Дім Аїда

XX Френк

Френк вивалився з Чорного Будинку. За спиною зачинилися двері. Він, охоплений почуттям провини, безсило оперся об стіну. На щастя, катобле-паси розійшлись, інакше Френк міг би просто залишитись тут і дати їм розтоптати себе до смерті. На більше він не заслуговував. Хейзел беззахисна і повільно вмирає, а він залишив її на милість скаженому богу-фермеру.

«Смерть фермерам!» — заволав Apec у голові.

«Повернись до легіону і бийся з греками! — заревів Марс. — Що ми тут робимо?»

«Вбиваймо фермерів!» — гаркнув у відповідь Apec.

— Замовкніть! — уголос крикнув Френк — Обидва!

Повз нього прочовгала пара стареньких жіночок з пакетами. Вони здивовано поглянули на Френка, пробурмотіли щось і пішли далі.

Френк нещасно втупив очі у Хейзелин кавалерійській меч, що разом з його рюкзаком лежав під ногами. Можна було б повернутися на «Арго II» і привести Лео, щоб той полагодив колісницю.

Та невідомо чому Френк знав, що це завдання не для Лео. Знав, що це його випробовування. До того ж, колісниця не те щоб зламана. Механічної проблеми не було. Просто бракувало однієї змії.

Френк міг би перетворитись на пітона. Те, що він прокинувся цього ранку велетенською змією, могло бути знаком від богів. Йому не хотілось провести решту життя, обертаючи колесо фермерської колісниці, але якщо це означало врятувати Хейзел...

Ні. Має бути інший вихід.

Змії. Марс.

Хіба батько не пов’язаний якимсь чином зі зміями? Марсова священна тварина — вепр, не змія. І все ж, Френк був певен, що чув щось колись...

Запитати можна було тільки в однієї особи. Неохоче, він відкрив свідомість богам війни.

«Мені потрібна змія, — сказав він їм. — Як мені її дістати?»

«Га! Га! — зарепетував Apec. — Так, змія».

«Як той підступний Кадм, — відповів Марс. — Ми покарали його за вбивство нашого дракона!»

Обидва почали горланити. Френкова голова була ладна розколотись.

— Гаразд! Годі! — крикнув хлопець.

Голоси вщухли.

— Кадм, — пробурмотів Френк. — Кадм...

Історія почала прояснятися в голові. Напівбог Кадм убив дракона, який виявився дитям Ареса. Якими пригодами Apec здобув собі сина-дракона, Френк не хотів знати; але в покарання за смерть дракона, Apec перетворив Кадма на змію.

«Гадаєш, я зроблю це для тебе? — заревів Apec. — Ти не довів, що гідний!»

«Тільки найвидатніший герой має право про таке прохати, — промовив Марс. — Герой як Ромул!»

«Занадто римський! — крикнув Apec. — Діомед!»

«Нізащо! — крикнув у відповідь Марс. — Цей боягуз пав від руки Геракла! Може, Горацій».

Apec не відповів. Френк відчув, що той неохоче, але погодився.

— Горацій, — промовив Френк. — Добре. Якщо це потрібно, я доведу, що не гірший за Горація. Е-е... що він там зробив?

Зображення повінню хлинули у Френкову голову. Він побачив самотнього воїна, який стояв на кам’яному мості, а навпроти — ціла армія купчилась на дальньому березі Тибру.

Френк пригадав легенду. Горацій, римський генерал, самотужки затримав орду загарбників — пожертвував власним життям на тому мості, щоб перешкодити варварам перетнути Тибр. Він дав римським побратимам час на закінчення укріплень, чим урятував Республіку.

«Скверна поглинула Венецію, — промовив Марс, — як колись могла поглинути Рим. Очисти це місто!»

«Вбий усіх! — приєднався Apec. — На меч їх!»

Френк відштовхнув голоси на задвірки свідомості. Він поглянув на свої руки і вразився тому, що ті не тремтять.

