Дім Аїда

XXXIV Джейсон

Джейсон вижив дивом.

Потім друзі говорили, що не бачили, як він падає до останньої секунди. Не було часу на те, щоб Френк перетворився на орла та зловив його, так само як і на те, щоб розробити бодай який-небудь план з порятунку.

Його врятували тільки кмітливість та чаромовство Пайпер. Вона крикнула: «ПРОКИНЬСЯ!» з такою силою, що Джейсона наче вдарило дефібрилятором. Останньої миті він викликав вітри та уникнув того, аби перетворитись на купку напівбожої кашиці на поверхні Адріатичного моря.

Щойно Джейсон повернувся на палубу, то відвів Лео вбік і запропонував незначну зміну в маршруті. На щастя, Лео довіряв йому достатньо, аби не питати навіщо.

— Дивне місце для відпочинку, — ошкірився Лео. — Але ти ж головний!

Тепер, сидячи з друзями в обідній залі, Джейсон почувався настільки бадьорим, що навряд чи заснув би ще тиждень. Його руки тремтіли, він не міг припинити тупати ногою. Мабуть, саме так завжди почувався Лео, от тільки у того ще було почуття гумору.

Після того, що Джейсон побачив уві сні, жартувати йому не дуже кортіло.

Поки вони обідали, Джейсон розповів про своє видіння в польоті. Друзі так довго мовчали, що тренер Хедж встиг доїсти свій горіхово-банановий сандвіч разом з керамічною тарілкою.

Корабель зі скрипом минав Адріатику, вцілілі після черепахи весла досі погано працювали. Час від часу голова Фестуса пищала крізь динаміки, доповідаючи про статус автопілоту цією дивною мовою, що її розумів тільки Лео.

— Записка від Аннабет. — Пайпер вражено потрясла головою. — Не уявляю, як це можливо, але якщо це...

— Вона жива, — промовив Лео. — Дякуйте богам і передайте гострий соус.

Френк насупив брови.

— Що це означає?

Лео витер крихти чипсів з обличчя.

— Це означає передай соус, Чжане! Я досі голодний.

Френк прокотив по столу банку з сальсою.

— Повірити не можу, що Рейна збирається нас шукати. Це табу, вирушати до античних земель. Її позбавлять преторства.

— Якщо вона виживе, — промовила Хейзел. — Навіть всімох та на бойовому кораблі нам ледве вдалось сюди дістатись.

— І про мене не забувай. — Тренер Хедж відригнув. — У вас, пиріжечки, перевага за сатирами.

Джейсон не втримався від усмішки. Тренер полюбляв уткнути щось до сліз безглузде, але Джейсон був радий його товариству. Він пригадав сатира, якого бачив уві сні — Гровера Ундервуда. Важко було уявити сатира ще більш несхожого на тренера Хеджа, але обидва вони були по-своєму відважними.

Це наштовхнуло Джейсона на думку про фавнів у Таборі Юпітера — чи були б вони такими саме, якби римські напівбоги очікували від них більшого? Ще один пункт до його списку...

Список. Хлопець тільки тепер усвідомив його існування, але від самого початку подорожі міркував про те, як би зробити Табір Юпітера більш... грецьким.

Він виріс у Таборі Юпітера. Багато чого там досяг. Але завжди був дещо непокірним. Правила обтяжували його.

Він приєднався до П’ятої Когорти, тому що всі відмовляли його це робити. Попереджали, що це найгірший загін. «Тоді, — подумав Джейсон, — я зроблю його найкращим».

Щойно він став претором, то почав цілу кампанію за перейменування Дванадцятого легіону на Перший, щоб ознаменувати новий початок для Риму. Ця ідея ледве не призвела до заколоту. Новий Рим цілком опирався на традиції та спадщину — правила не могли змінюватись так легко. З часом Джейсон змирився з цим і навіть піднявся до вершини правління.

Але тепер, побачивши обидва табори, він не міг позбутися відчуття, що Табір Напівкровок допоміг йому краще пізнати самого себе. Якщо він переживе цю війну з Геєю та повернеться до Табору Юпітера претором, то чи зможе змінити все на краще?

Це був його обов’язок.

