Дім Аїда

LXVI Френк

Попри полуденну спеку та люту бурю з темної енергії, до руїн піднімалась група туристів. На щастя, їх було небагато. Вони майже не звертали уваги на напівбогів.

Після натовпів у Римі Френк припинив хвилюватись про те, що його помітять смертні. Якщо вони могли пролетіти на бойовому кораблі через усе місто, обстріляти з балісти Колізей і водночас навіть не вповільнити дорожній рух, то їм будь-що могло зійти з рук.

Ніко йшов попереду. Піднявшись на вершину пагорбу, вони перелізли через залишки давніх укріплень і опустились у сухий рів. Зрештою канал привів їх до кам’яної брами, що вела в глиб пагорба. Серце смертельної бурі було просто над їхніми головами. Дивлячись на звивисті щупальця мороку, Френк почувався так, наче його змило в унітаз. Такі порівняння зовсім не заспокоювали нерви.

Ніко повернувся до групи.

— Звідси почнуться труднощі.

— Чарівно, — промовив Лео. — Бо до цього ж ми уявних ворогів лупцювали.

Ніко змірив його очима.

— Побачимо, наскільки вистачить твого почуття гумору. Пам’ятайте, у це місце приходили пілігрими, щоб спілкуватися з померлими. Під землею ви побачите те, на що важко буде дивитись, та почуєте голоси, які спробують збити вас зі шляху. Френку, ти взяв ячмінне печиво?

— Що? — Френк думав про бабусю та маму. Гадав, чи з’являться вони перед ним. Уперше за багато днів голоси Ареса та Марса знову почали сваритись у його голові, сперечалися щодо того, який вид насильницької смерті найкращий.

— Я взяла печиво, — промовила Хейзел. Вона дістала чарівні ячмінні коржики, що вони спекли із зерна, отриманого від Триптолема у Венеції.

— Їжте, — порадив Ніко.

Френк прожував коржик смерті та ледь не вдавився. Смак був такий, наче замість цукру в борошно додали тирсу.

— Смакота, — пробуркотіла Пайпер. Навіть дочка Афродіти не втримались від гримаси відрази.

— Гаразд. — Ніко проковтнув залишки свого коржика. — Це захистить нас від отрути.

— Отрути? — перепитав Лео. — Я що пропустив отруту? Бо я обожнюю отруту.

— Незабаром скуштуєш, — пообіцяв Ніко. — Тримайтесь разом, тоді, можливо, нам пощастить не заблукати і не втратити глузд.

На цій радісній ноті Ніко повів їх під землю.

Тунель полого спускався униз по спіралі. Стеля, яку підтримували білі арки, нагадувала Френку грудну клітку кита.

Дорогою Хейзел проводила руками по кам’яній кладці.

— Це не частина храму, — прошепотіла вона. — Це... підвал панського будинку, збудований за пізньої античності.

Френкові ставало моторошно від того, як багато Хейзел може сказати про підземелля, просто опинившись у ньому. Він не пам’ятав, аби вона коли-небудь помилялась.

— Панський будинок? — запитав він. — Будь ласка, не кажи, що ми не там, де треба.

— Дім Аїда під нами, — втішив його Ніко. — Але Хейзел не помиляється, цей рівень значно молодший. Археологи вважали, що знайшли Некромантейон, коли вперше розкопали це місце. Але потім вони зрозуміли, що руїни занадто пізні, та вирішили, що шукають у неправильному місці. Вони не помилились уперше. Просто недостатньо глибоко копали.

Друзі обігнули кут і зупинились. Попереду була величезна кам’яна брила, що перекривала тунель.

— Обвал? — поцікавився Джейсон.

— Випробовування, — відповів Ніко. — Хейзел, зроби честь?

Хейзел вийшла вперед. Вона поклала долоню на камінь — і весь валун розсипався на пил.

