Дім Аїда

LXXIII Хейзел

Хейзел було соромно за власні сльози.

Після того як тунель обвалився, вона кричала та ридала, як істеричне дворічне маля. Рухати уламки, що розділяли її та Лео від решти, було занадто небезпечно. Найменший зсув — і на їхні голови міг обрушитись весь комплекс. Однак Хейзел гамселила кулаками каміння та викрикувала такі лайки, за які в школі Святої Агнеси отримала б повний рот мила.

Лео втратив дар мови і просто витріщався на неї.

Це було нечесно стосовно нього.

Востаннє, коли вони залишались удвох, Хейзел затягнула його в минуле й показала Семі — його прапрадіда, а її першого хлопця. Вона звалила на нього тягар, який йому був непотрібен, і так його спантеличила, що їх ледве не вбило велетенське креветкоподібне чудовисько.

І от тепер вони знову вдвох, тоді як друзі в смертельній небезпеці, оточені військом чудовиськ, а вона впадає в істерику.

— Вибач! — Хейзел витерла сльози.

— Та нічого... — Лео знизав плечима. — Я кривдив немало каміння за своє життя.

Вона важко проковтнула сльози.

— Френк... він...

— Слухай. Френк Чжан може дати собі раду. Перетвориться на кенгуру й покаже цим потворним пикам, що таке сумчасте джитсу-джитсу.

Він допоміг їй підвестись. Попри паніку, що кипіла всередині, Хейзел розуміла, що Лео має рацію. Френк і решта були не безпомічними. Вони знайдуть спосіб вижити. Найкраще, що можуть зробити вона та Лео, — рухатись далі.

Вона поглянула на Лео. Його волосся стало довшим та кудлатішим, а обличчя витягнулось. Тепер він менше походив на бісеня, а більше на стрункого ельфа з казок. Найбільше змінились його очі. Вони постійно дивились кудись убік, наче Лео сподівався розгледіти щось за обрієм.

— Лео, пробач, — промовила вона.

Він здійняв брову.

— Гаразд. Але за що?

— За... — вона безпорадно змахнула руками. — За все. За те, що думала, що ти Семі. За те що вводила тебе в оману. Тобто, я не хотіла цього, але якщо так вийшло...

— Слухай! — він стиснув її долоню, але Хейзел не відчула нічого романтичного в цьому жесті. — Машини придумані для роботи.

— Що?

— Я дійшов висновку, що всесвіт по суті є машиною. Я не знаю, хто його створив — чи то були Мойри чи боги, чи Бог з великою літери «Б», — неважливо. Але більшість часу все стається саме так, як мало статися. Авжеж, час від часу маленькі деталі ламаються, тоді все летить шкереберть, але здебільшого... усе .відбувається небезпричинно. От наша зустріч, наприклад.

— Лео Вальдесе, — вражено промовила Хейзел, — ти філософ.

— Та ні. Я лише механік. Але от мій бісабуельо Семі розумів, як усе влаштовано. І він відпустив тебе, Хейзел. А моє завдання — сказати тобі, що все нормально. Ти з Френком — І вам добре разом. Усі ми переживемо це. Сподіваюсь, ви будете щасливими. До того ж, Чжан навіть шнурків на черевиках не зав’яже без твоєї допомоги.

— Це грубо, — докорила Хейзел, але відчула як усередині неї розв’язався сплутаний клубок почуттів, що вона носила багато тижнів.

Лео справді змінився. Хейзел навіть почала думати, що знайшла хорошого друга.

— Що з тобою сталось, коли ти був без нас? — поцікавилася вона. — Кого ти зустрів?

Око Лео сіпнулось.

— Довга історія. Я розповім тобі колись, але сам досі чекаю, що з неї вийде.

— Всесвіт — це машина, тож усе буде добре.

— Сподіваюсь.

— Якщо, звісно, це не одна з твоїх машин. Тому що твої машини ніколи не працюють так, як було задумано.

— Еге ж, ха-ха, — Лео викликав вогонь у долоні. — Куди йти, пані Підземелля?

Хейзел оглянула шлях перед ними. Приблизно за тридцять футів тунель розділявся на чотири менших. Усі вони були однакові, але з того, що був ліворуч, віяло холодом.