То чому тоді ця думка жахає його? Він почувався винним через те, що залишив Рейну правити саму, і все ж... частина його хотіла повернутись до Табору Напівкровок разом із Пайпер і Лео. Навряд чи такі думки могли виникнути у порядного лідера.

— Джейсоне? — звернувся Лео. — «Арго II» викликає Джейсона. Прийом.

Джейсон усвідомив, що друзі з надією дивляться на нього. Він мусив їх підбадьорити. Повернеться він до Нового Рима після війни чи ні, але зараз Джейсон мав узяти ініціативу у свої руки та поводитись як претор.

— Так, вибачте. — Він доторкнувся до смужки короткого волосся, залишеної пострілом розбійника Скірона. — Перетнути Атлантику, безсумнівно, важко. Але я ніколи б не ставив проти Рейни. Якщо хтось і може впоратись, то це вона.

Пайпер зробила ложкою коло у своєму супі. Джейсон досі трохи нервував через її ревнощі, але коли дівчина підвела очі, то обдарувала його сухою посмішкою, яка була швидше глузливою, ніж збентеженою.

— Ну, я залюбки знову зустрінусь із Рейною, — промовила вона. — Але як вона нас знайде?

Френк підняв руку.

— Хіба ми не можемо просто надіслати Іридо-повідомлення?

— Вони не дуже ладно працюють, — втрутився тренер. — Жахливий зв’язок. Щовечора, рогами присягаюся, кортить дати копняка цій веселковій богині...

Він запнувся. Його обличчя запалало.

— Тренере? — ошкірився Лео. — Кому це ви телефонуєте щовечора, старий ви козел?

— Нікому! — огризнувся Хедж. — Нічого! Я просто хотів сказати...

— Що ми вже намагалися, — втрутилась Хейзел, і тренер вдячно поглянув на неї. — Якась магія перешкоджає... може, Гея. Зв’язатись з римлянами ще важче. Гадаю, вони закриваються якимсь бар’єром.

Джейсон подивився на Хейзел, а потім на тренера. Що відбувається з сатиром? І чому Хейзел про це знає? Він раптом збагнув, що тренер уже дуже давно не згадував про свою дівчину Меллі...

Френк протарабанив пальцями по столу.

— Мобільного телефону у Рейни, певно, немає? Хоча не зважайте! У небі над Атлантикою, мабуть, не найкраще покриття.

Джейсон пригадав їхню подорож на «Арго II» через Атлантичний океан, сотні сутичок, які ледве їх не вбили. Думка про те, що Рейна пройде крізь усе це самотужки... Хлопець не міг вирішити, викликає це в нього жах чи глибоку повагу.

— Вона нас знайде, — промовив він. — Уві сні вона дещо згадала — вона розраховує, що я зупинюсь в одному місці на шляху до Дома Аїда. Я... я, чесно кажучи, забув про нього, але вона має рацію. Я повинен завітати туди.

Пайпер нахилилась до нього. Її карамельне волосся спадало косою на плече. Очі блищали різними кольорами, так що Джейсону важко було зосередитись.

— А де це місце? — поцікавилася вона.

— А... ну, це місто Спліт.

— Спліт. — Пайпер казково пахла, наче квітуча жимолость.

— Ну, так. — Джейсон гадав, чи не заворожує Пайпер його якимись чарами — може, щоразу, коли він згадував про Рейну, вона одурманювала його настільки, що він не міг ні про що думати, окрім неї? Ну, не найгірша помста. — Ми, власне, уже близько. Лео?

Лео стукнув по кнопці інтеркома.

— Як там справи, друзяко?

Фестус заскрипів і запарував.

— Каже, залишилось десь хвилин десять до гавані, — повідомив Лео. — Хоча я досі не розумію, що ти забув у Хорватії, особливо у містечку під назвою Спліт[15]. Я хочу сказати, от називаєш ти своє місто Спліт, має ж тобі спати на думку, що це звучить як попередження. Це нібито назвати місто «Вшивайся!».

— Стривайте, — промовила Хейзел. — Чому ми прямуємо в Хорватію?

