Дім Аїда

XXXIX Аннабет

Затишно.

Аннабет ніколи не думала, що опише що-небудь Тартарі цим словом. Та попри те, що велетнева хатина була не меншою за планетарій і збудували її з кісток, бруду та драгонової шкіри, вона безперечно здавалась затишною.

У центрі палало багаття зі смоли та кісток, але дим, що здіймався в отвір посеред стелі, був білим та без запаху. Підлогу вкривали суха болотяна трава та сірі вовняні килимки. В одному куті стояло масивне ліжко з овчини та драгонової шкіри. Навпроти, на стійках, сушились трава, вичинена шкіра і щось, що походило на довгі шматочки в’яленої драгонятини. Усе місце пахло тушкованим м’ясом, димком, волошками та чебрецем.

Єдине, що бентежило Аннабет, — отара овець, які юрбилися в загоні в дальньому куті хатини.

Аннабет пригадала печеру циклопа Поліфема, який без розбору їв і напівбогів, і овець. «Раптом у велетня такі самі уподобання?» — подумала вона.

Якійсь її частині хотілось тікати, але Боб уже поклав Персі на ліжко велетня, де хлопець майже повністю зник під овчинами та шкурами. Малий Боб зістрибнув з Персі та почав куйовдити ковдри, так гучно муркочучи, що ліжко загуркотіло, наче масажне крісло.

Дамасен потупав до багаття. Він кинув драгоняче м’ясо у висячий казанок, що, здавалось, був зроблений зі старого черепа чудовиська, а потім узяв черпак і почав мішати.

Аннабет не кортіло стати наступним інгредієнтом у страві, але вона прийшла сюди не без причини. Зробивши глибокий вдих, дівчина рушила до Дамасена.

— Мій друг помирає. Ви можете його вилікувати чи ні?

Її голос затремтів на слові «друг». Персі означав для неї значно більше. Навіть «хлопець» не зовсім розкривало суть. Вони стільки витримали разом, що Персі був, вважай що, частиною неї — іноді дратуючою, але, безперечно, невід’ємною.

Дамасен опустив на неї очі, що грізно горіли під кущистими рудими бровами. Аннабет зустрічалась з величезними, моторошними гуманоїдами, але Дамасен бентежив її якось інакше. Цей велетень не здавався ворожим. Від нього віяло скорботою та жовчу, наче він так поринув у власні страждання, що обурювався спробі Аннабет відірвати його від них.

— У Тартарі немає таких слів, — буркнув велетень. — «Друг». «Обіцянка».

Аннабет схрестила руки.

— А горгоняча кров? Ти можеш її знешкодити, чи Боб переоцінив твої здібності?

Гнівати двадцятифутового вбивцю драгонів, напевно, було не дуже розважливо, але Персі вмирав. У Аннабет бракувало часу на дипломатію.

Дамасен сердито поглянув на неї.

— Ти ставиш під сумнів мої здібності? Напівжива смертна вдирається в моє болото і ставить під сумнів мої здібності?

— Саме так.

— Гм! — Дамасен передав Бобу черпак. — Мішай.

Поки Боб займався стравою, Дамасен оглянув свої сушильні стойки та почав збирати з них різне листя та корінці. Він сунув повну жменю цього добра собі до рота, розжував його, а потім виплюнув на купку вовни.

— Налий у чашу бульйону, — розпорядився Дамасен.

Боб набрав черпак м’ясного бульйону і перелив його в чашу з гарбуза. Він передав її Дамасену, який занурив пережовану грудку бозна-чого в рідину і перемішав усе пальцем.

— Горгоняча кров, — буркнув велетень. — Для моїх здібностей — це не проблема.

Він почовгав до ліжка і підняв Персі однією рукою. Малий Боб понюхав бульйон і зашипів, а потім почав скребти кігтями простирадла так, наче хотів його зарити.

— Ти збираєшся нагодувати його цим? — запитала Аннабет.

Велетень люто зиркнув на неї.

— Хто тут цілитель? Ти?

Аннабет замовкла і почала дивитись, як Дамасен намагається нагодувати Персі бульйоном. Велетень тримав її хлопця з несподіваною ніжністю та бурмотів щось підбадьорливе, хоча зрозуміти слова вона не могла.

З кожним ковтком до обличчя Персі повертався колір. Він осушив чашу, тоді його очі широко розплющилися. З приголомшеним виразом він подивився навкруги, помітив Аннабет і обдарував її хмільною посмішкою.

— Чудово почуваюсь.

Його очі закотились на лоба. Він звалився на постіль і захропів.

— Кілька годин сну, — промовив Дамасен. — І буде як новенький.

Аннабет схлипнула з полегшенням.

— Дякую! — промовила вона.

Дамасен похмуро витріщився на неї.

