Дім Аїда

LVIII Джейсон

Отже, буря. Австер, римська версія Південного Вітру, проводив аудієнцію.

Два попередні дні Джейсрнові доводилось мати справу з Нотом. Хоч грецька особистість бога і була дуже запальною, вона принаймні швидко ухвалювала рішення. А Австер... ну, не дуже.

Білі та червоні мармурові колони тягнулись уздовж тронної зали. Шорстка підлога з піщаника димилась під Джейсоновими ногами. У повітрі висіла пара, як у лазнях Табору Юпітера, от тільки по всій стелі ще й поблискували блискавки, освітлюючи кімнату сліпучими спалахами.

Південні вентуси літали крізь залу хмарами з червоного пилу та розпеченого повітря. Джейсон обережно ступав якомога далі від них. Першого дня він випадково провів рукою по одному з вентусів і отримав стільки пухирів, що пальці скидалися на щупальця.

У кінці зали стояв найдивніший трон з-поміж усіх, що Джейсонові доводилось бачити — він однаковою мірою складався з води та вогню. Поміст був багаттям. Язики полум’я та клуби диму утворювали сидіння. Спинка була вируючою грозовою хмарою. А підлокітники шипіли там, де волога стикалась з вогнем. Трон не здавався дуже зручним, але Австер сидів на ньому так, наче був готовий до вечірнього перегляду футболу.

Якби бог підвівся, то був би футів у десять заввишки. На кошлатому сивому волоссі покоївся вінок із пари. У бороді з хмар безупинно спалахували блискавки, а на божі груди обрушувалися зливи, через що піщаного кольору тога була наскрізь промоклою. «Цікаво, чи можна цю бороду поголити? — подумав Джейсон. Це ж, мабуть, дуже дратує, коли весь час сидиш під дощем». Але Австеру, здавалось, було байдуже. Він нагадував Джейсонові Санта Клауса, але більш ледачого і менш життєрадісного.

— Отже... — голос бога рокотів наче грім. — Син Юпітера повернувся.

Австер говорив таким тоном, наче Джейсон спізнився. Хлопцеві закортіло нагадати дурнуватому вітряному богу, що він тут щодня годинами чекає, поки його покличуть, але натомість Джейсон просто уклонився.

— Ваша Величносте, — промовив він. — Чи немає у вас новин щодо мого друга?

— Друга?

— Лео Вальдес. — Джейсон намагався володіти собою. — Його забрали вітри.

— О... так. Тобто ні. Нічого не чули. Його забрали не мої вітри. Це, безсумнівно, робота Борея або його поріддя.

— Ну, ми це знали.

— Я, звісно, тільки тому вас прийняв. — Брови Австера здійнялись аж до вінка. — Борею треба чинити опір! Північним вітрам тут не місце!

— Так, Ваша Величносте. Але щоб чинити опір Борею, нам слід вивести корабель з гавані.

— Корабель у гавані! — Бог відкинувся на спинку і захихикав, розплескуючи воду з бороди. — Знаєш, коли востаннє у мою гавань заходив корабель? Лівійський цар... Бел було його ім’я. Він заявив, що це я винний у тому, що гарячі вітри спалили його врожай. Уявляєш?

Джейсон стиснув щелепи. Він засвоїв, що Австера не можна квапити. У дощовій формі він був млявим, м’яким і непередбачуваним.

— А ви спалювали його врожай, Ваша Величносте?

— Авжеж! — Австер добродушно усміхнувся. — Але на що він сподівався, коли саджав посіви посеред Сахари? Дурень облишив на мене весь свій флот. Збирався знищити мою твердиню, щоб південні вітри ніколи більше не дули. Я, звісно, знищив його флот.

— Звісно.

Австер зіщулив очі.

— Ти ж не його людина?

— Ні, Ваша Світлосте. Я — Джейсон Грейс, син...

— Юпітера! Так, авжеж. Мені подобаються Юпітерові сини. Але чому ти досі в моїй гавані?

Джейсон придушив порив зітхнути.

