Дім Аїда

LXV Френк

Френк сподівався на салют.

Або принаймні на велику вивіску з написом: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДОДОМУ!»

Понад три тисячі років тому його грецький пращур — старина Періклемен, такий саме перевертень, як і Френк, — відплив на схід з аргонавтами. Багато століть по тому нащадки Періклемена служили в східних римських легіонах. Потім, унаслідок цілої низки випадковостей, родина опинилась у Китаї, а зрештою — у двадцятому столітті емігрувала до Канади. Тепер Френк повернувся до Греції, а це означало, що родина Чжанів закінчила свою навколосвітню подорож.

Це здавалось гідним приводом для святкування, але замість привітальної комісії корабель зустріла зграя диких, голодних гарпій. Френк почувався поганцем, стріляючи в них із лука. Він усе думав про Еллу, дивакувату, але дуже розумну гарпію з Портленда. Але ці гарпії були не Еллою. Вони охоче відкусили б від Френка шматок. Тож він без вагань перетворював їх стрілами на клуби пилу та пір’я.

Грецький пейзаж унизу був не менш непривітним. Пагорби, усипані валунами та хирлявими кедрами, що мерехтіли в тумані. Сонце палило так, наче намагалось спопелити всю місцевість. Навіть з висоти в сотню футів Френк чув монотонне дзижчання цикад у деревах — сонливий потойбічний звук, від якого важчали повіки. Навіть докучливі голоси богів війни в голові заспокоїлись. Вони майже не турбували Френка після того, як команда перетнула грецький кордон.

Краплі поту стікали його шиєю. Коли Френк вибрався із замороженого трюму, він встиг подумати, що більше ніколи не відчує тепла, але зараз його футболка наскрізь промокла.

— Спекота й задуха! — усміхнувся Лео за штурвалом. — Я аж затужив за рідним Г’юстоном! А ти що скажеш, Хейзел? Тепер потрібні тільки велетенські москіти, і буде точнісінько як у Мексиканській затоці!

— Дуже тобі дякую, Лео, — буркнула Хейзел. — Тепер через тебе ще нападуть чудовиськомоскіти.

Френк дивився на цих двох і подумки дивувався тому, куди зникло напруження між ними. Що б не сталося з Лео протягом цих п’яти днів заслання, воно змінило його. Лео так само продовжував весь час клеїти дурня, але Френк відчував у ньому щось незвичне — наче новий кіль у кораблі. Ти можеш і не бачити цей кіль, але розумієш, що він є, з того, як корабель розсікає хвилі.

Лео тепер рідше глузував з Френка. Вільніше розмовляв з Хейзел — не кидав на неї задумливих журливих поглядів, які завжди бентежили Френка.

Якось Хейзел пошепки діагностувала проблему:

— У нього хтось з’явився.

Френк недовірливо на неї поглянув.

— Як? Де? Звідки ти знаєш?

Хейзел посміхнулась.

— Просто знаю.

Наче вона була дочкою Венери, а не Плутона. Френк її не розумів.

Авжеж, він відчув полегшення від того, що Лео більше не зацікавлений у його дівчині, і все ж трохи хвилювався за друга. Звісно, між ними точилися суперечки, але після всього, що вони витримали разом, Френк не хотів, щоб хтось розбивав Лео серце.

— Туди! — голос Ніко висмикнув Френка з думок. Як завжди ді Анжело сидів на верхівці фок-щогли. Він вказував на блискучу зелену річку, що звивалась поміж пагорбами в кілометрі від них. — Спрямуйте корабель туди. Храм уже близько. Дуже близько.

Наче на підтвердження його слів, небо пронизала чорна блискавка, від якої у Френка з’явились плями перед очима, а волосся на руках стало дибки.

Джейсон затягнув пояс із мечем.

— Усім озброїтись. Лео, підлети ближче, але не саджай корабель! Ми спробуємо триматися подалі від землі, поки це можливо. Пайпер, Хейзел, на вас швартови!