Уперше за багато днів його думки були ясними. Він точно знав, що повинен робити. Тільки не знав, як саме це проверне. Шанси для смерті були відмінними, але він мусив спробувати. Від нього залежало життя Хейзел.

Він закріпив меч Хейзел на ремені, перетворив рюкзак на сагайдак з луком і помчався на площу, де бився з коровочудовиськами.

* * *

План мав три вази: небезпечна, дуже небезпечна і до сказу небезпечна.

Френк зупинився біля старої кам’яної криниці. Катоблепасів ніде не було видно. Він дістав Хейзелин меч і відколупав ним кілька кругляків. На поверхню вирвався великий сплутаний клубок шпичастого коріння. Вусики розкрились і поповзли до Френка, виділяючи зелений смердючий дим.

На відстані проревів пароплавний гудок катоблепаса. До нього приєднались інші зусібіч. Френк гадки не мав, як вони дізнались, що він збирає їхню улюблену їжу — може, у них просто відмінний нюх?

Тепер діяти потрібно було швидко. Френк відрубав довгий пучок лоз і прив’язав їх до петлі для ременя. Руки пекло і саднило, але незабаром у нього в руках опинився сяючий смердючий аркан з отруйного бур’яну. Ура.

На площу вибрели перші катоблепаси. Вони гнівно ревіли. Зелені очі палали під гривами. Довгі рила, наче пухнасті парові двигуни, видмухували газові хмари.

Френк вклав стрілу у лук і на мить відчув укол провини. Ці істоти були зовсім не тими чудовиськами, з якими він звик битись. Це по суті худоба, яка випадково виявилась отруйною.

«Хейзел помирає через них», — нагадав він собі.

Він відпустив стрілу. Найближчий катоблепас звалився додолу і розсипався пилом. Френк вклав у лук другу стрілу, але решта стада була вже майже перед ним. Ще більше катоблепасів неслись на площу з протилежного напрямку.

Френк перетворився на лева. Демонстративно заревів і стрибнув до арки, пролетівши просто над головами другого стада. Дві групи катоблепасів врізались одна в одну, але швидко оговтались і побігли за ним.

Френк не знав, чи коріння так само смердітиме, якщо він перетвориться. Зазвичай одяг та інші його речі, можна сказати, зливались з тваринною формою, та вочевидь він досі пахнув, наче смачненький отруйний обід. Щоразу, коли він проносився повз катоблепаса, той обурено ревів і приєднувався до параду, присвяченого вбивству Френка.

Він повернув на більшу вулицю і помчав крізь натовп. Що бачили смертні, Френк гадки не мав, — кіт, за яким женеться зграя собак? Люди проклинали його приблизно дванадцятьма різними мовами. У повітря раз-у-раз злітали ріжки з морозивом. Одна жінка розсипала купу кар-. навальних масок. Якийсь чувак звалився у канал.

Коли Френк озирнувся, то побачив не менше двох сотень чудовиськ, що гнались за ним, але йому цього було недостатньо. Йому були потрібні усі чудовиська Венеції, а він мав подбати, щоб ті, що позаду, залишались розлюченими.

Знайшовши вільний простір у натовпі, Френк перетворився на людину. Він дістав спату Хейзел — не найкраща зброя у його руках, але він був достатньо великим і сильним, щоб упоратись з важким кавалерійським мечем. Він навіть був радий більшій довжині. Змахнувши золотим клинком, Френк знищив першого катоблепаса і почав чекати, поки решта скупчиться перед ним.

Він намагався не зустрічатись з ними очима, але відчував, як їхні пильні погляди його свердлять. Щось йому підказувало, що, якщо всі ці чудовиська одночасно дихнуть на нього, їх об’єднаної отруйної хмари вистачить, щоб розплавити його в калюжу. Штовхаючись одне з одним, чудовиська рушили вперед.