— У нас немає дозволу на відплиття, Ваша Величносте. А ще наш корабель пошкоджений. Нам потрібен наш механік, Лео Вальдес, аби полагодити двигун. Хіба що ви знаєте якийсь інший спосіб розв’язати проблему.

— Гм. — Австер здійняв долоні. Поміж його пальців закружляв вир пилу. -— Знаєш, люди звинувачують мене в мінливості. В одні дні я гарячий вітер, знищувач урожаїв, вони називають мене «сироко»! В інші дні я лагідний, передвіщаю теплі літні дощі та прохолодний туман у південному Середземномор’ї. А коли не сезон, я відпочиваю в чарівному куточку в Канкуні! Хай там як, у давні часи смертні однаково боялись мене і любили. Для бога непередбачуваність може бути силою.

— Тоді ви дуже сильний, — промовив Джейсон.

— Дякую! Так! Але для напівбога все інакше. — Австер нахилився вперед, настільки близько до Джейсона, що той відчув запах зволоженого ґрунту та розпечених пісків. — Ти нагадуєш мені власних дітей, Джейсоне Грейсе. Тебе носить з одного місця в інше. Ти не можеш визначитись. Змінюєшся день від дня. Якби ти міг повернути напрямок вітру, куди б він дув?.

Поміж лопатками Джейсона покотились краплі поту.

— Перепрошую?

— Ти кажеш, що тобі потрібен навігатор. Що тобі необхідний мій дозвіл. Я кажу, що тобі не потрібно нічого з цього. Час обрати напрямок. Вітер, що дує безцільно, нікому не потрібний.

— Я не... я не розумію.

Але насправді він розумів. Ніко казав, що всюди чужий. Та його принаймні ніщо ніде не тримало. Він міг піти куди заманеться.

Місяцями Джейсон не міг визначитись, де ж його місце. Його завжди дратували звичаї Табору Юпітера, боротьба за владу, інтриги. Але Рейна була хорошою людиною. Вона потребувала його допомоги. Якщо він відвернеться від неї... якийсь Октавіан захопить владу та знищить усе, що Джейсонові в Новому Римі подобалося. Чи зможе він учинити так егоїстично і піти? Сама тільки думка про це тиснула на нього почуттям провини.

Але серцем він хотів бути в Таборі Напівкровок. Ті декілька місяців, проведені там разом із Пайпер та Лео, були щасливішими за всі роки в Таборі Юпітера. До того ж, у грецькому таборі була бодай якась імовірність зустріти батька. До римлян боги майже ніколи не навідувались.

Джейсон глибоко вдихнув.

— Так. Я знаю, який напрямок оберу.

— Добре! І?

— Ну, нам однаково треба полагодити корабель.

Австер здійняв вказівний палець.

— Досі сподіваєшся на вказівки володарів вітрів? Син Юпітера мав би бути розумнішим.

Джейсон завагався.

— Ми відпливаємо, Ваша Величносте. Сьогодні.

Вітряний бог ошкірився і простяг руки.

— Нарешті ти повідомив свою мету! Тоді у тебе є мій дозвіл, хоч він тобі й не потрібен. А як ти відпливеш без механіка, без справного двигуна?

Джейсон відчув, як навколо нього носяться південні вітри. Вони з викликом іржали, наче норовисті мустанги, випробовували його волю.

Весь тиждень він сподівався, що Австер вирішить йому допомогти. До цього місяцями хвилювався про свої обов’язки перед Табором Юпітера, сподіваючись, що все владнається саме собою. Тепер він розумів, що мусить просто взяти бажане. Вітри мають коритись йому, а не навпаки.

— Ви допоможете нам, — промовив Джейсон. — Ваші вентуси можуть набувати вигляду коней. Ви дасте нам упряжку, що потягне «Арго II». Вітри приведуть нас до Лео.

— Чудово! — на обличчі Австера з’явилась промениста усмішка. Борода з хмар спалахнула блискавками. — Що ж... тоді подивимось, чи буде щось з цих зухвалих слів. Зможеш ти керувати тим, чого просиш, чи тебе розірве на шматки?