— Несемо! — вигукнула Пайпер.

Хейзел клюнула Френка в щоку й побігла допомагати.

— Френку, — покликав Джейсон, — біжи вниз і поклич тренера.

— Так!

Френк пірнув у трюм і побіг до каюти Хеджа, але ближче до дверей вповільнився. Він не хотів сполохнути тренера шумом, бо у того була звичка вистрибувати в коридор з биткою, якщо йому здавалось, що на корабель напали. Френк кілька разів ледве не позбувся голови на шляху до вбиральні.

Він підняв руку, аби постукати, але потім помітив, що двері нещільно причинені. Зсередини доносився голос тренера.

— Та годі тобі, любонько! — промовив сатир. — Ти ж знаєш, що це не так!

Френк заціпенів. Він не хотів підслуховувати, але не знав, що робити. Хейзел, здається, казала, що хвилюється за тренера. Наполягала, що Хеджа щось непокоїть, але до цієї миті Френк не замислювався над її словами.

Він ніколи не чув, щоб тренер говорив так лагідно. Зазвичай, з кабіни лунали звуки спортивних трансляцій або фільмів про бойові мистецтва, а ще крики самого Хеджа: «Так! Так йому!» Френк був певен, що тренер не називав би Чака Норріса «любонькою».

Заговорив ще один голос — жіночий, але ледве чутний, наче лунав звідкись здалеку.

— Гаразд, — пообіцяв тренер Хедж. — Але ми, ну, ідемо в бій, — він прокашлявся, — і справи можуть піти кепсько. Найголовніше — дбай про себе. Я повернусь. Чесно.

Френк не міг більше підслуховувати і гучно постукав. — Агов, тренере?

Голоси замовкли.

Френк порахував до шести. Двері відчинилися.

Визирнув тренер Хедж, очі в нього були червоними, наче після надмірного перегляду телевізора. На тренері були спортивні шорти, звична бейсболка, а зверх футболки — шкіряна кіраса. На шиї висів свисток (мабуть, на випадок, якщо якесь чудовисько порушуватиме правила).

— Чжане, що тобі треба?

— Ну, ми готуємось до бою. Ви потрібні на палубі.

Тренерова борідка затремтіла.

— Так. Авжеж потрібний. — Він здавався напрочуд засмученим перспективою битви.

— Я не хотів... але я... я чув, як ви говорили, — запинаючись вимовив Френк. — Ви надіслали Іридо-повідомлення?

Здавалося, Хедж зараз трісне Френка в обличчя або принаймні щосили дмухне у свій свисток. Але раптом його плечі опустились. Він важко зітхнув і пішов назад у каюту, залишивши Френка ніяково стовбичити у дверях.

Тренер плюхнувся на койку, підпер руками підборіддя і похмуро оглянув каюту. Усередині було наче після бурі в кімнаті студентського гуртожитку: Усюди на підлозі валялася білизна (можливо, для носіння, можливо, для перекусів; із сатирами важко сказати напевно). Навколо комода з телевізором скупчилися DVD-диски та брудні тарілки. Щоразу, коли корабель хитався, підлогою котилося спортивне знаряддя: футбольні, баскетбольні, бейсбольні м’ячі та, невідомо чому, одна більярдна куля. У повітрі кружляли жмути козлячого хутра і збирались у грудки під меблями.

На шафці біля ліжка стояли миска з водою, стіс золотих драхм, ручний ліхтарик і скляна призма — усе необхідне для створення веселки. Було очевидно, що тренер добряче підготувався до надсилання великої кількості Іридо-повідомлень.

Френк пригадав, що розповідала Пайпер про дівчину тренера — хмарну німфу, яка працювала на її тата. Як її звали... Мелінда? Мілісент? Ні, Меллі.

— Е... з вашою дівчиною Меллі все гаразд? — наважився Френк.

— Не твого носа діло! — гаркнув тренер.

— Гаразд.

