Дім Аїда

L Лео

— Святий Гефесте, — промовив Лео.

Стежка привела його до найгарнішого саду у світі. Не те щоб Лео був поціновувачем, але — матінко рідна!

Ліворуч розташовувалися фруктові дерева та виноградник — персики із золотаво-червоними плодами, що чарівно пахнули під теплим сонцем; дбайливо підрізані лози, що гнулись під вагою ґрон; альтанки з квітучим жасмином та безліч інших рослин, назв яких Лео не знав.

Праворуч тягнулись промінцями охайні грядки з овочами та зеленню. Вони ніби виходили з великого блискучого фонтана, прикрашеного бронзовими сатирами, що вивергали воду з ротів.

За садом, де стежка обривалась, здіймався трав’янистий пагорб з печерою в схилі. Порівняно з Дев’ятим Бункером вхід був крихітним, але по-своєму вражав. Обабіч блищали висічені з гірського кришталю грецькі колони. Угорі була прилаштована бронзова жердина, що тримала білі шовкові штори.

Ніс Лео шаленів від приємних запахів: кедр, яловець, жасмин, персики і свіжа зелень. Понад усе приваблював аромат з печери — там, здавалось, тушкували м’ясо.

Він покрокував до печери. Ну а що, хіба перед таким утримаєшся? Та помітивши дівчину, Лео зупинився. Вона стояла навколішки біля однієї з овочевих грядок, спиною до нього, і, щось бурмочучи собі під ніс, несамовито копала лопаткою.

Лео наблизився до неї збоку — так, щоб вона його бачила. Він не хотів лякати дівчину, поки вона озброєна гострим садовим знаряддям.

Вона безупинно лаялась давньогрецькою та била лопаткою землю. Плями бруду вкривали її руки, обличчя та білу сукню, але їй, здавалось, було байдуже.

Лео це сподобалось. З брудом вона мала кращий вигляд — менш нагадувала королеву краси, і більше — просту дівчину, яка мешкає по-сусідству.

— Гадаю, ти достатньо покарала цю землю, — припустив він.

Вона впилась у нього своїми червоними мокрими очима.

— Просто облиш мене.

— Ти плачеш, — промовив Лео. Це було до безглуздя очевидним, але, побачивши її в такому стані, він засмутився. Важко довго злитись на того, хто плаче.

— Не твоя справа, — буркнула вона. — Це великий острів. Просто... знайди собі власне місце. Дай мені спокій! — вона мляво махнула на південь. — Іди туди, наприклад.

— Отже, чарівного плота не буде, — промовив Лео. — Іншого способу залишити острів немає?

— Вочевидь, ні!

— Що мені тоді робити? Сидіти в піщаних дюнах, поки не помру?

— Це було б непогано... — вона кинула лопатку додолу і лайнулась до неба. — От тільки, як я розумію, він не може тут померти, так? Зевсе! Це не смішно!

Не може тут померти?

— Стривай! — голова Лео йшла обертом. Перекладати слова дівчини було важкувато — ніби до нього заговорили іспанською носії мови. Начебто, усе зрозуміло, але водночас — дуже незвично, здавалося, що то зовсім інша мова.

— Мені потрібно трохи більше інформації, — промовив він. — Ти не хочеш, щоб я тут маячив. Я теж не хочу тут залишатись. Але я не збираюсь тихо помирати в куточку. Я мушу забратись із цього острова. Має бути якийсь спосіб. Будь-яку проблему можна розв’язати.

Дівчина гірко розсміялась.

— Ти не дуже довго прожив, якщо досі в це віриш.

Від того, як вона це промовила, у Лео побігли мурашки спиною. На вигляд вона була його однолітка, але ж скільки років їй виповнилося насправді?

— Ти казала щось про прокляття, — згадав він.

Вона зігнула пальці, так наче практикувала якусь техніку задушення.

— Так. Я не можу залишити Огігію. Мій батько Атлас бився проти богів, а я його підтримала.

— Атлас, — промовив Лео. — Який титан?

Дівчина пустила очі під лоба.

— Так, дрібний ти... — вона стрималась. — Мене ув’язнили тут, аби я не наражала олімпійців на неприємності. Приблизно рік тому, після другої Війни Титанів, боги присягнулись пробачити ворогів та дати їм амністію. Персі начебто змусив їх пообіцяти....

— Персі. Персі Джексон?