Бог плеснув у долоні. Вітри завирували навколо трону і перетворились на коней. Ці були не темними й холодними, як друг Джейсона Буря. Коні Південного Вітру були з вогню, піску та розпечених грозових хмар. Четверо пронеслись повз Джейсона й обпалили жаром волосся на його руках. Вони почали гарцювати довкола мармурових колон, випускали полум’я з рота та іржали так, наче замість голосових зв’язок мали піскоструменевий апарат. Що довше ці коні бігали, то більше скаженіли. Вони почали свердлити Джейсона очима.

Австер погладив свою дощову бороду.

— Ти знаєш, чому вентуси можуть набувати вигляду коней, хлопчику мій? Час від часу ми, вітряні боги, подорожуємо світом у кінській подобі. Іноді ми стаємо батьками найшвидших коней.

— Дякую, — пробурмотів Джейсон, хоч його зуби досі клацали від страху. — Забагато інформації.

— Іноді, — весело продовжив Австер, — смертні впізнають божу кров. Тоді вони кажуть: «Цей кінь несеться як вітер». І вони мають рацію. Подібно найшвидшим жеребцям, вентуси також наші діти!

Вітряні коні закружляли біля Джейсона.

— Як мій друг, Буря, — ризикнув він.

— О, ну... — Австер нахмурився. — Боюсь, це дитя Борея. Як ти його приборкав, я гадки не маю. Оці мої власні діти, чудова упряжка південних вітрів. Приборкай їх, Джейсоне Грейсе, тоді вони потягнуть твій корабель з гавані.

Коні гасали по колу, як навіжені. Подібно до їхнього повелителя, Південного Вітру, вони складалися з двох несумісних частин: наполовину — пекучий сухий вітер, наполовину — грозові хмари.

«Мені потрібна швидкість, — подумав Джейсон. — Потрібна мета».

Він уявив Нота, грецьку версію Південного Вітру, — пекельно гарячого, але дуже швидкого.

Тієї миті Джейсон обрав греків. Він подумки обрав Табір Напівкровок... і коні змінились. Грозові хмари розчинилися, не залишивши після себе нічого окрім червоного піску та мерехтливого жару, схожого на міраж у Сахарі.

— Молодець, — промовив бог.

На троні тепер сидів Нот — засмаглий старий у вогняному хітоні. На його голові димився вінок із засохлого ячменю.

— Чого ти чекаєш? — спонукав бог.

Джейсон повернувся до полум’яних вітряних коней. Страх раптово залишив його.

Хлопець витягнув руку. Вир пилу понісся до найближчого коня і охопив його шию арканом з вітру, скрученим міцніше за будь-яке торнадо. За мить аркан змінився на недоуздок і спинив звіра.

Джейсон утворив ще одну вітряну мотузку, накинув її на іншого коня і підкорив його своїй волі. Менше ніж за хвилину всі чотири коні були заарканені. Хлопець потягнув їх до себе. Коні досі іржали та брикались, але не могли порвати його мотузок. Це було схоже на керування чотирма повітряними зміями під час сильного вітру — так, важко, але можливо.

— Дуже добре, Джейсоне Грейсе, — промовив Нот. — Ти син Юпітера, однак обрав свій власний шлях — як усі великі герої до тебе. Батьків не обирають, але обрати спадщину можливо. А тепер іди. Прив’яжи свою упряжку до носу корабля та веди їх до Мальти.

— До Мальти? — Джейсон намагався зосередитись, але від жару коней у нього паморочилось у голові. Він нічого не чув про Мальту, хіба що якусь розпливчасту історію про мальтійського сокола.

— Коли прибудеш до міста під назвою Валлетта, — продовжив Нот, — ці коні тобі більше не знадобляться.

— Тобто... ми знайдемо там Лео?

Бог замерехтів, повільно зникаючи в розпеченому повітрі.

— Твоя доля розвиднюється, Джейсоне Грейсе. Коли знову настане час обирати — буря чи полум’я, — пригадай мене. І не впадай у відчай.

Двері тронної зали з шумом розчинились. Коні, відчувши запах свободи, кинулись до виходу.