Хедж пустив очі під лоба.

— Добре! Якщо так хочеш знати — так, я розмовляв з Меллі. Але вона мені більше не дівчина.

— О... — серце Френка обірвалось. — Ви розійшлись?

— Ні, йолопе! Ми одружились! Вона моя дружина!

Френк здивувався би менше, якби тренер дав йому стусана.

— Тренере, це ж... це чудово! Коли... як?

— Не твого носа діло! — знову заволав сатир.

— Ну... гаразд.

— Наприкінці травня. Саме перед відплиттям «Арго II». Ми не хотіли робити шуму.

Френкові здалося, що корабель знову похитнувся, але, мабуть, це було тільки в його голові, бо м’ячі біля дальньої стіни не зрушилися з місця.

Отже, весь цей час тренер був одруженим? І замість того, аби насолоджуватися статусом нареченого, він погодився вирушити в похід. Не дивно, що Хедж так часто телефонував додому. Не дивно, що він був таким дратівливим та агресивним.

І все ж... Френк відчував, що це ще не все. Тон тренера під час розмови з Меллі був таким, наче вони обговорювали якусь проблему.

— Я не хотів підслуховувати, — промовив Френк. — Але... з нею все гаразд?

— Це була приватна розмова!

— Так. Вибачте.

— Добре! Я розповім тобі. — Хедж вищипнув хутро зі стегна й пустив його в повітря. — Вона взяла перерву на роботі в Лос-Анджелесі, вирушила у Табір Напівкровок на літо, тому що ми вирішили... — його голос обірвався. — Вирішили, що так буде безпечніше. А тепер вона застрягла там, бо римляни збираються напасти. Вона... вона дуже налякана.

Френкові раптом стало ніяково за значок центуріона на своїй футболці та літери «SPQR» на передпліччі.

— Мені шкода, — пробурмотів він. — Але якщо вона — хмарний дух, хіба вона не може просто... ну, відлетіти?

Тренер стиснув пальці на бейсбольній битці.

— За звичних обставин — може. Але розумієш... вона в делікатному стані. Це було б небезпечно.

— У делікатному... — Френкові очі округлились. — У неї буде дитина? Ви станете татом?

— Покричи ще гучніше, — буркнув Хедж. — Сумніваюся, що тебе почули в Хорватії.

Френк не втримався від усмішки.

— Але, тренере, це круто! Маленький сатирчик? Або німфочка? Ви будете фантастичним татусем.

Френк не знав, звідки така впевненість, ураховуючи тренерську любов до бейсбольних биток та копняків з розвороту, але справді вважав так.

Тренер Хедж нахмурився ще дужче.

— Наближається війна, Чжане. Зараз небезпечно всюди. Я мав би бути з нею. Якщо я помру...

— Агов, ніхто не помре, — промовив Френк.

Хедж подивився йому в очі. Френк зрозумів, що тренер іншої думки.

— Завжди мав слабкість до дітей Ареса, — пробурмотів Хедж. — Або Марса... якщо є різниця. Може, тому я досі не розтер тебе на порох за таку кількість запитань.

— Але я не...

— Гаразд, я розповім тобі! — Хедж знову зітхнув. — Якось був я в Аризоні, під час мого першого завдання на посаді шукача. Знайшов одну малу, Кларису.

— Кларису?

— Так, твоя сестра. Дочка Ареса. Люта. Нахабна. Величезний потенціал. Ну, і коли я був на цьому завданні, мені наснився сон про маму. Вона... вона була хмарною німфою, як Меллі. Мені наснилося, що вона в біді та потребує термінової допомоги. Але я сказав собі: «Та, ні, це просто сон. Хто кривдитиме милу стареньку хмарну німфу? До того ж, треба відвести цю напівкровку в безпечне місце». Тож я закінчив своє завдання. Привів Кларису до Табору. А потім пішов шукати маму. І я запізнився.