Тунель здригнувся. Стелею поповзли тріщини. На якусь жахливу мить Френк уявив, як їх усіх розчавить під тонами землі — невтішний кінець для такої довгої подорожі. А тоді гримання припинилось. Курява осіла.

Відкрилися сходи, що йшли ще глибше під землю. Опуклу стелю підтримувало ще більше арок, вони були ближчі одна до одної та висічені з полірованого чорного каменю. Від похилих склепінь у Френка паморочилось в голові, наче він дивився у нескінченне віддзеркалення. Стіни тунелю були розмальовані зображеннями чорних корів, які рухались униз.

— Не люблю корів, — пробурмотіла Пайпер.

— Я теж, — підтримав Френк.

— Це худоба Аїда, — промовив Ніко. — Це просто символ...

— Подивіться! — перервав його Френк.

На першій сходинці виблискував золотий кубок. Френк був певен, що ще мить тому на цьому місці нічого не було. Кубок був наповнений темно-зеленою рідиною.

— Ура! — удавано вигукнув Лео. — Гадаю, це наша отрута!

Ніко підняв кубок.

— Ми стоїмо біля стародавнього входу до Некроман-тейона. Сюди приходив Одіссей і ще безліч інших героїв у пошуках поради від померлих.

— І померлі порадили їм негайно забиратись? — запитав Лео.

— Мене б це влаштувало, — зізналась Пайпер.

Ніко випив з чаші та підніс її Джейсону.

— Ти просив мене довіритись тобі, ризикнути? Що ж, подивимось, сину Юпітера, наскільки ти довіряєш мені.

Френк не розумів, про що говорить Ніко, але Джейсон не вагався. Він прийняв чашу та випив.

Вони пустили чашу по колу. Кожний робив по ковтку отрути. Поки інші пили, Френк намагався втримати ноги від тремтіння та вгамувати спазми в животі. «Цікаво, — раптом подумалося Френку, — що б сказала бабуся, якби побачила мене зараз?»

«Дурний Фаю Чжане! — мабуть, докорила б вона. — Якби всі твої друзі випили отруту, ти б теж випив?»

Френк пив останнім. На смак зелена рідина нагадувала зіпсований яблучний сік. Хлопець осушив чашу — і вона перетворилась на дим у його руках.

Ніко кивнув, вочевидь задоволений.

— Вітаю. Якщо отрута нас не вб’є, ми, швидше за все, подолаємо перший рівень Некромантейона.

— Тільки перший? — поцікавилася Пайпер.

Ніко повернувся до Хейзел і вказав на сходи.

— Після тебе, сестро.

— Мала вухата сова — священний звір Аїда, — відповів Ніко. — Її крик передвіщає біду.

— Сюди! — Хейзел вказала на прохід, що нічим не відрізнявся від решти. — Це єдиний шлях, по якому на нас не обвалиться стеля.

— Отже, це чудовий вибір, — помітив Лео.

Френк почувався так, наче залишає світ живих. Шкіру поколювало. Він гадав, чи це не побічний ефект отрути. Мішечок зі скіпкою здавався важчим. Друзі під моторошним сяйвом своїх чарівних мечів походили на мерехтливих примар.

Холодне повітря обдувало обличчя. Apec та Марс у голові замовкли, але тепер Френк, здавалось, чув інші голоси, що шепотіли в бокових коридорах, звісно, ваблячи його до себе, радячи прислухатись та повернути.

Урешті-решт вони дістались склепіння з витесаними в стінах людськими черепами... Чи, можливо, це були людські черепи, врізані в каміння. У пурпуровому світлі скіпетра Діоклетіана, здавалось, що порожні очні ямки кліпають.

Френк ледве не вдарився головою об стелю, коли Хейзел поклала руку на його плече.

— Це перехід на другий рівень, — промовила вона. — Мені треба його перевірити.

Френк тільки тепер усвідомив, що став посеред проходу.

— О, так... — Він відійшов.

Хейзел провела пальцями по висічених черепах.

