Дім Аїда

XXXV Джейсон

Уперше Джейсон побачив янгола біля візка з морозивом.

«Арго II» став на якір у бухті поряд із шістьма чи сімома круїзними лайнерами. Як, зазвичай, смертні не звернули жодної уваги на трирему, але Джейсон і Ніко, про всяк випадок, застрибнули на човник з туристами, щоб легше було загубитись у натовпі на березі.

На перший погляд, Спліт здавався крутим місцем. Навколо гавані звивалась довга еспланада, всіяна пальмами. У вуличних кав’ярнях тусувались європейські підлітки, які розмовляли десятками різних мов та грілися під яскравим сонцем. У повітрі пахло м’ясом на грилі та свіжозрізаними квітами.

Далі від головного проспекту місто являло собою мішанину середньовічних замкових веж, римських валів, вапняних будиночків з червоними черепичними дахами та сучасних офісних будівель. Ще далі тягнулись у бік гірського кряжу буро-зелені пагорби. Вони трохи дратували Джейсона, хлопець час від часу зиркав на скелястий схил, очікуючи, що в тінях з’явиться Геїне обличчя.

Вони з Ніко блукали еспланадою, коли Джейсон раптом помітив хлопця з крилами, який купляв на вулиці ескімо. Продавчиня з нудьгою в очах рахувала решту. Туристи мимохіть обходили велетенські крила янгола.

Джейсон підштовхнув Ніко плечем.

— Ти це бачиш?

— Еге. Мабуть, нам слід купити морозива.

Поки вони йшли до візка, Джейсон хвилювався, як би крилатий чувак не виявився сином Борея, Північного Вітра. На поясі янгола висів такий самий зубчатий бронзовий меч, як у Бореад, а остання Джейсонова зустріч з ними пішла не дуже добре.

Але цей хлопець не здавався ворожим, навіть навпаки. На ньому була червона майка, шорти з пальмами і мексиканські сандалії. Крила були червоно-брунатними, як пір’я у бентамки або вечірня заграва. Шкіра засмагла, а волосся чорне і майже таке саме кучеряве, як у Лео.

— Це не повернутий дух, — пробурмотів Ніко. — І не створіння з Підземного світу.

— Ні, — погодився Джейсон. — Сумніваюсь, що вони б їли морозиво на паличці.

— То хто він тоді?

Вони були за тридцять футів від крилатого чувака, коли той поглянув просто на них. Він усміхнувся, помахав морозивом і розчинився у повітрі.

Джейсон не міг бачити янгола, але знався на керуванні вітрами, щоб відстежити його рух — теплий золотаво-червоний димок, що нісся вулицями, вирував уздовж тротуарів і здіймав у повітря поштові листівки на стендах перед сувенірними крамницями. Вітерець прямував до протилежного кінця бульвару, де височіла велика будівля, схожа на фортецю.

— Гадаю, це наш палац, — промовив Джейсон. — Ходімо.

Навіть після двох тисячоліть палац Діоклетіана вражав. Зовнішня стіна являла собою суцільний масив рожевого граніту з колонами, що кришились, та склепінчастими вікнами, зверненими до неба, і була здебільшого цілою. Вона була заввишки сімдесят-вісімдесят футів і тягнулась на чверть милі, нависаючи над скупченнями сучасних крамниць та житлових будинків. Джейсон уявив, який вигляд мав палац, коли його щойно збудували: з імперськими вартовими, які крокували вздовж стін, та із золотими орлами, що блищали на парапетах.

Крилатий янгол (чи ким він був!) поширяв між рожевими вікнами, а потім зник на іншому боці. Джейсон придивився до фасаду, шукаючи вхід. Поки що він бачив такий тільки один: за кілька кварталів, де туристи стояли в черзі за квитками. На це бракує часу.

— Треба спіймати його, — промовив Джейсон. — Тримайся.

— Але...

Джейсон схопив Ніко і здійняв їх обох у повітря.

Ніко приглушено вискнув на знак протесту, але вони вже летіли над стінами і за мить опинились над внутрішнім подвір’ям замку, де купчились туристи з фотоапаратами.

Маленький хлопчик ошелешено кліпнув очима, коли вони приземлились. А потім утупив погляд у землю і похитав головою, наче відкидаючи галюцинацію. Більше ніхто на них уваги не звернув.

На лівому боці подвір’я височіла низка колон, що підтримували обшарпані сірі арки. На правому боці стояла біла мармурова будівля з високими вікнами.

— Перистиль, — промовив Ніко. — Тут був вхід до приватної резиденції Діоклетіана. — Він сердито поглянув на Джейсона. — І на майбутнє, будь ласка, мені не подобається, коли мене торкаються. Ніколи більше так мене не хапай.