— Хочете моїх отруйних корінців? Ходіть і заберіть! — заволав Френк.

Він перетворився на дельфіна і стрибнув у канал. Він сподівався, що катоблепаси не плавають. Чудовиська щонайменше не палали бажанням стрибнути за ним. Френк чудово їх розумів. Канал був огидним — смердючим і солоним, і теплим, наче суп, — але Френк з тяжкою бідою поплив крізь нього, ухиляючись від гондол і моторних човнів та час від часу зупиняючись, щоб процвірінькати образи дельфінячою мовою у бік чудовиськ, які слідували за ним по бічних доріжках. Коли він дістався до найближчої пристані, то перетворився назад на людину, штрикнув кількох катоблепасів, щоб залишались розлюченими, і помчав геть.

І так далі.

Через деякий час Френк наче впав у транс. Він продовжував привертати увагу нових чудовиськ, розганяв натовпи туристів і тепер вів крізь звивисті вулички старого міста цілий фан-клуб катоблепасів. Коли потрібно було швидко втекти, пірнав у канал дельфіном або перетворювався на орла та ширяв угорі, але ніколи значно не віддалявся від переслідувачів.

Щойно Френк відчував, що чудовиська втрачають інтерес, він зупинявся на якомусь даху, діставав лук і підстрелював кількох катоблепасів всередині натовпу. Він махав арканом з отруйних лоз та ображав чудовиськ за поганий подих з рота, гнівив їх ще більше, а потім мчав далі.

Він бігав колами. Губився. Одного разу повернув за кут і наткнувся на хвіст власної банди чудовиськ. Він мав би почуватись виснаженим, та якимсь чином знаходив у собі сили, щоб продовжувати — і це було добре. Найважче все ще було попереду.

Френк помітив пару мостів, але жодний з них не підходив. Один був підвісним та повністю закритим — він нізащо б не загнав на нього чудовиськ. Інший був занадто переповнений туристами. Навіть якщо чудовиська проігнорують смертних, навряд чи отруйний газ комусь піде на користь. Що більше стадо, то більше смертних зіштовхнуть у воду або розтопчать.

Зрештою Френк побачив те, що могло спрацювати. Просто попереду, за великою площею, тягнувся крізь найширший канал дерев’яний міст. Це була ґратчаста склепінчаста споруда, схожа на старовинні російські гірки, завдовжки приблизно у п’ятдесят метрів.

Френк пролетів над мостом в орлиній формі та не побачив жодних чудовиськ на протилежному березі. Кожний катоблепас Венеції, здавалось, приєднався до стада і протискувався крізь вулиці, тоді як туристи з криками розбігались хто-куди, можливо, гадаючи, що опинились посеред панічного руху безпритульних собак.

На мості не було жодного пішохода. Бездоганно.

Френк метнувся додолу, наче камінь, а потім перетворився на людину. Побіг до середини моста — ідеальної геостратегічної точки — і кинув приманку з отруйного коріння на дошки позаду себе.

Коли авангард катоблепасів дістався до підніжжя моста, Френк оголив золоту спату Хейзел.

— Ну! — заволав він. — Хочете дізнатись, чого вартий Френк Чжан? Уперед!

Френк усвідомив, що кричить не тільки на чудовиськ. Він давав вихід тижням страху, гніву й обурення. Голоси Марса та Ареса кричали з ним в унісон.

Чудовиська кинулись у напад. Червона завіса застелила Френкові очі.

Потім йому важко було пригадати всі подробиці. Він рубав чудовиськ, поки жовтий пил не дійшов до колін. Щойно перевага переходила на бік чудовиськ і газова хмара починала душити Френка, він змінював форму — ставав слоном, драконом або. левом, — і кожне перетворення наче прочищало легені, надавало свіжий прилив енергії. Перетворюватись ставало так легко, що він міг почати атаку людиною з мечем, а закінчити левом — роздерти кігтями катоблепасову морду.