— Пасток немає, але... щось тут не так. Моє підземне відчуття... затуманене, наче хтось заважає мені, приховує те, що попереду.

— Можливо, та чаклунка, про яку попереджала Геката? — припустив Джейсон. — Та, яку Лео бачив уві сні? Як її там звали?

Хейзел прикусила губу.

— Буде безпечніше не промовляти її ім’я. Але будьте насторожі! В одному я впевнена: попереду мертві, сильніші за живих.

Френк гадки не мав, звідки їй це відомо, але вірив. Голоси в темряві зашепотіли гучніше. І він помітив, як щось промайнуло в пітьмі. Судячи з того, як метались очі друзів, вони теж бачили щось підозріле.

— Де чудовиська? — вголос подумав Френк. — Я гадав, Браму охороняє Геїна армія.

— Не знаю, — промовив Джейсон. Його бліда шкіра набула зеленого кольору, як отрута в кубку. — Я теж вважаю, що краще б зараз із кимось побився.

— Обережніше з бажаннями, старий, — Лео закликав рукою полум’яну кулю і вперше за багато років Френк зрадів вогню. — Я особисто сподіваюсь, що вдома нікого немає. Заходимо, знаходимо Персі та Аннабет, знищуємо Браму і йдемо геть. Можемо ще до сувенірної крамниці завітати.

— Ага, — промовив Френк. — Так усе й буде.

Тунель задрижав. Зі стелі посипалось каміння.

Хейзел схопила Френка за руку.

— Це було близько, — пробурмотіла вона. — Ці тунелі не довго ще протримаються.

— Брама Смерті щойно знову відчинилася, — промовив Ніко.

— Це відбувається щоп’ятнадцять хвилин, — помітила Пайпер.

— Щодванадцять, — виправив Ніко, але не пояснив, звідки це знає. — Треба поспішати. Персі з Аннабет близько. Вони в небезпеці. Я відчуваю це.

Коли вони пройшли далі, коридори розширилися. Стеля піднялась на шість метрів. Тепер вона була оздоблена вітіюватими зображеннями сов на гілках білих тополь. Додатковий вільний простір мав би поліпшити Френкове самопочуття, але він обмірковував їхнє стратегічне положення. Тунелі такі широкі, що можуть вмістити будь-яке чудовисько, навіть велетня. Є безліч кутів, ідеальних для засідки. Їхню групу так легко обійти з флангу або оточити. І жодних вдалих варіантів для відступу.

Усі інстинкти кричали Френкові забиратися з цих тунелів. Якщо чудовиськ не видно, отже, вони ховаються, чекаючи слушної миті. Він розумів це, та хіба можна було щось удіяти? Вони мусили знайти Браму Смерті.

Лео підніс вогонь до стіни. Френк побачив давньогрецький малюнок, висічений у камені. Він не вмів читати давньогрецькою, але здогадувався, що це молитви чи прохання' до померлих, написані пілігримами тисячі років тому. Підлога тунелю була всипана керамічними уламками та срібними монетами.

— Підношення? — припустила Пайпер.

— Так, — підтвердив Ніко. — Якщо хтось хотів побачити своїх нащадків, він мусив зробити підношення.

— Пропоную не робити підношень, — зауважив Джейсон.

Ніхто не заперечував.

— Звідси тунель нестійкий, — попередила Хейзел. — Підлога може... ну, Просто йдіть за мною. Ступайте точно там, де ступаю я.

Вона рушила вперед. Френк пішов одразу за нею — не тому, що відчував виняткову відвагу, а тому що хотів бути поруч із Хейзел, коли їй знадобиться допомога. Голоси бога війни знову засперечались у голові. Френк відчував небезпеку — вона вже була дуже близько.

— Фаю Чжане.

Він оціпенів. Цей голос... це не Apec і не Марс. Здавалось, він лунає зблизька, наче хтось шепоче йому У вухо.

— Френку? — прошепотів Джейсон позаду. — Хейзел, постривай. Френку, що сталося?