— Сюди, — вирішила вона. — Здається, найбільш небезпечним.

— Мені подобається.

Вони почали спускатися.

* * *

Щойно вони дійшли до першої арки, їх знайшла тхір Ґейл.

Вона стрімко видерлась на Хейзел, скрутилась навколо її шиї й почала сердито пищати, мовляв: «Де ти була? Ти запізнилась».

— Тільки не цей тхір з газами, — поскаржився Лео. — Якщо він пукне у такій тісноті, а я запалю вогонь, ми вибухнемо.

Ґейл огризнулась до нього тхорячою мовою.

Хейзел шикнула на них обох. Вона відчувала, що тунель попереду полого опускається на триста футів і веде у велику залу. У залі була якась таємнича сила... холодна, неосяжна й могутня. Востаннє Хейзел відчувала щось схоже у печері на Алясці, коли Гея змусила її відродити Порфіріона, царя велетнів. Хейзел тоді зірвала Геїні плани, але їй довелось обрушити всю печеру та пожертвувати своїм та маминим життям. Вона не хотіла знову пережити щось подібне.

— Лео, готуйся, — прошепотіла вона. — Ми близько.

— До чого?

Крізь коридор пролунав жіночий голос:

— До мене.

Нудота підступила до Хейзел з такою силою, що в дівчини підкосились коліна. Весь світ навколо закружляв. Орієнтація в просторі, зазвичай бездоганна під землею, цілковито залишила її.

Вони з Лео не рушили з місця, але триста футів тунелю якимсь чином уже були позаду. Друзі стояли перед входом до зали.

— Ласкаво прошу, — промовив голос. — Я нетерпляче чекала цієї миті.

Хейзел оглянула печеру. Гучномовця видно ніде не було.

Кімната нагадувала римський Пантеон, але була оздоблена в стилі Аїд-модерн.

В обсидіанових стінах були висічені різноманітні сцени смертей: жертви чуми, трупи на полі бою, катувальні кімнати зі скелетами в підвішених до стелі клітках. Усе було прикрашене коштовним камінням, що робило картини навіть більш моторошними.

Стелю Пантеона утворювали кам’яні плити з вирізьбленими в них квадратами, але тут купол складався зі стел — надгробків з написами давньогрецькою. Хейзел хотілось вірити, що під її ногами не приховані справжні людські тіла. Та, позбувшись своїх підземних відчуттів, вона не могла у цьому запевнитись.

Інших виходів видно не було. У центрі купола, там, де в Пантеоні крізь отвір сочилися промені сонця, виблискувало коло чорного каміння, наче на згадку про те, що звідси немає виходу — немає неба вгорі, суцільна темрява.

Хейзел перевела погляд на центр кімнати.

— Еге ж, — пробурмотів Лео. — Це двері, саме так.

За п ятдесят метрів від них стояли обрамлені сріблом та залізом двері ліфта. Обабіч спадали ланцюги, що приковували браму до величезних гаків у підлозі.

Підлогу навколо дверей вкривали чорні кам’яні уламки. Хейзел розлютилася, усвідомивши, що колись на цьому місці стояв вівтар Аїда. Його зруйнували, аби вивільнити місце для Брами Смерті.

— Де ти? — крикнула вона.

— Хіба ти нас не бачиш? — поглузував жіночий голос. — Я гадала, Геката обрала тебе за твої здібності.

Новий приступ нудоти скрутив нутрощі Хейзел. Ґейл на плечі тявкнула і випустила гази, що не дуже підбадьорювало.

Перед очима попливли темні плями. Хейзел закліпала, аби позбутися їх, але стало тільки гірше. А потім плями злились у двадцятифутову темну постать, що нависла над Брамою.

Чорний дим повивав велетня Клітія, точнісінько як у її видінні на роздоріжжі, але тепер Хейзел слабко, але таки розрізняла деталі його тіла: драконячі ноги з попелястими лусками; масивний людиноподібний тулуб, закований в обладунок зі стигійської сталі; довге заплетене в коси волосся, що, на вигляд, складалося з диму. Обличчя було темним як у самої смерті (Хейзел це знала, бо особисто зустрічалась зі Смертю). Очі велетня холодно блищали, як діаманти. Він не носив зброї, але це анітрохи не робило його менш жахливим.

