболіст, кремезний і сильний. Його тіло мало інший центр інерції. Плечі стали ширшими. Він навіть ходив упевненіше.

Те, що Френк зробив на тому мості, у Венеції... Хейзел досі була вражена. Ніхто з них не бачив битви на власні очі, але ніхто не ставив її під сумнів. Френк дуже сильно змінився. Навіть Лео припинив жартувати в його бік.

— Я... зі мною все гаразд, — вимовила Хейзел. — А ти як?

Він усміхнувся, у куточках його очей з’явилися зморшки.

— Я, гм... Став вище. Окрім цього, так. Усе гаразд. Я, розумієш, не змінився всередині...

Його голос зберіг трохи старої невпевненості та незручності — голос її Френка, який завжди хвилювався через свою незграбність і боявся припуститися помилок.

Хейзел відчула полегшення. Їй подобався її Френк. Спочатку його нова зовнішність збентежила дівчину. Вона боялась, що його особистість зміниться так само.

Тепер тривога починала вщухати. Попри всю свою силу Френк залишився тим самим милим хлопцем. Він досі був вразливим. Досі довіряв їй свою найбільшу слабкість — шматочок чарівного дерева, що вона носила в кишені своєї куртки, біля серця.

— Знаю, і я рада. — Вона потиснула його руку. — Насправді... я не через тебе хвилююсь.

Френк рохнув.

— Як у Ніко справи?

Вона думала про себе, не про Ніко, але простежила за Френковим поглядом і підвела очі на вершину грот-щогли, туди, де на нок-реї сидів Ніко.

Ніко стверджував, що йому подобається бути на варті, бо в нього гарний зір. Але Хейзел знала, що причина інша. Вершина щогли — єдине місце, де Ніко може бути на самоті. Решта пропонували йому каюту Персі, оскільки той... ну, відсутній. Ніко відмовився навідріз. Він майже весь час проводив на щоглах, де йому не треба було розмовляти з іншими членами команди.

Після того як його перетворили на кукурудзу у Венеції, він став ще більш відлюдькуватим та похмурим.

— Не знаю, — зізналась Хейзел. — Йому довелося нелегко. Полон у Тартарі, ув’язнення в тому бронзовому глеку. Він бачив, як Персі з Аннабет упали...

— І пообіцяв привести нас до Епіру, — Френк кивнув. — Щось мені підказує, що Ніко не командний гравець.

Френк випростався. На ньому була бежева футболка із зображенням коня та написом: «Palio di Siena»[8]. Він придбав її лише кілька днів тому, але вона вже була замалою. Коли він випрямився, то оголив весь живіт.

Хейзел збагнула, що витріщається на нього, тому швидко відвела очі. Вона зашарілася.

— Ніко моя єдина рідня, — промовила вона. — Його нелегко полюбити, але... дякую, що ти такий добрий до нього.

Френк усміхнувся.

— Агов, ти терпіла мою бабусю у Ванкувері. От кого справді «нелегко полюбити».

— Мені сподобалася твоя бабуся!

Ґейл примчала до них, зіпсувала повітря і побігла геть.

— Матінко! — Френк відмахнув сморід. — Чому вона взагалі тут?

Хейзел майже зраділа, що вони не на суші. З її теперішньою схвильованістю золото та коштовне каміння, певно, повискакували б навколо її ніг.

— Геката відрядила Ґейл спостерігати, — відповіла вона.

— Спостерігати за чим?

Хейзел подумала, що в присутності нового Френка може заспокоїтися, втішитися його новою аурою непохитної сили.

— Не знаю, — зрештою промовила вона. — Якесь випробовування.

І зненацька корабель нахилився вперед.