— Нічого, — промимрив Френк. — Я просто...

— Пілос, — промовив голос. — Я чекаю на тебе у Пілосі.

Френкові до горла підступила нещодавно випита отрута. Він багато разів відчував страх. Навіть дивився в обличчя богові Смерті.

Але цей голос жахав його якось інакше. Він пронизував до самих кісток, наче знав про Френка все — про його прокляття, про минуле, про майбутнє.

Бабуся завжди була великою шанувальницею пращурів. У китайців інакше не буває. Ти мусиш потурати духам. Мусиш сприймати їх серйозно.

Френк завжди вважав це забобонами. Тепер він змінив своє ставлення. Хлопець не сумнівався... голос, що звертався до нього, належав одному з його пращурів.

— Френку, не рухайся, — у голосі Хейзел відчувалася тривога.

Він опустив очі й усвідомив, що ледве не ступив повз її слід.

— Щоб вижити, ти мусиш вести, — знову пролунав голос. — Коли настане час, ти мусиш стати головним.

— Вести куди? — запитав Френк уголос.

Голос зник. Френк відчув його відсутність, навколо нього наче різко зменшилась вологість.

— Е... здорованю? — запитав Лео. — Можеш нас не лякати? Будь ласка, і дякую.

Усі занепокоєно дивились на Френка.

— Усе гаразд, — зрештою вимовив він. — Просто... голос.

Ніко кивнув.

— Я вас попередив. Далі буде гірше. Нам слід...

Хейзел здійняла руку.

— Чекайте тут, усі.

Френку це не подобалось, але дівчина рушила вперед одна. Він устиг долічити до двадцяти трьох, перш ніж вона повернулась. Її обличчя витягнулось від збентеження.

— Попереду лячна кімната, — попередила вона. — Не панікуйте.

— Щось одне з іншим не складається, — пробурмотів Лео. Але вони рушили за Хейзел у печеру.

Місце походило на циліндричний собор, зі стелею настільки високою, що вона губилась у мороці. Безліч тунелів вели навсібіч. З кожного лунали голоси примар. Та найбільше Френка непокоїла підлога. Під ногами була моторошна мозаїка з людських останків та самоцвітів — ребра, стегнові та тазові кістки перепліталися і з’єднувалися в гладку поверхню, уцятковану діамантами та рубінами. Кістки утворювали візерунок, що нагадував скелетів-акробатів, які перекидались один через одного та звивалися навколо коштовного каміння — такий собі танок смерті та скарбів.

— Нічого не торкайтесь, — промовила Хейзел.

— Я й не думав, — буркнув Лео.

Джейсон обвів очима проходи.

— Куди тепер?

Уперше Ніко здавався невпевненим.

— У цій кімнаті жреці викликали наймогутніших духів. Один з цих проходів веде глибше в храм, до третього рівня і вівтаря самого Аїда. Але який?

— Цей, — вказав Френк. У проході на протилежному кінці кімнати їх вабив до себе примарний римський легіонер. Його обличчя було повите туманом, але щось підказувало Френкові, що привид дивиться просто на нього.

Хейзел нахмурилась.

— Чому цей?

— Ти не бачиш привида?

— Привида? — спитав Ніко.

Гаразд... якщо він бачить привида, якого не бачать діти Підземного світу, щось безперечно пішло не так. Здалося, ніби підлога під ногами затремтіла. Але тоді Френк зрозумів, що тремтить він.

— Ми повинні дістатися до цього проходу, — промовив він. — Негайно!

Хейзел довелось ледве не повиснути на ньому, аби втримати.

— Френку, стій! Підлога не стійка, і під нею... ну, я не певна, що саме. Мені треба визначити безпечний шлях.

— Тоді поквапся! — вигукнув він.

Френк дістав лук і пішов за Хейзел, так швидко, як тільки міг наважитись. Лео почовгав за ним, аби забезпечити світло. Решта захищала тил. Френк бачив, що лякає друзів, але нічого не міг із цим удіяти. Він нутром відчував, що має лічені секунди, перш ніж...