Френк дивився, як жмут козлячого хутра опускається на баскетбольний м’яч.

— Що з нею сталося?

Хедж стенув плечима.

— Гадки не маю. Ніколи більше її не бачив. Може, якби я був поруч із нею, якби повернувся раніше...

Френк хотів сказати щось утішне, але не міг нічого придумати. Він втратив маму через війну в Афганістані, тому знав, якими порожніми можуть здаватись слова «Мені шкода».

— Ви виконували свою роботу, — промовив Френк. — Урятували життя напівбогу.

Хедж рохнув.

— Тепер моя дружина та ненароджене дитя наражаються на небезпеку на протилежному кінці світу, а я нічим не можу зарадити цьому.

— Ви допомагаєте. Ми тут, щоб перешкодити пробудженню Геї. Це найкращий спосіб захистити наших близьких.

— Так. Мабуть.

Френк шкодував, що не може зробити більшого, аби підбадьорити Хеджа, але від цієї розмови й сам почав хвилюватись за всіх, кого залишив удома. Хто захищає Табір Юпітера, поки легіон на сході, а Гея випускає стількох чудовиськ з Брами Смерті? Він також хвилювався за друзів з П’ятої Когорти. Що вони відчувають зараз, змушені наступати на Табір Напівкровок за наказом Октавіана? Він хотів би зараз бути поруч із ними, нехай навіть задля того, щоб запхати плюшевого ведмедика в горлянку цього слизького авгура.

Корабель нахилився праворуч. М’ячі покотились під тренерську койку.

— Ми знижуємось, — промовив Хедж. — Нам треба на палубу.

— Так, — прохрипів Френк.

— Ну й допитливий ти римлянин, Чжане!

— Але ж...

— Ходімо. І жодного слова кому-небудь ще, базікало.

* * *

Поки решта поралась над якорями, Лео схопив Френка та Хейзел попідруч і потягнув до кормової балісти.

— Так, слухайте план.

Хейзел звузила очі.

— Ненавиджу твої плани.

— Мені потрібен той шматок дерева, — промовив Лео. — Швидко!

Френк ледве не проковтнув язика. Хейзел відсахнулась і мимоволі накрила рукою кишеню куртки.

— Лео, ти...

— Я знайшов рішення. — Лео повернувся до Френка. — Звісно, вирішувати тобі, здорованю, але я можу тебе захистити.

Френк намагався пригадати, скільки разів бачив, як руки Лео спалахували вогнем. Один хибний рух — і Лео міг спопелити той шматок дерева, що контролював Френкове життя.

Та невідомо чому Френк не боявся. Після бою з коровочудовиськами у Венеції він майже й не згадував про те, яке нетривке його життя. Так, найменший спалах вогню міг його вбити. Але він кілька разів уже пережив таке, що навіть заслужив батькову повагу. Тож Френк вирішив, якою б не була його доля, він більше не перейматиметься через неї, а просто робитиме все можливе, аби допомогти друзям.

До того ж, Лео зараз говорив серйозно. Його очі досі були сповнені дивною журбою, наче він перебував у двох місцях водночас, але на обличчі не було й натяку на жарт.

— Я згоден, Хейзел, — промовив Френк.

— Але... — Хейзел зробила глибокий вдих. — Гаразд.

Вона дістала шматок дерева й передала його Лео.

У руках Лео скіпка здавалась не більшою за викрутку. На одному кінці, яким Френк розтопив крижані пута Танатоса на Алясці, досі були чорні сліди.

Лео дістав з кишені свого пояса клапоть білої тканини.

— Дивіться та жахайтеся!

Френк насупив брови.

— Носовичок?

— Білий прапор? — припустила Хейзел.

— Ні, невірники! — промовив Лео. — Це мішечок, зшитий з дуже крутої тканини, — подарунок мого друга.

Лео сунув дерево в мішечок і затягнув його бронзовою мотузкою.

