Дім Аїда

LXII Аннабет

— Персі, допоможи! — скрикнула Аннабет.

Вона всім тілом навалилась на ліву стулку, намагаючись відтиснути її назад до центру. Персі зробив те саме на правому боці. Там не було ані ручок, ані бодай чого-небудь, за що можна вхопитися. Щойно кабіна ліфта почала підніматись, двері затремтіли й почали відчинятися, погрожуючи викинути їх кудись у безвість поміж життям та смертю.

Плечі Аннабет страшенно боліли. А весела музика, що грала всередині, зовсім не допомагала. Якщо всім чудовиськам доводилось слухати пісню про любов до пінаколади та прогулянок під дощем, то не дивно, що вони жадали крові, коли діставались до смертного світу.

— Ми залишили Боба та Дамасена, — прохрипів Персі. — Вони помруть заради нас, а ми...

— Знаю, — пробурмотіла вона. — Боги олімпійські, Персі, я знаю.

Аннабет у якомусь сенсі навіть раділа тому, що їй потрібно зараз тримати ці двері зачиненими. Бо жах, що охоплював серце, принаймні позбавляв її змоги впадати у відчай. Залишити Дамасена та Боба було найважчим вчинком у її житті.

У Таборі Напівкровок вона багато років злилась через те, що інші таборяни ходять на завдання, поки їй доводиться відсиджуватися в тилу. Вона дивилась, як інші здобувають собі славу... або зазнають невдачі та не повертаються. Аж від семи років її гризли думки: «Чому мені не дають продемонструвати свої вміння? Чому я не можу очолити пошуки?»

Тепер вона усвідомила, що найважче випробовування для дитини Афіни не в тому, щоб очолити успішні пошуки або уникнути смерті в бою. Найважчим було ухвалити стратегічне рішення відступити, дати комусь іншому наразити себе на небезпеку — особливо, якщо цей інший був твоїм другом. Вона мусила змиритись із тим, що не може захистити всіх, кого любить. Ніхто не в змозі самотужки розв’язати всі проблеми.

Це було нестерпно, але вона не мала часу жаліти себе. Вона закліпала очима, щоб відігнати сльози.

— Персі, двері, — нагадала вона йому.

Панелі почали розходитись, впускаючи всередину струмінь... озону? Сірки?

Персі щосили натиснув на свій бік, і щілина закрилася. Його очі палали від люті. Аннабет сподівалась, що він злиться не на неї, але якщо й на неї, то не звинувачувала його в цьому.

«Якщо це допомагає йому триматись, — подумала вона, — тоді хай злиться».

— Я вб’ю Гею, — пробурмотів він — Я голіруч розірву її на шматки.

Аннабет кивнула, але сама думала про хвастощі Тартара. Його неможливо вбити. Так само, як і Гею. Проти такої сили навіть титани й велетні були приречені на поразку. Напівбоги ж не мали жодних шансів.

Вона також пригадала попередження Боба: «Це може бути не останньою жертвою у війні проти Геї».

Передчуття казали їй, що він не помилявся.

— Дванадцять хвилин, — пробурмотіла вона. — Тільки дванадцять хвилин.

Вона помолилась Афіні, аби та допомогла Бобу втримати кнопку протягом такого тривалого часу. Попросила в матері сили та мудрості. Що на них чекає там, нагорі?

Якщо їхніх друзів немає на місці, якщо вони не контролюють інший бік...

— Ми впораємось, — промовив Персі. — Повинні впоратись.

— Так. Так, повинні.

Поки грала музика та здригалась кабіна ліфта, вони тримали двері зачиненими, а тим часом десь унизу титан і велетень жертвували життям заради їхнього порятунку.