Джейсон помітив, що всі неохоче зустрічаються з Хейзел очима. Після її трюка з Туманом навіть Джейсон трохи нервував коло неї. Він розумів, що це нечесно стосовно дівчини. Бути дитиною Плутона і без цього нелегко. Усе ж на тій скелі вона утнула дещо невимовне. А після цього, за її словами, перед нею з’явився сам Плутон. Римляни, зазвичай, називають такі випадки поганою прикметою.

Лео відсунув свої чипси та гострий соус.

— Ну, формально ми знаходимось на території Хорватії вже кілька днів. Уся берегова лінія, вздовж якої ми пливемо, і є вона, але за римських часів її називали... як ти там казав, Джейсоне? Профанацією?

— Далмацією, — промовив Ніко, чим змусив Джейсона підстрибнути на місці.

Святий Ромул... Якби ж можна було повісити дзвіночок на шию Ніко ді Анжело, щоб той нагадував про присутність хлопця. Ніко мав неприємну звичку тихо стояти в кутку, злившись з тінями.

Він вийшов уперед, його темні очі зосередились на Джейсоні. Відтоді, як Ніко звільнили з того бронзового глека в Римі, він дуже мало спав і навіть менше їв, наче продовжував жити на тих гранатових зернах з Підземного світу. Він значно більше, ніж хотілось Джейсону, нагадував одного упира-людоїда, з яким Джейсон якось бився у Сан-Бернардіно.

— Хорватія колись була Далмацією, — промовив Ніко. — Великою римською провінцією. Ти хочеш відвідати палац Діоклетіана, чи не так?

Тренер Хедж знову спромігся на героїчну відрижку.

— Палац кого? І це з Далмації пішли ті собаки, далматинці? Ух, те кіно про сто одного далматинця... Мені досі кошмари сняться.

Френк почухав голову.

— Чого б це у вас були кошмари через цей фільм?

У тренера обличчя набуло такого виразу, наче він от-от розпочне серйозну промову про порочність мультиплікаційних далматинців, але Джейсон вирішив, що не хоче знати подробиць.

— Ніко має рацію, — промовив він. — Мені треба у палац Діоклетіана. Туди найперше піде Рейна, адже знає, що я буду там.

Пайпер здійняла брову.

— І чого б це Рейна так подумала? Чи ти завжди був шаленим фанатом хорватської культури?

Джейсон утупив очі у свій сандвіч, до якого навіть не доторкнувся. Йому було важко говорити про ті спогади, що забрала Юнона. Роки, проведені у Таборі Юпітера, здавались якимись фальшивими, наче кадри з кіно, у якому хлопець знімався десятки років тому.

— Ми з Рейною часто говорили про Діоклетіана, — промовив він. — Ми вважали його ідеалом лідера. Говорили, що хотіли б відвідати його палац. Авжеж, ми розуміли, що це неможливо. Нікому не дозволялось вирушати до античних земель. І все ж, ми уклали угоду — якщо ми таки порушимо закон, то обов’язково вирушимо до палацу.

— Діоклетіан... — Лео наче обдумував ім’я. Він похитав головою. — Уперше чую. Чому він такий важливий?

Френк здавався обуреним.

— Він був величним язичницьким імператором!

Лео пустив очі під лоба.

— Чому мене не дивує, що ти про це знаєш, Чжане?

— А чому б я не знав? Він був останнім, хто вклонявся олімпійським богам, поки не прийшов Костянтин і прийняв християнство.

Хейзел кивнула.

— Я щось таке пригадую. Черниці у школі казали нам, що Діоклетіан був жахливим лиходієм, не ліпшим за Нерона з Калігулою. — Вона скоса поглянула на Джейсона. — Чого б ти вважав його своїм ідеалом?

— Він не був цілковитим лиходієм, — відповів Джейсон. — Так, він переслідував християн, але зрештою був хорошим правителем. Він піднявся із самого низу. Починав звичайним легіонером. Його батьки були колишніми рабами... принаймні мама. Напівбоги знають, що він був сином Юпітера — останнім напівбогом, який правив Римом. Він так само був першим імператором, який пішов у відставку, так би мовити мирно, просто відмовився від влади. Він був родом з Далмації, тож повернувся туди й збудував собі палац. Місто Спліт виросло навколо...