Лео присвиснув.

— Знаєш, Клітію... як на такого здорованя, у тебе чарівний голос.

— Ідіот, — зашипіла жінка.

Повітря на півшляху від Хейзел до велетня замерехтіло — і з нього з’явилась чаклунка.

Вона була вбрана в елегантну золоту, сукню без рукавів. Темне волосся, завите в конус, вінчали діаманти та смарагди. На шиї висів кулон, схожий на мініатюрний лабіринт, а ланцюжок, на якому він висів, був оздоблений рубінами. Дивлячись на прикрасу, Хейзел мимоволі думала про крапельки крові.

Жінка володіла царственою, непідвладною часу вродою — як у статуї, якою можна захоплюватися, але в яку ніколи не закохаєшся. В очах іскрився лиховісний вогник.

— Пасіфая, — промовила Хейзел.

Жінка схилила голову.

— Люба Хейзел Левек.

Лео поперхнувся.

— Ви знайомі? Товариші по Підземному...

— Тихо, дурню, — Пасіфаїн голос був м’яким, але сповненим жовчі. — Я не зацікавлена у напівбожих хлопчиках — завжди таких самозакоханих, таких зухвалих та здатних усе руйнувати.

— Агов, жіночко, — заперечив Лео. — Я нічого не руйную. Я — син Гефеста.

— Ремісник, — гаркнула Пасіфая. — Навіть гірше. Я знала Дедала. Його винаходи завдали мені багато неприємностей.

Лео кліпнув очима.

— Дедала... тобто того самого Дедала? Ну, тоді ти маєш знати все про нас, ремісників. Нам більше до вподоби лагодити, будувати, час від часу пхати кляпи з клейонки в роти неввічливих жіночок...

— Лео! — Хейзел поклала долоню йому на груди. Щось підказувало їй, що чаклунка перетворить його на дещо неприємне, якщо він не замовкне. — Залиш це мені, гаразд?

— Дослухайся до . поради подруги, — промовила Пасіфая. — Будь гарним хлопчиком і дай можливість жінкам поговорити.

Пасіфая походжала перед ними, оглядаючи Хейзел сповненими ненависті очима. Сила огортала чаклунку, наче жар — розтоплену піч. Вираз обличчя змушував Хейзел нервувати, але водночас чомусь здавався знайомим...

І все ж, велетень бентежив Хейзел більше.

Він стояв позаду, тихо та непорушно. Темний дим виходив з його тіла та клубочився навколо ніг. Це він був тією таємничою силою, яку Хейзел відчула раніше — важкий, як незрушний обсидіановий валун, могутній та не-знищений і цілковито позбавлений почуттів.

— Твій... твій приятель не дуже говіркий, — помітила Хейзел.

Пасіфая озирнулась до велетня і презирливо фиркнула.

— Молись, щоб він мовчав, люба. Гея дозволила мені розібратись із тобою власноруч, але Клітій, так би мовити, моє страхування. Між нами, чаклунками, гадаю, що він тут ще й для того, аби взяти мене в шори, якщо я раптом забуду про розпорядження своєї нової господині. Отака Гея обережна.

Хейзел ледве втрималась від того, аби нагадати, що вона не чаклунка і не палала бажанням дізнаватись, як Пасіфая збирається з ними «розбиратися» або чому велетень братиме її в шори. Натомість вона випросталась і намагалася надати собі якомога впевненішого вигляду.

— Що б ти не задумала, — промовила Гейзел, — це не спрацює. Ми здолали всіх чудовиськ Геї, які ставали нам на заваді. Будь розсудливою і відступи.

Тхір Ґейл схвально оголила ікла, але Пасіфая навіть не кліпнула.

— Ти не дуже справляєш враження, — задумливо промовила чаклунка. — Але з вами, напівбогами, завжди так. Наприклад, мій чоловік Мінос, цар Крита. Він був сином Зевса. Але на вигляд і не скажеш. Майже такий саме худорлявий, як оцей, — вона махнула рукОю на Лео.