— О, не треба подяки. Ви однаково приречені. І ще маєте відплатити за мої послуги.

В Аннабет пересохло у роті.

— Е... як відплатити?

— Своєю історією. — Велетневі очі заблищали. — У Тартарі досить нудно. Розкажеш мені щось за їжею, еге ж?

Аннабет було незручно розповідати велетню про їхні плани.

І все ж, Дамасен був хорошим господарем. Він урятував Персі. Його тушкована драгонятина була відмінною (особливо порівняно з вогняною водою!). У його хатині було тепло та затишно. Уперше за весь час їхнього перебування в Тартарі Аннабет відчула, що може розслабитись. Це здавалось жартом долі, оскільки вона вечеряла в компанії титана та велетня.

Вона розповіла Дамасену про своє життя та пригоди з Персі. Про те як Персі зустрів Боба, як стер титанові пам’ять у Леті та залишив його на опіку Аїду.

— Персі намагався зробити щось хороше, — запевнила вона Боба. — Він не знав, що Аїд так учинить.

Навіть для неї самої ці слова не здавались переконливими. Аїд завжди так учиняв.

Вона пригадала те, що Ніко ді Анжело був єдиним, хто навіщав Боба в підземному палаці. Ніко завжди здавався Аннабет найменш чуйним та товариським з-поміж усіх знайомих їй напівбогів. Але він був добрим до Боба. Запевнивши титана в тому, що Персі його друг, Ніко мимоволі врятував їм життя. Тепер вона розуміла цього хлопця навіть менше, ніж раніше.

Боб дістав пляшку з пульверизатором та ганчірку і почав чистити свою чашу.

Дамасен покрутив ложкою у повітрі.

— Продовжуй свою розповідь, Аннабет Чейз.

Аннабет почала розповідати про мету їхньої подорожі на «Арго II». Дійшовши до частини з Геєю, вона затнулась.

— Вона, е... вона твоя мама, так?

Дамасен пошкрябав свою тарілку. Його обличчя вкривали старі опіки від отрути, шрами та рубці, тож воно скидалось на поверхню астероїда.

— Так, — промовив він. — А Тартар мій батько. — Він обвів хатину. — Як бачиш, я виявився розчаруванням для батьків. Вони розраховували... на більше.

Аннабет насилу вірилось, що вона ділить їжу з двадцятифутовим чоловіком з ногами ящера, батьки якого — Земля та Прірва Мороку.

Олімпійських богів важко уявити батьками, але вони принаймні схожі на людей. Первісні ж боги як Гея і Тартар... Як ти залишиш домівку та позбавишся впливу батьків, коли вони буквально по всьому світі?

— То... — промовила вона. — Ти не проти, що ми воюємо з твоєю мамою?

Дамасен фиркнув, наче вол.

— На здоров’я. Та зараз вам треба турбуватись про мого батька. Проти його сили у вас немає шансів на виживання.

Раптом Аннабет вже не почувалася голодною. Вона опустила свою тарілку на підлогу. Малий Боб підійшов подивитися.

— Проти якої сили? — поцікавилася вона.

— Усього цього. — Дамасен зламав драгонову кістку і почав чистити уламком зуби. — Усе, що ти бачиш, — Тартарове тіло. Це принаймні один з його проявів. Він знає, що ви тут. Намагається зашкодити кожному вашому кроку. Мої побратими шукають вас. Дивовижно, що ви стільки протримались, навіть із допомогою Япета.

Боб нахмурився, коли почув своє ім’я.

— Переможені шукають нас, так. Вони вже близько.

Дамасен виплюнув свою зубочистку.

— Я можу приховувати ваше пересування достатньо довго, щоб ви перепочили. Я маю владу над цим болотом. Але зрештою вони вас упіймають.

— Мої друзі мусять дістатись до Брами Смерті, — промовив Боб. — Це вихід.

— Це неможливо, — буркнув Дамасен. — Браму занадто добре охороняють.

Аннабет нахилилась уперед.

— Але ти знаєш, де вона?

— Авжеж. Весь Тартар веде в одне місце: його серце. Брама Смерті там. Але ви не дістанетесь туди живими з одним лише Япетом.

— Тоді піди з нами, — промовила Аннабет. — Допоможи ним.

— Га!

Аннабет підскочила. Персі щось нерозбірливо бурмотів уві сні:

— Га, га, га.

— Дитя Афіни, — промовив велетень. — Я не твій друг. Одного разу я допоміг смертним. Ти бачиш, до чого це призвело.

— Ти допомагав смертним? — Аннабет знала багато про грецькі легенди, але ім’я Дамасен не викликало жодних асоціацій. — Я... я не розумію.

— Сумна історія, — пояснив Боб. — У хороших велетнів сумні історії. Дамасена створили в протидію Аресу.