Привид легіонера попереду розчинився. Печера наповнилась звірячим ревом — десятки, можливо сотні, ворогів наближались зусібіч. Френк упізнав хрипкі крики земленароджених, вереск грифонів, гортанні бойові кличі циклопів — він запам’ятав ці звуки під час Битви за Новий Рим, але, посилені під землею, вони оглушували навіть більше, ніж батькові голоси в голові.

— Хейзел, не зупиняйся! — наказав Ніко. Він зняв скіпетр Діоклетіана з пояса. Пайпер і Джейсон оголили мечі. Тієї самої миті у печеру ринули чудовиська.

Шестирукі земленароджені, які бігли в авангарді, пустили залп валунів, що розколов підлогу, наче кригу. Тріщина потягнулась через середину кімнати просто до Лео та Хейзел.

Часу на обережність бракувало. Френк схопив друзів. Вони втрьох помчали через печеру під шквалом валунів та списів над головою.

— Уперед! — кричав Френк. — Уперед, уперед!

Хейзел і Лео пірнули в тунель, що здавався єдиним місцем, вільним від чудовиськ. Френк не певен був, що це добрий знак.

Через два метри Лео озирнувся.

— А що з рештою?

Уся печера здригнулась. Френк подивився назад і злякався. Печеру розділяла навпіл новоутворена п’ятнадцятиметрова розколина. А дві половини з’єднували лише тоненькі смуги кістяної підлоги. Більша частина ворожого війська залишилася на протилежному боці. Монстри невдоволено ревіли й хапали все, що траплялося попідруч, зокрема й одне одного. Деякі намагались перетнути мости, але ті скрипіли та тріскались під їхньою вагою.

Джейсон, Пайпер і Ніко стояли на ближньому боці розколини, що було добре, але їх оточувало кільце циклопів та пекельних хортів. Нові чудовиська прибували з коридорів, а грифони, яких не налякати обвалами підлоги, кружляли в повітрі.

Три напівбоги в такій ситуації нізащо не дістануться тунелю. Навіть якщо Джейсон спробує перенести всіх у повітрі, їх зіб’ють.

Френк пригадав голос пращура: «Коли настане час, ти мусиш стати головним».

— Ми повинні допомогти, — промовила Хейзел.

Френків мозок з шаленою швидкістю здійснював бойові розрахунки. Він точно бачив, як усе станеться — де і коли його друзів подолають, як усі шестеро помруть у цій печері... Якщо тільки Френк не зрівняє шанси.

— Ніко! — крикнув він. — Скіпетр!

Ніко здійняв скіпетр і повітря замерехтіло пурпуром. З розколини та стін почали видиратися привиди — цілий римський легіон у повному обладунку. Вони почали набувати тілесної форми і стали схожими на ходячих мерців, але здавались якимись розгубленими. Джейсон вигукнув латиною накази — вишикуватись у лави та кинутись у напад. Але мерці тільки засовалися поміж чудовиськ, викликаючи короткочасне замішання.

Френк повернувся до Хейзел і Лео.

— Ви йдіть вперед.

Очі Хейзел округлились.

— Що? Ні!

— Ви повинні. — Це було найважчим вчинком для Френка, але він розумів, що іншого вибору немає. — Знайдіть Браму. Врятуйте Аннабет та Персі.

— Але... — Лео визирнув через Френкове плече. — Лягай!

Френк пірнув в укриття. У нього над головою пролетів шквал каміння. Коли він, весь у пилюці, кашляючи, підвівся, вхід до тунелю зник. Частина стіни обвалилась, залишивши на підлозі купу уламків.

— Хейзел... — Френків голос обірвався. Він мусив сподіватися, що вона та Лео на іншому, боці живі. Не час думати інакше.

У грудях закипів гнів. Френк повернувся і кинувся назустріч армії чудовиськ.