Джейсонові плечі напружились. Йому здалось, що він почув нотку погрози, наче Ніко хотів сказати: «Якщо не хочеш отримати стигійським мечем по пиці».

— Е-е... добре. Вибач. Звідки ти знаєш, що це за місце?

Ніко оглянув атріум. Його очі зупинились на сходах у дальньому куті, що вели вниз.

— Я вже був тут. — Його очі були так само темними, як його меч. — З мамою та Б’янкою. Приїжджали на вихідні з Венеції. Мені було... шість.

— Це було... у тридцятих?

— Приблизно у тридцять восьмому, — пробурмотів Ніко так, наче думав про щось інше. — Тобі навіщо? Бачиш десь крилатого хлопця?

— Ні... — Джейсон досі намагався усвідомити відомості про минуле Ніко.

Він завжди намагався налагодити гарні стосунки з членами своєї команді. Життя навчило його того, що якщо комусь належить прикривати твою спину в бою, то краще з ним поладнати й навчитися довіряти одне одному. Але Ніко було дуже важко зрозуміти.

— Я просто... просто не можу уявити, як це, мабуть, дивно, коли ти з іншого часу.

— Ні, не можеш. — Ніко втупив очі у кам’яну підлогу і глибоко вдихнув. — Слухай... я не люблю про це говорити. Якщо чесно, гадаю, що Хейзел пощастило значно менше. Вона пам’ятає більше з минулого життя. Їй довелось повернутися з мертвих і пристосуватися до сучасного світу. А я... Ми з Б’янкою застрягли в готелі «Лотос». Час минав так швидко, що — у якомусь химерному сенсі — це полегшило наш перехід.

— Персі розповів мені про те місце, — промовив Джейсон. — Сімдесят років, але за відчуттями лише місяць?

Ніко стискав кулаки так сильно, що пальці побіліли.

— Еге. Не сумніваюсь, що Персі усе про мене розповів.

У його голосі тяжіло відчуття образи — значно сильнішої, ніж Джейсон міг би зрозуміти. Джейсон знав, що Ніко в минулому звинувачував Персі у смерті своєї сестри Б’янки, але ці двоє начебто порозумілись із приводу цього (принаймні так уважав Персі). А ще Пайпер згадувала чутку, ніби Ніко закоханий в Аннабет. Може, і це якось вплинуло.

Але зрештою... Джейсон не розумів, чому Ніко всіх відштовхує, чому не залишався надовго у жодному з таборів, чому віддавав перевагу мертвим, а не живим. Він безперечно не розумів, навіщо Ніко пообіцяв направити «Арго II» до Епіру, якщо так ненавидить Персі Джексона.

Очі Ніко метнулись на вікно вгорі.

— Тут усюди померлі римляни... Лари. Лемури. Вони спостерігають. Гніваються.

— На нас? — Джейсонова рука потягнулась до меча.

— На все на світі. — Ніко вказав на маленьку кам’яну будівлю на західному кінці двору. — Тут колись розташовувався храм Юпітера. Християни змінили його на баптистерій. Римським духам це не подобається.

Джейсон вдивився у темний дверний проріз.

Він ніколи не зустрічав Юпітера, але думав про батька як про живу людину — хлопця, який закохався у його маму. Авжеж, він розумів, що батько безсмертний, але, невідомо чому, сповна усвідомив значення цього слова тільки тепер,. стоячи перед входом до храму, який відвідували тисячі років тому, щоб ушанувати його тата. Від цієї думки голова йшла обертом.

— А там... — Ніко вказав на схід, де кільце колон оточувало шестикутну будівлю. — Там був мавзолей імператора.

— Але його гробниця більше не тут, — здогадався Джейсон.

— Уже як кілька століть. Коли імперія розвалилась, будівлю перетворили на християнський собор.

Джейсон глитнув.

— Отже, якщо привид Діоклетіана досі тут...

— Він, швидше за все, незадоволений.

Вітер зашелестів листям та обгортками від їжі, розкиданими перистилем. Краєм ока Джейсон помітив якийсь швидкий рух — щось золотаво-червоне блискавично з’явилось і зникло.

Коли Хлопець повернувся, на сходи, що вели вниз, опускалось руде пір’ячко.

— Сюди, — вказав Джейсон. — Крилатий хлопець. Як гадаєш, куди ведуть ці сходи?

Ніко оголив меч. Усміхнений, він бентежив навіть більше, ніж коли сердився.

— Під землю, — промовив він. — У моєму улюбленому напрямку.

«Під землю» не було улюбленим напрямком Джейсона.