— Оце так, — пробурмотів Лео. — Мінос, напевно, скоїв щось дуже погане, якщо заслужив на таку жінку.

Ніздрі Пасіфаї роздулись.

— О... ти й гадки не маєш. Він був занадто гордим, щоб принести належну пожертву Посейдону, і тоді боги покарали мене за його зухвалість.

— Мінотавр, — раптом пригадала Хейзел.

Ця легенда була настільки відразливою та химерною, що Хейзел завжди затуляла вуха, коли її розповідали в таборі. Пасіфаю прокляли так, щоб вона закохалась в улюбленого бика свого чоловіка. Від нього вона народила Мінотавра — напівлюдину-напівбика.

Тієї миті, коли Пасіфая кидала на Хейзел гострі, наче кинджали, погляди, дівчина збагнула, чому вираз обличчя чаклунки здавався знайомим.

У цієї жінки були такі самі, сповнені ненависті та жовчі очі, як іноді у мами Хейзел. У найгірші свої дні Мері Левек дивилась на Хейзел так, наче та була чудовиськом, прокляттям богів, джерелом усіх бід. От чому історія про Мінотавра так бентежила Хейзел — не тільки через огидну думку про Пасіфаю та бика, але й через те, що дитину (будь-яку дитину!) можуть вважати чудовиськом, карою для батьків, і через це ненавидіти та тримати в ув’язненні. Для Хейзел жертвою в цій історії завжди був Мінотавр.

— Так, — зрештою промовила Пасіфая. — Ганьба була нестерпною. Після народження сина та ув’язнення його в Лабіринті Мінос відмовився від мене. Сказав, що я зруйнувала його добре ім’я! І що зробили з Міносом потім, Хейзел Левек? За всі ті злочини та гординю? Його винагородили. Зробили суддею померлих у Підземному царстві, наче він має право судити інших! Аїд подарував йому цю посаду. Твій батько.

— Плутон, власне.

Пасіфая зашипіла.

— Байдуже. Тож, я ненавиджу всіх напівбогів не менше, ніж богів. Усіх, хто вціліє після війни, Гея пообіцяла віддати мені, щоб я могла насолодитися їхніми смертями в моїх нових володіннях. Шкода тільки, що в мене бракує часу, щоб належно покатувати вас двох. Шкода...

Брама Смерті у центрі кімнати видала приємне «дзень». Зелена кнопка «УГОРУ» праворуч на рамі засвітилась. Ланцюги затремтіли.

— Бачите? — Пасіфая стенула плечима. — Брама когось везе. Дванадцять хвилин — і вона відчинеться.

Нутрощі Хейзел затремтіли на рівні з ланцюгами.

— Ще велетні?

— Дякувати Геї, ні, — промовила чаклунка. — Усіх їх відрядили в місце вирішальної битви. — Пасіфая холодно посміхнулась. — Ні, боюсь, Брамою скористувався хтось інший... проти Геїної волі.

Лео зробив крок уперед. З його кулаків валив дим.

— Персі з Аннабет.

Хейзел втратила дар мови. Вона не знала, від чого з’явився цей клубок у горлі: від радості чи відчаю. Якщо друзі дістались Брами, якщо справді з’являться тут за дванадцять хвилин...

— О, не хвилюйся. — Пасіфая помахала рукою. — Клітій дасть їм раду. Бач, коли дзвіночок знову пролунає, хтось на нашому боці має натиснути кнопку або Брама не відчиниться і хто б не був усередині — пуф! Немає. Або ж Клітій випустить їх та розбереться з ними особисто. Це залежить від вас.

У роті Хейзел з’явився присмак металу. Вона не хотіла запитувати, але мусила.

— Як саме це залежатиме від нас?

— Ну, певна річ, що нам потрібна тільки одна пара живих напівбогів. Щасливці вирушать до Афін і стануть підношенням для Геї на Святі Надії.

— Авжеж, зрозуміло, — буркнув Лео.

— Тож хто це буде: ви або ваші друзі в ліфті? — чаклунка розпростерла руки. — Подивимося, хто залишиться в живих за дванадцять хвилин... Е ні, уже одинадцять.

Печеру поглинув морок.