Чудовиська хвицались копитами. Видмухали смертоносні гази і свердлили Френка отруйними очима. Він мав давно померти. Лежати розтоптаним у пилу. Та якимсь чином він залишався на ногах, неушкоджений, і обрушував на ворогів ураган своєї люті.

Френк не відчував насолоди, але і не вагався. Він проткнув одне чудовисько і відрубав голову іншому. Перетворився на дракона і розірвав зубами катоблепаса навпіл, а потім став слоном і роздавив ногою ще трьох одночасно.

Усе в очах досі палало червоним. Френк збагнув, що не марить. Він справді світився — оточений багряною аурою.

Він бився, поки не залишився тільки один катоблепас.

З мечем напоготові Френк упився очима у супротивника. З ніг до голови вкритий прахом чудовиськ, він обливався потом і ледве не задихався, але був цілковито неушкодженим.

Катоблепас заричав. Він, певно, був не найрозумнішим чудовиськом. Попри те що кілька сотень його побратимів щойно полягли, катоблепас не відступив.

— Марсе! — крикнув Френк. — Я витримав випробовування. Тепер мені потрібна змія!

Френк сумнівався, що хтось коли-небудь викрикував ці слова. Вимога щонайменше була смішною. Він не отримав відповіді з небес. Але голоси в голові вперше за тривалий час замовкли.

У катоблепаса урвався терпець. Він стрибнув на Френка і не залишив тому вибору. Френк змахнув мечем угору. Щойно клинок дістався цілі, чудовисько зникло зі спалахом криваво-червоного світла. Коли у Френкових очах прояснилось, він побачив, що біля його ніг лежить, згорнувшись, краплистий бурий бірманський пітон.

— Чудова робота, — пролунав знайомий голос.

За кілька футів від Френка стояв його батько Марс, у червоному береті та зеленувато-коричневій формі Італійських військ спецпризначення, з автоматом за плечем. Кутасте обличчя суворе, очі приховані за темними окулярами.

— Батьку, — ледве вимовив Френк.

Він не вірив у те, що щойно зробив. Страх наздогнав його. Йому захотілось заридати, але він здогадувався, що робити цього перед Марсом не варто.

— Природньо відчувати страх. — Голос бога війни був навдивовижу теплим, сповненим гордості. — Усі великі воїни бояться. Не бояться тільки дурні та сліпці. Але ти, мій сину, зустрівся віч-на-віч зі своїм страхом. Зробив те, що мав, подібно Горацію. Це був твій міст, і ти його захистив.

— Я... — Френк не знав, що сказати. — Я... я просто хотів змію.

Тінь усмішки торкнулась Марсового рота.

— Так. І тепер вона в тебе є. Твоя хоробрість об єднала мої форми, грецьку та римську, нехай лише на мить. Йди. Врятуй своїх друзів. Але запам’ятай, що я тобі скажу, Френку. Твоє найбільше випробування все ще попереду. Коли ви зіткнетесь з Геїними військами на Епірі, твоє керівництво...

Раптом бог зігнувся навпіл, схопився руками за голову. Його постать замерехтіла. Воєнна форма перетворилась на тогу, а потім на мотоциклетну куртку і джинси. Автомат став мечем, а потім гранатометом.

— Муки! — заревів Марс. — Йди! Поквапся!

Френк не забарився. Незважаючи на смертну втому, перетворився на велетенського орла, схопив пітона у масивні пазурі і злетів у небо.

Коли він озирнувся, над серединою моста здійнялась мініатюрна грибоподібна хмара, вогняні кільця змітали усе навколо, і пара голосів — Марсів та Аресів — закричали: «Ні-і-і-і!»

Френк не розумів, що щойно сталось, але розмірковувати над цим бракувало часу. Він здійнявся ще вище над містом — тепер цілковито позбавленим чудовиськ — і попрямував до Триптолемового дому.