Після прогулянки під Римом, разом із Пайпер та Персі, та битви з тими близнятами-велетнями у гіпогеї під Колізеєм більшість його кошмарів були про підвали, люки та величезні колеса для пекельних хортів.

Присутність Ніко не дуже підбадьорювала. Стигійський меч цього хлопця, здавалось, робив тіні ще більш темними, наче пекельний метал витягував з повітря світло і тепло.

Вони опустились у просторий підвал з товстими колонами, що підтримували склепінчасту стелю. Вапняні цеглини були такими старими, що під багаторічним впливом вологи злились в одне ціле. Через це місце було майже не відрізнити від природно утвореної печери.

Жодний з туристів не наважився спуститись сюди. Вони, вочевидь, були розсудливішими за напівбогів.

Джейсон оголив свій гладіус. Хлопці обережно пройшли під низькими арками, чуючи луну власних кроків по кам’яній підлозі. Уздовж однієї зі стін тягнулись заґратовані вікна, що виходили на вулицю, але від цього стеля тільки більше викликала клаустрофобію. Сонячні промені, вируючи у тисячолітньому пилу, скидались на косі в’язничні ґрати.

Джейсон оминув опорну балку, подивився ліворуч, і його серце ледве не вискочило з грудей. Просто перед ним стояло мармурове погруддя Діоклетіана, вапняне обличчя якого свердлило хлопця осудливим поглядом.

Джейсон звів подих. Місце цілком підходило, щоб залишити Рейні записку, де він описав їхній маршрут до Епіру. Приховане від натовпу, але хлопець вірив, що Рейна його знайде. У неї були інстинкти мисливиці. Він сунув записку між погруддям та п’єдесталом і відійшов.

Джейсон не на жарт нервував через очі Діоклетіана. Він думав про Терміна, балакучого бога-статую в Новому Римі. Залишалося сподіватися, що Діоклетіан не гаркне на нього чи не почне раптом співати.

— Привіт!

Перш ніж Джейсон усвідомив, що голос лунає з іншого напрямку, його рука вже піднялась і відрубала голову імператору. Погруддя впало і розбилось об підлогу.

— Це було не дуже чемно, — промовив голос позаду.

Джейсон повернувся. Крилатий чоловік, якого вони бачили біля візка з морозивом, стояв спершись на сусідню колону та безтурботно підкидав у повітря маленький бронзовий обруч. Біля його ніг стояв плетений кошик, повний фруктів.

— Ну, — промовив чоловік, — хіба Діоклетіан якось тобі нашкодив?

Навколо Джейсонових ніг завирувало повітря. Мармурові уламки зібрались у мініатюрне торнадо, здійнялись на п’єдестал і зібрались у ціле погруддя із захованою під ним запискою.

— Е-е... — Джейсон опустив меч. — Це сталося випадково. Ви мене налякали.

Крилатий чувак усміхнувся.

— Джейсоне Грейс, Західний Вітер називали по-різному — теплим, лагідним, життєдайним, диявольськи прекрасним. Але мене ще ніколи не називали страшним. Таку дурнувату поведінку я залишаю своїм поривчастим братам на півночі.

Ніко зробив крихітний крок назад.

— Західний Вітер? Тобто ви...

— Фавоній, — усвідомив Джейсон. — Бог Західного Вітру.

Фавоній усміхнувся і вклонився, безперечно задоволений тим, що його впізнали.

— Можете називати мене римським ім ям, звісно, але можете й Зефіром, якщо ви греки. Я цим не дуже переймаюсь.

Ніко мав такий вигляд, наче дуже через це переймався.

— Чому ваші грецькі та римські сторони не боряться, як в інших богів?

— О, час від часу в мене болить голова, — Фавоній знизав плечима. — Бувають ранки, коли я прокидаюсь у грецькому хітоні, хоча точно пам’ятаю, що заснув у римській піжамі. Та загалом війна на мене не вплинула. Я молодший бог, розумієте? Ніколи особливо не вшановувався поміж люду. Суперечки, що точаться, між вами, напівбогами, не впливають на мене так сильно.

— То... — Джейсон не знав, чи ховати йому меч. — Що ви тут робите?

— Багато чого! Тягаю кошик з фруктами, наприклад. Він завжди зі мною. Не бажаєте грушу?

— Ні, дякую.

— Так... кілька хвилин тому я їв морозиво. Зараз я підкидаю це метальне кільце. — Фавоній крутнув бронзовий обруч на вказівному пальці.

Джейсон уперше чув про метальні кільця, але намагався зосередитись.

— Я мав на увазі, чому ви з’явились перед нами? Чому привели у цей підвал?

