Дім Аїда

XVII Френк

Френку, може і сподобалась би Венеція, якби не літо, туристичний сезон і полчища величезних волохатих звірів. Пішохідні доріжки між рядами старих будинків та каналами ледве вміщали незчисленних туристів, які, штовхаючись одне з одним, намагались робити світлини. Чудовиська тільки все погіршували. Вони просто човгали куди заманеться, з опущеними головами, нюхаючи бруківку, і повсякчас наштовхувалися на смертних.

Один з волохачів знайшов собі щось цікаве на узбіччі дороги. Він почав мацати й облизувати тріщину між камінням, поки назовні не висунувся якийсь зеленуватий корінець. Чудовисько радісно його всмоктало і почовгало далі.

— Що ж, вони травоїдні, — помітив Френк. — Це гарні новини.

Хейзел стиснула його долоню.

— Хіба що вони не доповнюють свою дієту напівбогами. Сподіваюсь, не доповнюють.

Френкові було так приємно тримати її за руку, що натовп, спека та чудовиська раптом припинили його турбувати. Він почувався потрібним — корисним.

Не те, щоб Хейзел треба було захищати. Кожний, хто бачив її з оголеним мечем верхи на Аріоні, знав, що вона може подбати про себе. Проте Френкові подобалося бути поруч із нею, уявляючи себе її приватним охоронцем. Якщо будь-яке з цих чудовиськ раптом спробує її скривдити, він охоче перетвориться на носорога і зіштовхне нахабу в канал.

А чи зможе він перетворитися на носорога? Френк ніколи цього не пробував.

Ніко зупинився.

— Тут.

Вони повернули у коротенький провулок, залишивши канал позаду. Попереду була маленька площа, оточена п’ятиповерхівками. Місце було навдивовижу безлюдним — наче смертні відчували, що тут небезпечно. У центрі брукованого подвір’я стояв старий, укритий мохом колодязь, коло якого обнюхувала землю дюжина кудлатих корів.

— Забагато корів в одному місці, — промовив Френк.

— Еге, але подивіться туди, — Ніко кивнув головою. — Крізь ту арку.

У Ніко, вочевидь, був чудовий зір. Бо Френкові довелося примружитися. На протилежному кінці площі стояла оздоблена левами кам’яна арка, якою починалася вузенька вулиця. Одразу за аркою чітко виділявся на фоні решти чорний будинок — поки що це була єдина чорна будівля з усіх, побачених Френком у Венеції.

— La Casa Nera, — здогадався він.

Хейзел міцніше стиснула його пальці.

— Не подобається мені ця площа. Вона якась... холодна.

Френк досі обливався потом, тож гадки не мав, що вона має на увазі.

Але Ніко кивнув. Він вдивлявся у вікна будинку, більшість з яких була забита дошками.

— Маєш рацію, Хейзел. Цей район кишить лемурами.

— Лемурами? — знервовано перепитав Френк. — Ти ж говориш не про пухнастих малюків з Мадагаскару?

— Розгнівані привиди, — відповів Ніко. — Лемури живуть тут ще з часів Римської імперії. Вони є у багатьох італійських містах, але я ніколи не відчував таке велике скупчення в одному місці. Мені мама розповідала... історії про привидів Венеції.

У Френковій голові знову завирували запитання щодо минулого Ніко, але він боявся запитувати. Він упіймав погляд Хейзел.

«Запитуй, — наче говорила вона, — Ніко не завадить бесіда з живою людиною».

Звуки пострілів та ядерних вибухів у Френковій голові стали гучнішими. Марс і Apec намагалися перекричати одне одного піснями. Один горланив «Діксі»[7], інший — «Бойовий гімн республіки». Френк з великою бідою відігнав усе це на задній фон.

— Твоя мама була італійкою, Ніко? — запитав він. — З Венеції?

Ніко неохоче кивнув.

— Вона зустріла тут Аїда у тридцятих роках минулого століття. Перед початком Другої світової вона втекла в штати зі мною та моєю сестрою. Тобто з Б’янкою, . моєю іншою сестрою. Я мало що пам’ятаю про Італію, але досі можу спілкуватись італійською.

Френк намагався придумати відповідь. Щось, на зразок «О, круто», якось не підходило.

