Дім Аїда

XLIX Лео

Лео раптом усвідомив, що проводив значно більше часу в падіннях, аніж у польотах.

Якби за часті падіння видавали медалі, він би, напевно, купався в золоті.

Він опритомнів, коли нісся вниз крізь хмари. У голові був розпливчастий спогад про те, як його дражнила Хіона, перш ніж запустити в небо. Саму снігову відьму Лео не побачив, але забути її голос було неможливо. Він гадки не мав, як довго набирав висоту, але якоїсь миті, напевно, знепритомнів від холоду і браку кисню. Тепер він летів назад, назустріч останньому падінню у своєму житті.

Хмари розступилися. Він побачив блискуче море далеко-далеко внизу. Жодних ознак «Арго II», так само як і суші, за винятком крихітного острівця аж на обрії.

Лео не вмів літати. У нього залишалося не більше пари хвилин, перш ніж він з плескотом розіб’ється об воду.

Хлопець вирішив, що йому не подобається такий кінець «Епічної балади про Лео».

Його руки досі стискали Архімедову сферу. І не дивно. Притомний чи ні, він нізащо б не відпустив свій найбільший скарб. Трохи пововтузившись, він зміг дістати з пояса скотч і причепити сферу до грудей. Це зробило його схожим на бюджетну версію Залізної Людини, та принаймні обидві руки стали вільними. Він почав працювати, запекло пораючись біля сфери та дістаючи з пояса все, що могло б стати йому в пригоді: фіранку, металеві трубки, мотузки та кільця.

Майструвати щось під час падіння було майже неможливо. Вітер ревів у вухах і виривав з рук інструменти, гвинти та полотнище, але, врешті-решт, Лео збудував каркас. Він зняв кришку на сфері, витягнув два дроти й приєднав їх до поперечини.

Скільки ще до удару об воду? Хвилина?

Він повернув контрольний диск на сфері — вона із шумом запрацювала. Додаткові дроти повискакували з кулі, ніби швидко зрозуміли, що потрібно Лео. Мотузки просунулись крізь дірки фіранки. Каркас почав розширюватися сам собою. Лео дістав каністру з керосином і гумову трубку та приєднав їх до новенького двигуна, що сфера вже зібрала для нього.

Зрештою він зробив собі кріплення і змінив положення тіла так, щоб хрестовина каркасу була приєднана до його спини. Море було дедалі ближче — блискуча широчінь, готова дати йому смертельного ляпаса.

Лео з викликом заволав і вдарив по перемикачу.

Двигун захрипів. Саморобний гвинт почав обертатися. Полотняні лопаті завертілися, але занадто повільно. Голова Лео була спрямована просто в море — до зіткнення залишалось приблизно тридцять секунд.

«Принаймні нікого поряд, — гірко подумав він, — інакше на все життя залишився б посміховиськом серед напівбогів». І яка остання думка спала Лео на розум? Середземне море.

Раптом сфера відізвалась теплом на його грудях. Лопаті заоберталися швидше. Двигун закашлявся. Лео боком понісся крізь повітря.

— ТАК! — заволав він.

Йому вдалось створити найнебезпечніший у світі власний гелікоптер.

Він летів у напрямку острова вдалечині, але й досі занадто швидко знижувався. Лопаті тряслись. Полотнище свистіло.

До берега залишалось усього кілька сотень ярдів, коли сфера стала пекельно-гарячою. Гелікоптер вибухнув. Полум’я було всюди. Якби не імунітет до вогню, Лео вже перетворився б на вугілля. Хай там як, вибух урятував йому життя. Ударна хвиля відкинула Лео вбік, тоді як більша частина палаючих залишків його винаходу з оглушливим «БАБАХ!» розбилась об берег.

Лео розплющив очі. Дивовижно, але він вцілів і сидів у піщаному кратері розміром із ванну. За кілька ярдів від нього, над значно більшим кратером здіймалися клуби густого чорного диму. Весь пляж навколо був усипаний невеликими палаючими уламками.

— Сфера. — Лео поплескав себе по грудях. Сфери там не було. Скотч та мотузка розчепились на молекули.

Хлопець насилу підвівся. Кістки були цілими, що, звісно, тішило, але значно більше його непокоїла сфера. Якщо він знищив безцінний артефакт, щоб збудувати тридцятисекундний палаючий гелікоптер, то знайде цю тупу снігову богиню Хіону та трісне її гайковим ключем.