Дівчина міцно заплющила очі. Її щокою покотилась сльоза.

«О», — подумав Лео.

— Персі був тут, — промовив він.

Вона занурила пальці в ґрунт.

— Я... я гадала, що мене відпустять. Наважилась сподіватись... але я досі тут.

Тепер Лео пригадав. Історія мала бути таємницею, але, авжеж, розійшлась табором, як полум’я лісом. Персі розповів Аннабет. За кілька місяців після зникнення Персі Аннабет розповіла Пайпер. Пайпер розповіла Джейсону...

Згідно з історією, Персі потрапив на цей острів. Він зустрів богиню, яка сильно закохалась у нього і хотіла утримати його на острові, але зрештою відпустила.

— Ти — та жіночка, — промовив Лео, — яку назвали на честь карибської музики.

Її очі смертоносно блиснули.

— Карибська музика.

— Еге. Реггі? — Лео похитав головою. — Меренге? Стривай, я згадав. — Він клацнув пальцями. — Каліпсо! Але Персі казав, що ти крута. Що ти сама привітність і безкорисливість, а не, ну...

Вона вскочила на ноги.

— Що «ну»?

— Ну, нічого.

— А ти був би привітним, — випалила вона, — якби боги забули про свою обіцянку відпустити тебе? Був би привітним, якби вони заради жарту прислали тобі іншого героя, але який на вигляд був би, як... як ти?

— Це каверзне запитання?

— Di Immortales[20]! — вона повернулась і покрокувала до печери.

— Агов! — Лео побіг за нею.

Коли він опинився всередині, у нього відібрало мову. Стіни були з різнокольорових брил гірського кришталю. Білі фіранки розділяли печеру на різні кімнати. Усюди лежали пухкі подушки, плетені килимки та тарілки зі свіжими фруктами. Він помітив арфу в одному куті, ткацький верстат в іншому і великий казанок, де булькало тушковане м’ясо, наповнюючи печеру солодким ароматом.

Та понад усе вражало те, що хатня робота виконувалася сама собою. Рушники ширяли в повітрі, складались та збирались в охайні стоси. Ложки самі собою мились у мідній раковині. Картина нагадала Лео про невидимих духів, які подавали йому обід у Таборі Юпітера.

Каліпсо стояла біля раковини та змивала з рук бруд.

Вона люто зиркнула на Лео, але не прогнала геть. У неї, здавалось, уже забракло сил, щоб злитись.

Лео прокашлявся. Якщо він розраховував бодай на якусь її допомогу, то мав бути чемним.

— То... я зрозумів, чому ти зла. Ти, певно, ненавидиш напівбогів. Гадаю, тобі нелегко довелось, коли Персі тебе зали...

— Він був тільки останнім, — загарчала вона. — Перед ним був цей пірат Дрейк. А перед ним — Одіссей. Усі вони були однаковими! Боги присилали мені найвеличніших героїв, тих, у кого я не могла не...

— Закохатись, — здогадався Лео. — А потім вони тебе залишали.

Її підборіддя затремтіло.

— Це моє прокляття. Я сподівалась, що колись звільнюся від нього, але от, подивіться на мене, досі стирчу В Огігії після трьох тисяч років.

— Три тисячі, — у Лео заціпило рота. — Ну, ти маєш непоганий вигляд, як на тритисячорічну.

— А тепер... найгірша образа з-поміж усіх. Боги вирішили посміятись з мене і прислали тебе.

У животі Лео закипіла злість.

Еге, типова ситуація. Якби тут був Джейсон, Каліпсо повзала б перед ним навколішки. Благала б, аби залишився, але той шляхетно повернувся би до своїх обов’язків та залишив Каліпсо з розбитим серцем. Той чарівний пліт, безсумнівно, прибув би по нього.

А Лео? Докучливий гість, якого не можна позбутися. Вона ніколи в нього не закохається, тому що він їй не рівня. Не те щоб його це турбувало. Вона, однаково, не до його смаку. Занадто дратівлива, і приваблива, і... ну, байдуже.

— Гаразд, — промовив він. — Я залишу тебе на самоті. Сам щось збудую та заберусь із цього тупого острова без твоєї допомоги.

Вона сумно похитала головою.

— Не розумієш, так? Боги сміються з нас обох. Якщо пліт не з’явився, це означає, що Огігія відрізана від світу. Ти застряг тут так само, як і я. Ти ніколи не залишиш цей острів.