— Мотузку придумав я, — гордо промовив Лео. — Було нелегко вшити її в тканину, але тепер мішечок не відкриється, поки ти не захочеш. Матеріал дихає, як будь-яка звичайна тканина, тож повітря всередині не менше, ніж у кишені Хейзел.

— E... A в чому тоді поліпшення? — поцікавилася Хейзел.

— Тримай, а то отримаєш серцевий напад. — Лео жбурнув мішечок Френку, який від несподіванки ледве його не впустив.

У правій руці Лео з’явилася до білого розжарена вогняна куля. Потім хлопець підніс до полум’я лівий рукав своєї куртки.

— Бачите? — ошкірився він. — Не горить!

Френкові не кортіло сперечатись з людиною, яка тримає вогняну кулю в руці, але він промовив:

— Ну... ти несприйнятливий до вогню.

Лео пустив очі під лоба.

— Так, але я повинен зосереджуватись, якщо не хочу, щоб згорів мій одяг. А я зараз не зосереджуюсь, бачите? Це цілковито вогнестійка тканина. Це означає, що твоя скіпка не загориться в цьому мішечку.

Хейзел не здавалась переконаною.

— Як ти можеш бути певен?

— Матінко моя рідна, яка складна публіка! — Лео погасив вогонь. — Гадаю, є тільки один спосіб вас переконати.

Він простягнув руку до Френка.

— О, ні, ні. — Френк відсахнувся. Раптом усі його хоробрі думки щодо прийняття своєї долі кудись зникли. — Я обійдусь, Лео. Дякую, але я... я не...

— Старий, довірся мені.

Френкове серце ошаленіло. Чи довіряє він Лео? Ну, авжеж... якщо справа стосується двигуна. Або розіграшів. Але, якщо власного життя?

Він пригадав день, коли вони застрягли в підземній майстерні в Римі. Гея пообіцяла, що вони помруть у тій кімнаті. А Лео пообіцяв, що виведе Хейзел і Френка з пастки. І вивів.

Зараз Лео говорив з такою саме впевненістю.

— Добре! — Френк передав мішечок Лео. — Намагайся мене не вбити.

'Рука Лео запалала. Але мішечок не. почорнів і не загорівся.

Френк чекав миті, коли все піде під три чорти. Він лічив до двадцяти, але досі був живим. У його грудях наче почав танути велетенський уламок криги — застигла брила страху, до якої він настільки звик, що забув про її існування, аж поки вона не зникла.

Лео загасив полум’я і багатозначно сіпнув бровами.

— Хто твій найкращий друзяка?

— Не відповідай, — промовила Хейзел. — Але, Лео, це було неймовірно!

— Ще й як неймовірно, еге ж? — погодився Лео. — То хто хоче забрати цю нову ультразахищену скіпку?

— Я, — промовив Френк.

Хейзел скривила губи, а потім опустила очі, можливо, щоб Френк не побачив у них біль. Вона захищала цю скіпку для нього під час багатьох важких боїв. Це був знак довіри між ними, символ їхніх стосунків.

— Хейзел, річ не в тобі, — промовив Френк так лагідно, як тільки міг. — Я не можу пояснити, але... але відчуваю, що мушу стати сильнішим для Дому Аїда. Я мушу сам нести свій тягар.

Золоті очі Хейзел були сповнені тривоги.

— Я розумію. Я просто... хвилююсь за тебе.

Лео кинув Френкові мішечок. Той прив’язав його до пояса. Він стільки місяців приховував цю свою згубну ваду, що тепер, коли вона стала відомою всім, почувався дуже дивно.

— І, Лео, — промовив він, — дякую.

За такий подарунок цього було вочевидь замало, але Лео розплився в усмішці.

— Для чого ще потрібні геніальні друзі?

— Агов, народе! — покликала Пайпер з носа корабля. — Швидше сюди. Ви повинні це побачити.

* * *

Вони знайшли джерело чорної блискавки.