Він усвідомив. Що гуляє не- з одним, а з двома напівбогами, яких витягнули зі свого часу. Формально, вони обидва були років на сімдесят старші за нього.

— Твоїй мамі певно було нелегко, — промовив Френк. — Чого тільки не зробиш заради близьких.

Хейзел вдячно потиснула його руку. Ніко втупив очі у бруківку.

— Так, — гірко промовив він. — Чого тільки не зробиш.

Френк гадки не мав, про що думає Ніко. Йому важко було уявити, як Ніко ді Анжело жертвує чимось заради своїх близьких, хіба що заради Хейзел. Але на більш особисті запитання Френк наважитися не міг.

— Тож, лемури... — Він глитнув. — Як нам їх уникнути?

— Я вже працюю над цим, — відповів Ніко. — Розсилаю їм повідомлення, щоб трималися подалі та не звертали на нас уваги. Сподіваюсь, що цього вистачить. Інакше... справи можуть виявитися кепськими.

Хейзел стиснула губи.

— Ходімо вже.

Десь на півдорозі через площу все пішло шкереберть, але це жодним чином не стосувалося привидів.

Друзі обходили криницю посеред площі, тримаючись подалі від коровочудовиськ, коли Хейзел перечепилася через кругляк, що відвалився від бруківки. Френк спіймав її. Але шість чи сім великих сірих звірів повернулись у їхній бік. Френк мигцем побачив палаюче зелене око під гривою одного з них. Тієї самої миті на нього накотила нудота, так наче він переїв сиру або морозива.

Звірі розлючено заревли.

— Гарні корівки, — пробурмотів Френк і став поміж друзями та чудовиськами. — Народе, гадаю, нам слід повільно звідси забиратися.

— Я така незграба, — прошепотіла Хейзел. — Вибачте.

— Ти не винна, — промовив Ніко, — подивись під ноги.

Френк опустив очі, й у нього сперло дихання.

Під його черевиками рухалися кругляки бруківки — їх виштовхували з бетону шпичасті вусики якихось рослин.

Ніко зробив крок назад. Вусики потягнулися за ним, немов переслідуючи. Вони ставали дедалі товстішими й виділяли зелену пару, яка тхнула вареною капустою.

— Цьому корінню, здається, подобаються напівбоги, — помітив Френк.

Рука Хейзел потягнулась до меча.

— А коровам подобається коріння.

Тепер усе стадо дивилося в їхній бік, ричало та тупотіло копитами. Френк достатньо розумівся на поведінці тварин, тому зрозумів повідомлення: «Ви стоїте на нашій їжі. Отже, ви — вороги».

Френк намагався щось придумати. Але чудовиськ було занадто багато. І їхні очі, приховані за кудлатою гривою... Френкові стало зле від одного швидкого погляду. І щось підказувало, що безпосередній зоровий контакт з чудовиськом завершиться чимось значно гіршим за нудоту.

— Не дивіться їм в очі, — попередив він друзів. — Я відверну їхню увагу. А ви повільно просувайтесь до чорного будинку.

Звірі напружилися, готуючись до нападу.

— Забудьте, — випалив Френк. — Тікаймо!

* * *

Як виявилось, Френк НЕ міг перетворюватися на носорога, тому тільки згаяв час на марні спроби.

Ніко і Хейзел помчали до провулку. Френк встав перед чудовиськами, сподіваючись, що утримає на собі їхню увагу. Він щодуху загорланив, уявляючи себе грізним носорогом, але через крики Ареса та Марса в голові так і не зміг зосередитись. Старий звичний Френк.

Дві корови відділились від стада і погнались за Ніко і Хейзел.

— Стояти! — крикнув навздогін Френк. — На мене! Я — носоріг!

Решта стада оточила його. Вони заревіли, випускаючи з ніздрів смарагдовий газ. Френк позадкував від зеленого диму, але від одного лише смороду ледь не знепритомнів.

Гаразд, отже, не носоріг. Щось інше. Френк розумів, що в нього лишається кілька секунд, перш ніж чудовиська розтопчуть або отруять його газом, але голова не працювала. Він не міг зосередитись на жодному образі тварини достатньо довго, щоб змінити форму.

