Дім Аїда

LIV Аннабет

Нікта знову змахнула батогом. Темрява навколо неї згустилась. Обабіч неї з’явилось військо тіней: темнокрилі ереї, яких Аннабет була «дуже рада» бачити; змарнілий старий, який, певно, був Герасом, богом старості; молода, одягнена в чорну тогу, жінка з блискучими очима та посмішкою як у серійного вбивці — безсумнівно, Ерида, богиня розбрату. Їх ставало дедалі більше: сонмище демонів і незначних богів, усі — поріддя Ночі.

Аннабет кортіло втекти. Перед нею були уособлення всіх людських жахів, здатних позбавити здорового глузду будь-кого. Але якщо вона побіжить — неодмінно помре.

Вона почула, як прискорилось дихання Персі. Навіть крізь новий туманно-трупний образ Аннабет бачила, що він на межі паніки. Вона мусила триматися заради них обох.

«Я дочка Афіни, — подумала Аннабет. — Я управляю власним розумом».

Вона уявила рамку навколо того, що бачила. Сказала собі, що це просто кіно. Авжеж, дуже страшне кіно, але воно не здатне їй нашкодити. Усе в її руках.

— Так, непогано, — визнала вона. — Гадаю, можна зробити світлину для альбому, і все ж... ви всі такі... темні. Навіть зі спалахом не певна, що щось вийде.

— Е.. еге, — ледве вимовив Персі. — Ви не дуже фотогенічні.

— Ви... жалюгідні... туристи! — зашипіла Нікта. — Як ви смієте не тремтіти переді мною! Як смієте не скиглити і не благати мене про автограф та світлину, для вашого альбому! Хочете чогось вражаючого? Одного разу мій син Гіпнос приспав Зевса! Коли Зевс гнався за ним по всьому світу, жадаючи помсти, Гіпнос сховався в моєму палаці, а Зевс не пішов за ним. Навіть цар Олімпу мене боїться!

— Зрозуміло! — Аннабет повернулась до Персі. — Ну, вже пізно. Ми, мабуть, підемо пообідаємо в одному з тих ресторанів, які радив довідник. А потім підемо шукати Браму Смерті.

— Га! — переможно скрикнула Нікта.

Рій тіней позаду неї заворушився і відгукнувся луною: «Га! Га!»

— Бажаєте побачити Браму Смерті? — поцікавилася Нікта. — Вона знаходиться у самому серці Тартару. Ви, смертні, ніколи туди не дістанетесь, хіба що пройдете крізь зали мого палацу — Особняка Ночі!

Вона показала рукою за спину. Приблизно за три сотні футів під ними, у непроглядному мороці плавав чорний мармуровий портал, що вів у якесь просторе приміщення.

Серце Аннабет калатало так сильно, що вона відчула його навіть у пальцях своїх ніг. Це був їхній єдиний вихід — але до нього було так далеко, що їм нізащо не дострибнути. А якщо вони схиблять, то впадуть в обійми Хаоса і стануть нічим — остаточна смерть, кінець. Та навіть якби їм удалося подолати таку відстань, їм би завадила Ніч та зграя її найжахливіших дітей.

Раптом Аннабет збагнула, що потрібно зробити. Як і кожний план, що коли-небудь спадав їй на думку, цей був майже безнадійним. У якомусь сенсі це заспокоювало. Божевільний задум перед обличчям смерті, чом би й ні?

«Гаразд, — наче мовило її тіло, розслабляючи м’язи. — Це мій фах».

Вона зібралась із силами і з нудьгою зітхнула.

— Гадаю, одну світлину зробити можна, але всі ви не поміститеся. Нікто, як щодо вас зі своїм улюбленцем? Хто з-поміж них ваш улюбленець?

Рій загудів. Безліч жахливих палаючих очей звернулись до Нікти.

Богиня незручно засіпалась, наче колісниця раптом почала припікати їй ноги. Тіньові коні зафиркали і забили копитами.

— Улюбленець? — перепитала вона. — Усі мої діти жахають!

Персі фиркнув.

— Серйозно? Я зустрічав Мойр. Зустрічав Танатоса. Не такі вже вони й страшні. Серед цього натовпу точно є хтось гірший.

— Найтемніший, — промовила Аннабет. — Найбільше схожий на вас.

— Я найтемніша, — зашипіла Еріда. — Війни та розбрат! Які тільки лиха я не спричиняла!

— І все одно я темніший! — гаркнув Герас. — Я несу сліпоту та старечий маразм. Кожний смертний боїться старості!

— Так, так, — промовила Аннабет, ледве стримуючи клацання зубів. — Мало темряви. Ви ж діти Ночі! Покажіть мені темряву!

Орда ерей з виттям залопотіла шкірястими крилами і підняла хмари чорноти. Герас розвів свої зморщені руки і затемнив усю прірву. Ерида видихнула дріб з тіней і окропила ними весь простір.

— Я найтемніший! — зашипів один з демонів.

— Ні, я!

— Ні! Подивіться на мою темряву!

Якби на дні найглибшої та найменш освітленої океанської западини тисяча велетенських восьминогів одночасно випустили чорнила, однаково не було б темніше, ніж зараз. Аннабет наче знову втратила зір. Вона стиснула руку Персі та набралася духу.

— Стривайте! — вигукнула Нікта несподівано збентеженим голосом. — Я нічого не бачу.

— Так! — гордо викрикнув один з її дітей. — Моя робота!

— Ні, моя!

— Дурень, це була я!

Безліч голосів засперечались у темряві.

Коні збентежено заіржали.

— Припиніть! — заволала Нікта. — Чия це нога?

— Ерида мене б’є! — крикнув хтось. — Мамо, скажи їй, щоб припинила!

— Не била я його! — заверещала Ерида. — Ай!

Звуки безладу стали гучнішими. Невідомо, чи взагалі таке можливо, але здавалося, що темрява стала густішою. Очі Аннабет розширились так, ніби хтось витягував їх назовні.

Вона стиснула руку Персі.

— Готовий?

— До чого? — пауза — і він нещасно зітхнув. — Труси Посейдона, ти серйозно?

— Запаліть мені хтось світло! — заверещала Нікта. — Гах! Повірити не можу, що щойно сказала це!

— Нас надурили! — заволала Ерида. — Напівбоги тікають!

— Упіймала, — завищала одна з ерей.

— Ні, це моя шия! — задихаючись вимовив Герас.

— Стрибай! — прошепотіла Персі Аннабет.

І, прицілившись у дверний проріз удалечині, вони стрибнули.