«Арго II» висів у повітрі просто над рікою. За кілька сотень футів далі, на вершині сусіднього пагорба, видні-лися руїни. Важко було сказати про них щось конкретне — просто обвалені стіни навколо вапняних каркасів будинків, — але звідкись зсередини в небо звивались чорні щупальця диму, ніби з печери визирає величезний кальмар. Поки Френк розглядав щупальця, повітря пронизала чорна блискавка. Корабель захитало, а долину навколо накрило хвилею холоду.

— Некромантейон, — промовив Ніко. — Дім Аїда.

Френк оперся об поручні й випростався. Вочевидь, повертати назад уже запізно. Він починав сумувати за чудовиськами, з якими боровся в Римі. Та що казати, навіть гнати отруйних корів Венецією було приємніше, ніж дивитися на це місце.

Пайпер обійняла себе за плечі.

— Мені здається, що ми вразливі, поки висімо так у повітрі. Ми не можемо опуститись на воду?

— Не варто, — промовила Хейзел. — Це Ахерон.

Джейсон примружився на сонце.

— Я гадав, Ахерон у підземному світі.

— Так, — відповіла Хейзел. — Але витік у смертному. Це річка, що під нами. Її води течуть під землю, просто у володіння Плутона... ну, Аїда. Саджати корабель напівбогів на ці води...

— Так, краще залишимось тут, — вирішив Лео. — Мені тільки бракувало зомбі-води на каркасі.

Півкілометра нижче за течією повільно просувались рибацькі човни. Вони, вочевидь, не знали або чхати хотіли на історію цієї ріки. Чудово, мабуть, бути звичайним смертним.

Ніко ді Анжело, який стояв біля Френка, здійняв скіпетр Діоклетіана. Сфера на вершині жезла запалала пурпуровим сяйвом, наче на підтримку чорного шторму внизу. Римська то реліквія чи ні, але скіпетр непокоїв Френка. Якщо ця штука справді мала силу викликати легіон мерців... Ну, Френк не певен був, що це гарний задум.

Джейсон одного разу розповів йому, що у дітей Марса є схожа здібність. Френк начебто міг закликати примарних солдатів переможеної сторони з будь-якої війни. Та опанувати цю силу йому так і не вдавалось, можливо, тому що вона занадто його лякала. Френк боявся, що стане одним із цих привидів, якщо вони програють у війні, й буде навіки приречений платити за свої невдачі, якщо, звісно, залишиться бодай хтось живий, аби його закликати.

— То, Ніко... — Френк вказав на скіпетр. — Ти навчився керувати цією штукою?

— От і з’ясуємо. — Ніко втупив очі в темні щупальця, що звивались над руїнами. — Не хочу пробувати, поки не виникне потреба. Брама Смерті й без цього працює понаднормово, переносячи Геїних чудовиськ. Якщо ще й я почну викликати мертвих коли заманеться, Брама може не витримати й зламатися, залишивши діру в смертний світ, що неможливо закрити.

Тренер Хедж фиркнув.

— Ненавиджу дірки в смертний світ. Ходімо вже натовчемо комусь пики.

Френк подивився на похмуре обличчя сатира. І раптом у нього виникла ідея.

— Тренере, вам краще залишитись на борту, прикривати нас з балісти.

Хедж нахмурився ще дужче.

— Залишитись? Мені? Я ваш найкращий солдат!

— Нам знадобиться ваша підтримка з повітря, — промовив Френк. — Як було тоді, у Римі. Ви врятували наші braccae.[21]

Він не додав: «До того ж, я хочу, щоб ви повернулися до дружини та дитини живим».

Але Хедж, вочевидь, його зрозумів. Обличчя сатира пом’якшилось, а в очах з’явилось полегшення.

— Ну... — буркнув він, — гадаю, хтось таки має рятувати ваші braccae.

Джейсон поплескав тренера по плечу, а потім удячно кивнув Френкові.

— От і добре. Решта, вирушаймо до руїн. Час розігнати Геїну вечірку.