Тоді він помітив кам’яне різьблення на одному з балконів чорного будинку — символ Венеції.

Наступної миті Френк уже був дорослим левом. Він войовниче загарчав, а потім вистрибнув з оточення чудовиськ і приземлився за вісім метрів, на стару кам’яну криницю.

Чудовиська заревіли у відповідь. Троє з них водночас кинулись у напад, але Френк був напоготові. Його лев’ячі рефлекси були створені для швидкісного бою.

Пазурами він роздер двох чудовиськ, перетворивши на пил, а потім всадив ікла в шию третього і відкинув його геть.

Залишалося семеро, а також двоє, які погналися за його друзями. Перевага вочевидь була не на Френковому боці, але йому треба було утримувати увагу більшої частини стада на собі. Він знову заревів на чудовиськ. Ті повільно позадкували.

Їх було більше, так. Але Френк був царем звірів. І чудовиська розуміли це. А ще вони щойно бачили, як він відправив трьох їхніх товаришів у Тартар.

Френк скористався перевагою й зістрибнув з криниці, вишкіривши ікла. Стадо почало відступати.

Якщо Френк зможе якось їх обійти, а потім повернутись і побігти за друзями...

Усе йшло непогано, поки Френк не зробив перший крок назад. Одна з «корів», або найхоробріша або найтупіша, сприйняла це як прояв слабкості. Вона зірвалась з місця і випустила йому в обличчя клуб зеленого газу.

Френк роздер чудовисько, але отрута вже починала діяти. Він змусив себе не дихати, але хутро на його морді почало облазити. В очах кололо. Френк почав задкувати, хитаючись від запаморочення і майже повністю втративши зір, і начебто почув десь здалеку крик Ніко.

— Френку! Френку!

Він намагався зосередитись. Тіло знову стало людським. Нудило й хитало. Обличчя саднило, наче з нього зірвали шкіру. Попереду, між ним та стадом, клубочилася зелена газова хмара. Решта «корів» пильно дивилася на нього, напевно гадаючи, чи залишились у цього напівбога ще якісь козирі в рукаві.

Френк озирнувся. Під кам’яною аркою стояв Ніко ді Анжело, в одній руці тримаючи свій чорний стигійський меч, а другою кваплячи Френка. Біля ніг Ніко темніли дві калюжі — безсумнівно, останки «корів», які погналися за ним.

А Хейзел... нерухомо сиділа, опершись на стіну позаду брата.

Френк забув про стадо чудовиськ і кинувся до них. Він промчав повз Ніко і схопив Хейзел за плечі. Її голова впала йому на груди.

— Зелений газ влучив їй просто в обличчя, — нещасно промовив Ніко. — Я... я виявився недостатньо швидким.

Френк не міг зрозуміти, чи вона дихає. У його грудях боролися гнів і розпач. Він завжди боявся Ніко. Але тепер йому кортіло дати синові Аїда такого копняка, щоб він полетів у найближчий канал. Може, це було і несправедливо, але Френкові було байдуже. Так само як і богам війни, які репетували у його голові.

— Треба повернути її на корабель, — промовив він.

Стадо коровочудовиськ обережно наблизилися до арки і заревіли, немов у сурми. З сусідніх вулиць пролунала відповідь інших чудовиськ. Підкріплення от-от мусило оточити напівбогів.

— Ми нізащо не дістанемося пішки, — промовив Ніко. — Перетворюйся на орла, Френку! Не хвилюйся за мене. Поверни її на «Арго II»!

Френкове обличчя палало. Крики в голові ставали дедалі гучнішими. Він не знав, чи зможе перетворитися на орла, але вже збирався спробувати, коли позаду них пролунав голос:

— Друзі вам не допоможуть. У них немає протиотрути.

Френк обернувся. На ґанку чорного будинку стояв парубок у джинсах та джинсовій сорочці. У нього було хвилясте чорне волосся і привітна усмішка, хоча Френк сумнівався в його привітності. Швидше за все хлопець навіть не був людиною.

Але тоді Френкові було байдуже.

— Ти можеш її зцілити?

— Авжеж, — відповів незнайомець. — Але вам краще поквапитись усередину. Здається, ви розлютили всіх катоблепасів у Венеції.