— Так, — погодився велетень. — Як і всі мої брати, я був народжений, щоб протидіяти певному богу. Моїм супротивником був бог війни Apec. Тож, коли я народився...

— Ти виявився його протилежністю, — здогадалась Аннабет. — Ти виявився миролюбним.

— Принаймні, як на велетня. — Дамасен зітхнув. — Я мандрував просторами Меонії, землями, які ви тепер називаєте Туреччиною. Розводив овець та збирав трави. Гарне життя. Але я відмовився битися з богами. Мати з батьком проклинали мене за це. Та одного разу я остаточно їх зганьбив: меонійський драгон убив людського вівчаря, мого друга, тож я знайшов звіра і вбив його, встромив дерево просто йому в рота. Я скористався силою землі, щоб відновити коріння дерева, та закріпив драгона в ґрунті. Запевнився, що він більше не тероризуватиме смертних. Такого вчинку Гея не могла пробачити.

— Що ти комусь допоміг?

— Так! — Дамасен здавався присоромленим. — Гея розколола землю й поглинула мене, відправила у вигнання, в черево мого батька Тартара, де збираються всі викинуті та непотрібні — кожне створіння, до якого йому байдуже. — Велетень висмикнув квітку з волосся та оглянув її. — Дозволили мені жити, розводити вівці, збирати трави, щоб я осягнув нікчемність життя, яке обрав. Щодня — якщо так можна назвати час, що я проводжу в цьому позбавленому світла місці, — меонійський драгон відроджується та нападає на мене. Вбивати його — моє нескінченне завдання.

Аннабет оглянула хатину, намагаючись уявити, скільки століть Дамасен провів тут у вигнанні — вбиваючи драгона, збираючи кістки, шкіру та м’ясо, знаючи, що завтра чудовисько нападе знову. Їй важко було уявити навіть тиждень у Тартарі. Заслати сюди власного сина на цілу вічність — така жорстокість переходила всі межі.

— Розірви кайдани, — вирвалось в Аннабет. — Ходімо з нами.

Дамасен гірко всміхнувся.

— Отак просто. Гадаєш, я не намагався залишити це місце? Це неможливо. У якому б напрямку я не пішов, я завжди опиняюсь тут. Це болото — мій єдиний дім, єдина кінцева зупинка, яку я можу уявити. Ні; маленька напівбогине! Мої кайдани взяли гору наді мною. У мене більше немає надії.

— Немає надії, — луною повторив Боб.

— Мусить бути вихід. — Аннабет не могла дивитись на вираз обличчя велетня. Він нагадував їй батька у ті кілька разів, коли той зізнавався, що досі кохає Афіну. Тоді він здавався таким сумним та зламаним, бажаючи чогось, що було неможливим.

— У Боба є план, як дістатись Брами Смерті, — наполягла вона. — Він сказав, що ми можемо сховатись у якомусь Тумані Смерті.

— Туман Смерті? — Дамасен похмуро поглянув на Боба. — Ти відведеш їх до Ахліс?

— Це єдиний вихід, — відповів Боб.

— Ви помрете. Болісно. У мороці. Ахліс нікому не довіряє і нікому не допомагає.

Боб, здавалось, хотів заперечити, але стиснув губи і нічого не відповів.

— Є інший вихід? — поцікавилася Аннабет.

— Ні, — відповів Дамасен. — Туман Смерті — це найкращий план. На жаль, він жахливий.

Аннабет почувалась так, наче знову висить над прірвою, нездатна піднятись, нездатна втриматись, — без жодних хороших варіантів.

— Але хіба не варто спробувати? — запитала вона. -- Ти повернешся у світ смертних. Знову побачиш сонце.

Дамасенові очі були наче отвори в черепі драгона — темні й порожні, позбавлені надії. Він кинув зламану кістку у вогонь і випростався на повний зріст — масивний рудий воїн в овчині та драгоновій шкурі, з сушеними квітами та травами у волоссі. Аннабет бачила, чому він був анти-Аресом. Apec був найгіршим богом, буйним та лютим. Дамасен — найкращим велетнем, добрим та чуйним... І за це його прирекли на вічні страждання.

— Тобі слід поспати, — промовив велетень. — Я підготую припаси для вашої подорожі. Вибач, але більше нічим не можу вам зарадити.

Аннабет хотілось заперечити, але щойно він промовив «поспати», попри твердий намір ніколи більше не спати в Тартарі, тіло зрадило її. Живіт був повним. Вогонь приємно тріскотів. Запах у повітрі нагадував про пагорби навколо Табору Напівкровок улітку, де теплими вечорами сатири та наяди збирали дикі трави.

— Ну, може, трошки, — погодилась вона.

Боб підняв її, наче ляльку. Вона не заперечила. Він поклав її на велетневе ліжко біля Персі. Вона заплющила очі.