Він почовгав уздовж берега, гадаючи, чому не бачить ані туристів, ані готелів, ані човнів. Блакитна вода та м’який білий пісок робили цей острів ідеальним місцем для курорту. Можливо, він був недосліджений. У світі ще існують недосліджені острови? Може, Хіона викинула його далеко за межі Середземного моря. Бо за відчуттями він був десь на Бора-Бора.

Більший кратер був близько восьми футів завглибшки. На дні досі намагались обертатися лопаті гелікоптера. Двигун вивергав клуби диму. Гвинт хрипів, як хвора жаба. І все ж таки, трясця, Лео вдалося створити вражаючу річ, як на ту, що зроблена наспіх.

Гелікоптер, судячи з усього, розбився не просто об землю. Кратер був усипаний зламаними дерев’яними меблями, розбитими китайськими тарілками, напівпоплавленими олов’яними кубками та палаючими лляними серветками. Лео навіть гадки не мав, чому вся ця розкіш була на пляжі, але тепер, принаймні, було зрозуміло, що місце населене.

Урешті-решт він побачив сферу Архімеда. Обвуглена та повита димом, але досі неушкоджена, вона невдоволено поклацувала посеред сміття.

— Сферо! — заволав Лео. — Ходи до татка!

Він зісковзнув на дно кратера і схопив сферу, а потім упав навколішки, сів, схрестивши ноги, і загойдав пристрій у руках. Бронзова поверхня була пекельно гарячою, але Лео на. це не зважав. Сфера була неушкодженою, а отже, нею досі можна було скористатись.

З’ясувати б тепер, де він, і як повернутись до друзів...

Він подумки складав перелік необхідних інструментів, раптом його перервав дівочий голос: — Що ти накоїв? Ти підірвав мій обідній стіл!

Лео миттю подумав: «Ой-йой».

Він зустрічав багато богинь, але дівчина, яка свердлила його очима з-за краю кратера, мала вигляд справжнісінької богині.

Вона була одягнена в білу грецьку сукню без рукавів, підперезану золотавим плетеним паском. Довге пряме волосся мало майже такий саме золотаво-брунатний колір грінки, як у Хейзел, але на цьому їхня схожість закінчувалась. Обличчя дівчини було молочно-білим, з темними мигдалеподібними очима та пухкими губами. Їй було близько п’ятнадцяти років, десь така як Лео. Вона була красунею, але своїм розлюченим виразом обличчя нагадала Лео всіх популярних дівчат з усіх шкіл, які він відвідував, — усіх дівчат, які глузували з нього, весь час пліткували, вважали себе нереально крутими і, власне, робили все, аби зіпсувати йому життя.

Лео миттю відчув до неї відразу.

— Ох, перепрошую! — промовив він. — Я щойно впав з неба. Збудував гелікоптер у падінні, підірвався на півшляху і ледве не розбився на смерть. Але, заради богів, поговорімо краще про твій обідній стіл!

Він схопив поплавлений кубок.

— Хто взагалі ставить столи туди, де об них можуть розбитися ні в чому не винуваті напівбоги? Хто так робить?

Дівчина стиснула кулаки. Лео був певен, що вона зараз спуститься до нього в кратер і лясне по обличчю. Натомість вона здійняла очі до неба.

— СЕРЙОЗНО?! — заволала вона до порожньої синяви. — Хочете ще більше мене покарати? Зевсе! Гефесте! Гермесе! Ви зовсім сором втратили?

— Е... — Лео помітив, що вона щойно звинуватила трьох богів, один з яких був його татом. Щось йому підказувало, що це поганий знак. — Сумніваюсь, що вони слухають. Знаєш, уся ця дурня з розділенням особистостей...

— Покажіться! — крикнула дівчина до неба, цілковито проігнорувавши Лео. — Хіба вам замало мого вигнання? Замало того, що ви забрали тих нечисленних гідних героїв, з якими мені можна було бачитись? Уважаєте, це смішно посилати цього... цього нечепуру і коротуна порушувати мій спокій? Це НЕ СМІШНО! Заберіть його назад!

— Агов, сонечко! — промовив Лео. — Я, знаєш, поряд.

Вона загарчала, наче загнаний звір.

— Не називай мене сонечком! Вилізай з ями і ходи мерщій за мною, щоб я могла виштовхати тебе зі свого острова!

— Ну, якщо ти так чемно попросила...