* * *

— Ти знайшов змію! — вигукнув бог фермерства.

Френк проігнорував його. Він увірвався у La Casa Nera, тягнучи пітона за хвіст, наче дуже дивний мішок Санта Клауса, і відпустив тварину біля ліжка.

Френк нахилився біля Хейзел.

Вона досі була живою. Бліда, вона тремтіла і ледве дихала, але була жива. Щодо Ніко, він досі був кукурудзою.

— Вилікуй їх, — промовив Френк. — Зараз.

Триптолем схрестив руки на грудях.

— А звідки мені знати, що змія підійде?

Френк стиснув щелепи. Після вибуху на мості голоси в голові замовкли, але він досі відчував, як вирує всередині нього їхній об’єднаний гнів. Його тіло теж стало якимсь інакшим. Чи то Триптолем став нижчим?

— Змія — це дар Марса, — проревів Френк. — Вона підійде.

Як за сигналом, бірманський пітон підповз до колісниці та оповив праве колесо. Друга змія прокинулась. Два плазуни витріщились одне на одного, привітались носами і в унісон закрутили свої колеса. Колісниця залопотіла крилами і зрушила з місця.

— Бачите? — промовив Френк. — А тепер зціліть моїх друзів!

Триптолем почухав підборіддя.

— Ну, дякую тобі за змію, але я не певен, що мені подобається твій тон, напівбоже! Можливо, я перетворю тебе на...

Френк був швидшим. Він метнувся до Трипа і притиснув того до стіни, його пальці зімкнулись на божій шиї.

— Обміркуй свої наступні слова, — холоднокровно погрозив Френк. — Або замість того, щоб перековувати свій меч в орало, я вкую його тобі в голову.

Триптолем глитнув.

— Знаєш... я, мабуть, зцілю твоїх друзів.

— Присягнись Стіксом.

— Присягаюсь Стіксом.

Френк відпустив бога. Триптолем доторкнувся до шиї, наче запевняючись, що вона досі на місці. Збентежено усміхнувшись Френку, він обійшов його боком і подріботів у передпокій.

— Просто... просто збираю трави!

На Френкових очах бог зібрав листя і коріння та розчавив їх у ступі. Скатав клубок зеленої маси розміром з пігулку, хутко потюпав до Хейзел і поклав цей клубок їй під язик.

Тієї ж миті дівчина здригнулась і, кашляючи, підвелась. Очі широко розплющились. Зеленуватий тон шкіри зник.

Вона спантеличено подивилась навколо, а потім побачила Френка.

— Що?..

Френк кинувся до неї з обіймами.

— З тобою все буде добре, — гаряче промовив він. — Усе добре.

— Але... — Хейзел стиснула Френка за плечі та здивовано на нього витріщилась. — Френку, що з тобою трапилось?

— Зі мною? — Він підвівся і раптом знітився. — Я не...

Френк опустив очі та зрозумів, що вона має на увазі. Триптолем не став нижчим. Френк став вищим. Його живіт зменшився. Груди стали випнутими.

У Френка і раніше були стрибки в рості. Одного разу він прокинувся на два сантиметри вищим, ніж був перед сном. Але це було божевіллям. Наче якісь частини дракона та Лева залишились з ним, коли він перетворився знов на людину.

— Е-е... я не... мабуть, я можу це виправити.

Хейзел весело розсміялась.

— Нащо? Ти маєш приголомшливий вигляд!

— Я... справді?

— Ну, ти і раніше був гарним! Але тепер ти став старшим, вищим. Ти такий примітний...

Триптолем показно зітхнув.

— Так, вочевидь якийсь Марсів дар. Вітаю, бла, бла, бла. Ну що, ми закінчили тут?..

Френк люто зиркнув на нього.

— Не закінчили. Поверни Ніко.

Бог фермерства закотив очі. Вказав на кукурудзу і БАХ! З вибухом кукурудзяних приймочок з’явився Ніко ді Анжело.

