Дім Аїда

XXII Аннабет

Потім вона твердо вирішила більше НІКОЛИ не спати в Тартарі.

Сни напівбогів завжди погані. Навіть у безпечному ліжку у таборі їй снилися жахливі кошмари. У Тартарі ж вони виявились значно яскравішими.

Спочатку вона знову була маленькою дівчинкою і насилу дерлась на Пагорб Напівкровок. Лука Кастелан тягнув її за собою, тримаючи за руку. Їхній сатир-провідник Гровер Ундервуд збентежено гарцював на верхівці та кричав: «Швидше! Швидше!»

Талія Грейс була позаду і відбивалась від цілої армії пекельних хортів своїм чарівним щитом Егідою.

Діставшись верхівки пагорба, Аннабет побачила табір унизу долини — теплі вогники будиночків, що давали надію на притулок. Вона спотикнулась і ушкодила щиколотку. Лука взяв її на руки та поніс. Озирнувшись, вона побачила, що чудовиська вже лише за кілька ярдів — їхня незліченна армія оточила Талію.

— Ідіть! — вигукнула Талія. — Я затримаю їх.

Вона змахнула списом — і розряд блискавки пронизав військо чудовиськ, але на місці полеглих одразу ж з’явилось ще більше живих.

— Треба бігти! — закричав Гровер.

Він повів їх у табір. Лука вирушив за ним, тримаючи на руках Аннабет, яка зі сльозами била його в груди і кричала, що не можна залишати Талію саму. Але було запізно.

Картина змінилась.

Аннабет, уже старша, піднімалась на вершину Пагорба Напівкровок. На тому місці, де билася Талія, тепер росла висока сосна. У небі бушувала гроза.

Долину стряснув грім. Удар блискавки розколов сосну до самого кореня і відкрив у землі прохід, з якого валив дим. Знизу, у мороці, стояла Рейна, претор Нового Рима. На ній був плащ кольору свіжої венозної крові. Золоті обладунки сяяли. Вона підвела грізні очі, відкривши царствене та незворушне обличчя, її слова залунали в голові Аннабет.

«Ти добре впоралась, — промовила Рейна голосом Афіни. — Решту подорожі я маю здолати на римських крилах».

Очі претора стали сірими, як грозові хмари.

«Я повинна стояти тут, — продовжила Рейна. — Мене мусять принести римляни».

Пагорб здригнувся. Трава перетворилась на шовк. Земля заструменіла складками гігантської сукні. Над Табором Напівкровок здійнялась Гея — її спляче обличчя розміром з гору.

На пагорби ринули пекельні хортиці. З боку узбережжя налетіли велетні, шестирукі земленароджені та дикі циклопи, вони почали руйнувати обідній павільйон та палити будинки.

«Поквапся, — пролунав голос Афіни. — Донеси послання».

Земля під ногами розкололась — і Аннабет упала у темряву.

Її очі різко розплющилися. Вона скрикнула, схопила Персі за руку і разом із тим зрозуміла: вона досі була в Тартарі, біля вівтаря Гермеса.

— Усе гаразд, — запевнив її Персі. — Погані сни?

Тіло Аннабет тремтіло від жаху.

— Уже... уже моя черга?

— Ні, ні. Нам уже час. Я дав тобі поспати.

— Персі!

— Облиш. До того ж, я був занадто схвильований, щоб заснути. Подивись.

Титан Боб, схрестивши ноги, сидів біля вівтаря і задоволено чавкав шматком піци.

Аннабет протерла очі, гадаючи, що досі перебуває вві сні.

— Це... пепероні?

— Спалені підношення, — відповів Персі. — Жертвоприношення Гермесу зі смертного світу, наскільки я зрозумів. З’явились у клубі диму. У нас є половина хотдога, виноград, тарілка смаженої яловичини і пакетик горіхового «М&Мs».

— «М&Мs» для Боба! — радісно промовив Боб. — Ну-у, ти ж не проти?

Аннабет була не проти. Персі приніс їй тарілку з яловичиною. Вона накинулась на їжу наче вовк. Вона ніколи не їла нічого смачнішого. М’ясо досі було гарячим і мало точнісінько таку саму гостро-солодку скоринку, як барбекю в Таборі Напівкровок.

— Знаю, — промовив Персі, прочитавши її вираз обличчя. — Я теж гадаю, що це з табору.

В Аннабет запаморочилось у голові від туги за домівкою. З кожним прийомом їжі таборяни спалюють частину харчів, щоб ушанувати своїх батьків-богів. Ува-жається, що дим догоджає богам, але Аннабет ніколи не замислювалась над тим, куди потрапляє їжа після спалення. Можливо, підношення з’являються на вівтарях богів на Олімпі... або навіть тут, посеред Тартару.