Лео гадки не мав, чому ця божевільна так казиться, але не дуже цим і цікавився. Якщо вона могла допомогти йому забратися з острова, його все влаштовувало. Він стиснув свою почорнілу сферу й поліз із кратера, а коли дістався гори, дівчина вже крокувала вздовж беpeгa. Йому довелось пробігтись, аби її наздогнати.

Дівчина з відразою показала на палаючі уламки.

— Це був недоторканий пляж! Подивись на нього тепер.

— Еге, моя провина, — буркнув Лео. — Треба було розбитися на одному з інших островів. Хоча стривай... інших тут немає!

Вона щось буркнула та пішла далі узбережжям. Лео відчув ледь помітний запах кориці — її парфуми? Не те щоб його це цікавило. Її волосся гіпнотично коливалось за плечима, що, звісно, його так само не хвилювало.

Лео оглянув море. Те саме, що й під час падіння — ані суші, ані кораблів аж до самого обрію. Він повернувся до острова і побачив усипані деревами зелені пагорби. Вузенька стежка звивалась крізь кедровий гай. «Цікаво, куди вона веде, — подумав Лео. — Мабуть, у таємне лігво цієї божевільної, де вона смажить своїх ворогів, щоб потім з’їсти за обіднім столом на пляжі».

Він так поринув у думки, що не помітив, як дівчина зупинилась, і наскочив на неї.

— Ей! — вона повернулась і вчепилась за його плечі, щоб не впасти в морську піну. У неї були сильні руки, як у когось, хто заробляє на життя важкою працею. Такі саме руки мали дівчата з будиночка Гефеста, але вона не скидалася на Гефестову дитину.

Дівчина відштовхнула його.

— Гаразд. Це місце підійде. Тепер скажи, що хочеш залишити острів.

— Що? — мозок Лео досі дещо гальмував після аварійної посадки. Він не певен був, що добре її розчув.

— Ти хочеш залишити острів? — вимогливо запитала вона. — Мають же бути в тебе якісь справи!

— Ну... так. Мої друзі в біді. Мені треба повернутись на корабель і...

— Добре, — перервала вона. — Просто скажи: «Я хочу залишити Огігію».

— Е, гаразд. — Лео не розумів чому, але тон дівчини дещо засмучував... що було безглуздям, оскільки йому байдуже до її думок. — Я хочу залишити... як ти там сказала.

— О-гі-гі-ю! — повільно вимовила дівчина, наче Лео було п’ять років.

— Я хочу залишити О-гі-гі-ю, — промовив він.

Вона видихнула, вочевидь з полегшенням.

— Добре. За мить з’явиться чарівний пліт. Він доправить тебе, куди забажаєш.

— Хто ти така?

Вона, здавалось, хотіла відповісти, але потім передумала.

— Несуттєво. Тобі не довго тут залишилось. Певна річ, що ти помилка.

«Суворо», — подумав Лео.

Він і сам постійно почувався помилкою — серед напівбогів, у цьому поході та й у житті загалом. Бракувало ще, щоб якась божевільна богиня про це йому нагадувала.

Він пригадав грецьку легенду про дівчину на острові... Чи хтось із друзів про неї згадував? Яка різниця? Головне — що вона не збиралась його тут утримувати.

— Зараз... — дівчина вдивлялась у воду.

Чарівний пліт не з’являвся.

— Може, застряг у заторах, — промовив Лео.

— Так не повинно бути. — Вона вп’ялась очима в небо. — Це зовсім неправильно!

— Отже... план «Б»? — поцікавився Лео. — У тебе є телефон або...

— Гр-р! — Дівчина розвернулась і кинулась у глиб острова. Коли вона дісталась стежки, то пірнула в гай та зникла.

— Авжеж, — промовив Лео. — Або ти можеш просто втекти.

Він дістав з пояса мотузку та крюк і закріпив Архімедову сферу на талії.

Знову подивився на море — чарівного плота досі не було видно.

Можна було б залишитись тут та почекати, але він хотів їсти, пити й спати. Падіння не на жарт завдало йому шкоди.

Іти за божевільною йому не кортіло, нехай би як приємно від неї не пахло.

З іншого боку, більше йти було нікуди. У дівчини був обідній стіл, а, отже, і їжа. А ще вона дуже дратувалась від його присутності.

— Дратувати її — це добре, — вирішив Лео.

І він пішов за нею до пагорбів.