— О! — Фавоній кивнув. — Саркофаг Діоклетіана. Так. Це його останнє місце спочину. Християни перенесли його з мавзолей. А потім якісь варвари знищили труну. Я просто хотів показати вам, — він сумно розвів руками, — що те, що ви шукаєте, не тут. Мій повелитель його забрав.

— Ваш повелитель? — Джейсон пригадав палац, що ширяв у повітрі над піком Пайка в Колорадо. Там він відвідав (ледве не ціною власного життя) студію шаленого метеоролога, який стверджував, що він — бог усіх вітрів. — Будь ласка, скажіть, що ваш повелитель не Еол.

— Цей вітроголовий? — Фавоній фиркнув. — Ні, авжеж ні.

— Він говорить про Epoca. — Ніко здавався роздратованим. — Купідон, якщо латиною.

Фавоній посміхнувся.

— Дуже добре, Ніко ді Анжело! Радий знову тебе бачити, до речі. Багато часу минуло.

Ніко здійняв брову.

— Я вперше вас бачу.

— Ти бачиш мене вперше, — погодився бог. — Але я спостерігав за тобою. Коли ти приходив сюди ще малям, і кілька разів згодом. Я знав, що зрештою ти повернешся, аби зустрітись із моїм повелителем.

Ніко зблід більше, ніж зазвичай. Його очі заметались схожою на печеру кімнатою, наче очі загнаної тварини.

— Ніко? — промовив Джейсон. — Про що він говорить?

— Не знаю. Дурня якась.

— Дурня? — скрикнув Фавоній. — Найдорожча твоєму серцю людина... канула в Тартар, а ти досі не можеш визнати правду?

Джейсон почувався так, наче за кимось підслуховує. Найдорожча серцю людина.

Він пригадав, як Пайпер розповідала про закоханість Ніко. Вочевидь, це було дещо значно сильніше, ніж проста закоханість.

— Ми прийшли за скіпетром Діоклетіана, — промовив Ніко. Він вочевидь прагнув змінити тему. — Де він?

— А... — Фавоній сумно кивнув. — Ти вважав, буде достатньо зустрічі з привидом Діоклетіана? Боюсь, ти помилявся, Ніко. Твоє випробовування буде значно важчим. Задовго до того, як це місце стало палацом Діоклетіана, тут був вхід у володіння мого повелителя. Я мешкав тут тисячоліттями, приводив тих, хто шукав кохання, до Купідона перед очі.

Джейсонові не подобалась згадка про важкі випробування. Він не довіряв цьому дивному богу з обручем, крилами і фруктовим кошиком. Але в голові виринула давня історія — щось, що він чув у Таборі Юпітера.

— Як Психею, дружину Купідона. Ви принесли її до його палацу.

Очі Фавонія заблищали.

— Дуже добре, Джейсоне Грейс! Саме на цьому місці я підхопив Психею вітрами та приніс до кімнат свого повелителя. Власне, саме тому Діоклетіан збудував тут свій палац. Це місце завжди було під захистом лагідного Західного Вітра. — Він простер руки. — Це притулок для спокою та кохання у неспокійному світі. Коли палац Діоклетіана розграбували...

— Ви забрали скіпетр, — здогадався Джейсон.

— На зберігання, — погодився Фавоній. — Це один з багатьох скарбів Купідона, згадка про кращі часи. Якщо хочете його... — Фавоній повернувся до Ніко. — То повинні зустрітись із богом кохання.

Ніко втупив очі у сонячне світло, що просочувалося крізь ґрати. Він наче прагнув і сам утекти крізь ті вузькі отвори.

Джейсон гадки не мав, чого хоче Фавоній, але якщо зустріч із богом кохання означала змусити Ніко зізнатись, у яку дівчину він закоханий, то це не здавалось таким уже жахом.

— Ніко, ти зможеш, — промовив Джейсон. — Може, й буде ніяково, але це заради скіпетра.

Ніко не здавався переконаним. Навіть більше, вигляд у нього був такий, наче йому зле. Однак він випрямив плечі та кивнув.

— Ти маєш рацію. Я... я не боюсь бога кохання.

Фавоній радісно всміхнувся.

— Чудово! Бажаєте поїсти перед дорогою? — Він витяг з кошика зелене яблуко і нахмурився. — Ох, халепа. Усе забуваю, що мій символ — це кошик з недозрілими фруктами. Ну чому весну так не поважають? Усі забавки — літу.

— Це нічого, — швидко промовив Ніко. — Просто відведіть нас до Купідона.

Фавоній крутнув кільце на пальці — і Джейсонове тіло розчинилось у повітрі.