— Горіхові «М&Мs», — промовила Аннабет. — Конор Стуол кожного обіду спалював упаковку для свого тата.

Вона уявила, як сидить в обідньому павільйоні, спостерігає за вечірньою загравою над затокою Лонг-Айленд. Там вони з Персі уперше по-справжньому поцілувались. В очах запекло.

Персі поклав руку їй на плече.

— Агов, це ж добре. Справжня їжа з дому, еге ж?

Вона кивнула. Їсти вони закінчили мовчки.

Боб догриз останній горішок.

— Треба йти тепер. Вони будуть тут за декілька хвилин.

— За декілька хвилин? — Аннабет потягнулась до кинджала, а потім пригадала, що загубила його.

— Так... ну, я так гадаю... — Боб почухав своє сріблясте волосся. — У Тартарі з часом важко. Інакше.

Персі підкрався до краю кратера і визирнув у тому напрямку, звідки вони прийшли.

Нічого не бачу, але навряд чи це щось означає. Бобе, про яких велетнів ідеться? Про яких титанів?

Боб гмикнув.

— Не знаю щодо імен. Шестеро або семеро. Я відчуваю їх.

— Шестеро або семеро? — Аннабет почала побоюватись, що барбекю зараз вийде назовні. — А вони тебе відчувають?

— Не знаю. — Боб усміхнувся. — Боб не такий, як вони! Але вони відчувають напівбогів, так. Ви двоє сильно пахнете. У гарному сенсі. Як... гм. Як хліб з маслом!

— Хліб з маслом, — повторила Аннабет. — Що ж, це чудово.

Персі спустився назад до вівтаря.

— У Тартарі можливо вбити велетня? Ну, без допомоги богів? — Він поглянув на Аннабет, ніби вона знала відповідь.

— Персі, я не знаю. Подорожувати Тартаром, битися з чудовиськами тут... такого ніхто до нас не робив. Можливо, Боб допоможе нам убити велетня? Може, титан рахується за бога? Я чесно не знаю.

— Ясно, — відповів Персі. — Зрозумів.

Вона побачила тривогу в його очах. Усі ці роки він покладався на її відповіді, але зараз, коли її допомога потрібна йому найбільше, вона не могла нічим зарадити. Така безпорадність була нестерпною, але жодні знання, здобуті в таборі, не могли підготувати її до Тартару. Вона знала напевне тільки одне: вони повинні рухатись. Зустріч із шістьма чи сімома безсмертними ворогами означає неминучу смерть.

Вона підвелась, досі намагаючись оговтатись після кошмарів. Боб почав прибиратись, зібрав їхнє сміття у маленьку гірку, обприскав вівтар блакитною рідиною і протер його.

— Куди тепер? — запитала Аннабет.

Персі вказав на вируючу, стіну мороку.

— Боб каже, що туди. Вочевидь, Брама Смерті...

— Ти розповів йому? — Аннабет не хотіла, щоб це прозвучало так суворо, але Персі аж зморщився.

— Поки ти спала, — зізнався він. — Аннабет, Боб може допомогти. Нам потрібен провідник.

— Боб допомагає! — погодився Боб. — У глиб Темних Земель. Брама Смерті... гм, йти напряму не краща думка. Занадто багато чудовиськ там зібралось. Навіть Боб не зможе стількох прибрати. Вони вб’ють Персі з Аннабет за дві секунди. — Титан нахмурився. — Гадаю, що за секунди. У Тартарі важко з часом.

— Ясно, — буркнула Аннабет. — То є інший шлях?

— Ховатись, — промовив Боб. — Смертний Туман приховає вас.

— О... — Аннабет раптом відчула себе зовсім маленькою у тіні титана. — Е-е... а що таке Смертний Туман?

— Він небезпечний, — відповів Боб. — Але якщо пані дасть вам Смертний Туман, він вас приховає. Якщо тільки вдасться уникнути Ночі. Пані дуже близько до Ночі. Це погано.

— Пані, — повторив Персі.

— Так. — Боб вказав на чорнильну темряву. — Треба йти.

Персі зиркнув на Аннабет, вочевидь, сподіваючись на пораду, але їй нічого було Сказати. Вона думала про свій кошмар: про дерево Талії, розколоте блискавкою, про Гею, яка здійнялась над пагорбом, і про її навалу чудовиськ.

— Ну, гаразд, — промовив Персі. — Що ж, ходімо до пані за Смертним Туманом.