Очі Ніко заметались навколо.

— Я... я бачив найхимерніший кошмар про попкорн. — Він нахмурився. — Чому ти вищий?

— Усе добре, — пообіцяв Френк. — Триптолем збирався розповісти нам, як вижити в Домі Аїда. Так, Трипе?

Фермерський бог підняв очі до стелі, мовляв: «Чому я, Деметро?»

— Гаразд, — промовив Трип. — Коли дістанетесь до Епіру, вам запропонують випити з чаші.

— Хто запропонує? — поцікавився Ніко.

— Несуттєво, — рявкнув Трип. — Просто знайте, що вона наповнена смертельною отрутою.

Хейзел здригнулась.

— Отже, ви кажете, щоб ми з неї не пили.

— Ні! Ви повинні випити з неї, або ніколи не пройдете крізь храм. Отрута з’єднує зі світом мертвих, дає змогу пройти до нижчих рівнів. Ключ до виживання, — божі очі блиснули, — ячмінь.

Френк витріщився на нього.

— Ячмінь.

— Візьміть мій особливий ячмінь у передпокої. Приготуйте з нього маленькі тістечка. З’їжте їх перед входом у Дім Аїда. Ячмінь поглине значну частину отрути, тоді вона вплине на вас, але не вб’є.

— І все? — випалив Ніко. — Геката послала нас через половину Італії, щоб ти наказав нам з’їсти ячмінь?

— Щасти! — Триптолем метнувся через кімнату і вскочив у колісницю. — І, Френку Чжане, я пробачаю тобі! У тебе є запал. Якщо колись передумаєш, моя пропозиція в силі. Я з радістю дам тобі ступінь у сільському господарстві!

— Еге, — буркнув Френк. — Дякую.

Бог потягнув за важіль колісниці. Змієколеса повернули. Крила залопотіли. У дальній частині кімнати відчинилися гаражні двері.

— О, як приємно знову бути у русі! — закричав Трип. — Стільки неосвічених земель потребують моїх знань. Я розкрию їм красу оранки, зрошування й удобрення!

Колісниця відірвалась від землі та вискочила з будинку під супроводження Триптолемових криків, звернених у небо: «Далі, мої змії! Далі!»

— Це, — промовила Хейзел, — було дуже дивно.

— Краса удобрення. — Ніко стряхнув з плечей кукурудзяні приймочки. — Може, вже підемо звідси?

Хейзел поклала руку на Френкове плече.

— Усе справді добре? Ти виторгував наші життя. Що Триптолем змусив тебе зробити?

Френк насилу тримав себе у руках. Ну чого він такий слабак? Розібрався з цілим військом чудовиськ, але щойно Хейзел проявила ніжність, ладний зламатись та розплакатись.

— Ті коровочудовиська... катоблепаси, що отруїли тебе... мені довелось вбити їх.

— Дуже хоробро, — промовив Ніко. — Їх там, певно, шість чи сім залишилось у стаді.

— Ні. — Френк прокашлявся. — Усіх. Я вбив усіх у місті.

Ніко і Хейзел безмовно витріщились на нього. Френку стало страшно, що вони не повірять або розсміються. Скільки чудовиськ він вбив на тому мості — двісті? Триста?

Але за їхніми очима було зрозуміло, що вони вірять. Діти підземного світу. Можливо, вони відчувають смерть і бойню, через які він пройшов.

Хейзел поцілувала його у щоку. Їй довелось стати навшпиньки, щоб це зробити. В її очах був неймовірний сум, наче вона усвідомила, що у Френку щось змінилось — щось значно важливіше за зріст і поставу.

Френк теж це розумів. Він ніколи більше не буде таким, як раніше. От тільки чи добре це?

— Ну, — промовив Ніко, порушивши напружену тишу, — хтось знає, як виглядає ячмінь?