Він запнувся, коли побачив, що Лео імітує нотування невидимим олівцем.

— Продовжуйте, професоре Грейс! — промовив Лео, випинаючи очі. — Я хочу п’ятірку на іспиті.

— Стули пельку, Лео!

Пайпер з’їла ще одну ложку супу.

— То чому палац Діоклетіана такий особливий?

Ніко нахилився і відірвав виноградинку. Цим, певно, й обмежувався його денний раціон.

— Подейкують, що в ньому мешкає привид Діоклетіана.

— А він був сином Юпітера, так само як я, — продовжив Джейсон. — Його гробницю знищили багато століть тому, але ми з Рейною часто замислювалися, чи можна знайти привида Діоклетіана і поцікавитися в нього, де поховано його тіло... Розумієте, згідно з легендою, його скіпетр поховали разом із ним.

Ніко поглянув на нього з ледь помітною моторошною посмішкою.

— А... ти про цю легенду.

— Яку легенду? — запитала Хейзел.

Ніко повернувся до своєї сестри.

— Уважається, що скіпетр Діоклетіана здатен викликати духів римського легіону, усіх, хто вклонявся старим богам.

Лео присвиснув.

— Гаразд, оце вже цікаво. Непогано було б мати армію язичницьких мерців на своєму боці, коли зайдемо в Дім Аїда.

— Не скажу, що уявляв це саме так, — пробурмотів Джейсон, — але близько.

— У нас небагато часу, — з тривогою промовив Френк. — Уже дев’яте липня. Ми повинні дістатись до Епіру, зачинити Браму Смерті...

— Яку охороняють, — ледве не пошепки промовила Хейзел, — повитий димом велетень та чаклунка, яка прагне... — дівчина завагалась. — Ну, я не певна, чого саме. Але за словами Плутона, вона планує «відбудувати свій маєток». Хай там як, але це не на добре. Інакше тато не попереджав би мене особисто.

Френк пирхнув.

— І навіть якщо ми вціліємо після всього цього, нам досі потрібно з’ясувати, де велетні пробуджують Гею, та дістатись туди до першого серпня. До того ж, що довше Персі з Аннабет у Тартарі...

— Знаю, — перервав його Джейсон. — Ми не затримаємось у Спліті. Але скіпетр вартий пошуків. Поки ми будемо в палаці, я залишу Рейні повідомлення, опишу наш маршрут до Епіру.

Ніко кивнув.

— Скіпетр Діоклетіана може змінити хід війни. Тобі знадобиться моя допомога.

Джейсон намагався не виказати свого збентеження, але від думки про спільну вилазку з Ніко ді Анжело його спиною поповзли мурашки.

Персі розповідав про Ніко деякі історії, які щонайменше непокоїли. Інтереси Ніко не завжди були зрозумілими. Він більше часу проводив серед мертвих, ніж серед живих. Одного разу заманив Персі у пастку в палаці Діда. Можливо, його змусили зробити це, аби допомогти грекам у війні проти титанів, і все ж...

Пайпер стиснула його долоню.

— Гей, звучить весело. Я теж піду.

Джейсону хотілось крикнути: «Дякувати богам!»

Але Ніко похитав головою.

— Тобі не можна, Пайпер. Піти можемо тільки ми з Джейсоном. Дух Діоклетіана може з’явитись перед сином Юпітера, але будь-який інший напівбог швидше за все... гм, сполохне його. А я — єдиний, хто здатен спілкуватись з духами. Навіть Хейзел цього не зможе.

Очі Ніко з викликом блиснули. Хлопцеві наче було цікаво, чи буде Джейсон заперечувати.

Пролунав корабельний дзвінок. Фестус заскрипів і застрекотів через динамік.

— Припливли, — оголосив Лео.

Френк забурчав.

— Можна ми залишимо Вальдеса у Хорватії?

Джейсон піднявся.

— Френку, на тобі оборона корабля. Лео, на тобі ремонт. Решта, допоможіть чим зможете. Ми з Ніко... — він повернувся до сина Аїда. — Ми підемо шукати привида.