— Стривай, — промовила Аннабет.

Її голова гула. Дівчина подумала про сон із Лукою та Талією. Пригадала розповіді Луки про його батька Гермеса — заступника мандрівників, провідника душ померлих, бога зв’язку.

Вона вдивилась у чорний вівтар.

— Аннабет? — стурбовано запитав Персі.

Вона підійшла до купки сміття і вибрала звідти більш-менш чисту паперову серветку.

У голові сплинув спогад про видіння з Рейною, яка стояла у повитій димом розколині під враженою блискавкою сосною і говорила голосом Афіни.

«Я повинна стояти тут. Мене мають принести римляни».

«Поквапся. Донеси послання».

— Бобе, — промовила Аннабет, — підношення, спалені у смертному світі, з’являються на цьому вівтарі, еге ж?

Боб збентежено нахмурився, наче був не готовий до такого несподіваного опитування.

— Так!

— А що станеться, якщо я спалю щось на цьому вівтарі?

— Е-е...

— Не зважай. Ти не знаєш. Ніхто не знає, тому що такого ніколи не робили.

«Є шанс, — подумала вона, — лише крихітний шанс, що підношення, спалене на цьому вівтарі, з’явиться у таборі Напівкровок».

Сумнівно, але якщо спрацює...

— Аннабет, — знову звернувся до неї Персі. — Ти щось придумала. У тебе цей «я щось придумала» погляд.

— Немає у мене такого погляду.

— Ні-ні, ще й як є. Ти супиш брови і стискаєш губи, і...

— Є ручка? — запитала вона у нього.

— Жартуєш? — він дістав Анаклузмос.

— Та це ясно, але вона пише?

— Я... не знаю, — визнав він. — Ніколи не пробував.

Він зняв ковпачок. Як завжди, ручка витягнулась у меч. Аннабет бачила, як він робить це сотні разів. Зазвичай, під час бою Персі просто відкидав ковпачок. Згодом, незважаючи на обставини, він знову з’являвся у його кишені. А варто було торкнутися ковпачком вістря меча, як той знову перетворювався на ручку.

— Що якщо ти торкнешся ковпачком іншого кінця меча? — поцікавилася Аннабет. — Так, якби ти збирався писати?

— Е-е... — Персі здавався розгубленим, але торкнувся ковпачком руків’я меча. Анаклузмос стиснувся у ручку, але тепер її кінчик був відкритим.

— Можна? — Аннабет висмикнула ручку з його руки, розгладила на вівтарі серветку і почала писати. Чорнила Анаклузмоса сяяли небесною бронзою.

— Що ти робиш? — запитав Персі.

— Надсилаю послання. Сподіваюсь, що Рейчел його отримає.

— Рейчел? Тобто наша Рейчел? Дельфійський оракул Рейчел?

— Вона сама. — Аннабет ледве не усміхнулась.

Щоразу, коли вона згадувала про Рейчел, Персі починав нервувати. Був якийсь час, коли Рейчел хотіла зустрічатись із Персі. Ця історія здавалось дуже давньою. Тепер Рейчел і Аннабет були чудовими подругами. Але Аннабет подобалось змушувати Персі ніяковіти. Треба тримати в шорах свого хлопця.

Аннабет закінчила писати повідомлення і згорнула серветку. На зовнішньому боці вона написала:

«Коноре,

Віддай це Рейчел. Не жарт. Не будь козлом.

З любов’ю,

Аннабет»

Дівчина глибоко вдихнула. Вона просила Рейчел Дер зробити дещо до безглуздя небезпечне, але не бачила іншої можливості зв’язатись із римлянами — це був єдиний спосіб уникнути кровопролиття.

— Тепер тільки треба спалити, — промовила Аннабет. — Є у когось сірники?

З ручки Бобової швабри вискочило вістря списа. Титан чиркнув ним по вівтарю — і спалахнув сріблястий вогник.

— Е-е... дякую. — Аннабет запалила серветку і поклала її на вівтар. Вона дивилась, як папір перетворюється на попіл, і гадала, чи не збожеволіла вона? Чи зможе дим вийти з Тартару?

— Треба йти, — порадив Боб. — Дуже, дуже треба. Поки нас не вбили.

Аннабет вдивилась у стіну мороку попереду. Десь там була жіночка, яка роздає Смертний Туман, який, можливо, приховає їх від чудовиськ, — це план, запропонований титаном, одним із їхніх запекліших ворогів. Чергова порція дивини для вибуху її мозку.

— Так, — промовила вона. — Я готова.