Кров Олімпу

VIII Рейна

Їх занадто багато.

«Скільки разів ти говорила ці слова за свою напів-божу кар’єру?» — гірко запитала себе Рейна.

Їй слід було вже зробити табличку й носити її на шиї, аби не гаяти час. А коли Рейна помре, на її надгробку напишуть: «їх було занадто багато».

Її хорти стояли обабіч неї та гарчали на земляні оболонки. Рейна нарахувала не менше двадцяти, що оточували її зусібіч.

Тренер Хедж продовжив говорити своїм жіночим голосом:

— Мертвих завжди більше, ніж живих. Ці духи століттями чекали змоги вивільнити свій гнів. Тепер у них є тіла.

Один із земляних духів вийшов уперед. Він рухався повільно, але кроки були такими важкими, що старовинна плитка тріскалася.

— Ніко? — покликала Рейна.

— Я не управляю ними, — промовив він, несамовито розплутуючи ремені. — Гадаю, це через кам’яні оболонки. Мені потрібно декілька секунд, щоб зосередитись на тіньовому стрибку. Інакше можу перенести нас у ще один вулкан.

Рейна лайнулась собі під ніс. Тренер небоєздатний, а отже, їй доведеться самотужки захищатись від цієї зграї, поки Ніко готує втечу. Їй нізащо не впоратись.

— Скіпетр, — промовила вона. — Виклич мені зомбі.

— Це не допоможе, — співуче промовив Хедж. — Відійди, преторе. Дозволь привидам Помпеїв знищити грецьку статую. Справжня римлянка не повинна ставати цьому на заваді.

Земляні привиди почовгали вперед. З їхніх ротів залунав глухий свист, наче хтось дмухнув у порожню бляшанку з-під содової. Один наступив на тренерську пастку з кинджала та тенісної ракетки і розтрощив її вщент.

Ніко зняв з пояса скіпетр Діоклетіана.

— Рейно, якщо я викличу ще мертвих римлян... ти певна, що вони не приєднаються до цієї банди?

— Певна. Я — претор. Дай мені легіонерів, і я поведу їх за собою.

— Ти помреш, — промовив тренер. — Ти ніколи...

Рейна ляснула його по голові руків’ям кинджала. Сатир звалився з ніг.

— Вибачте, тренере, — буркнула вона. — Це починало набридати. Ніко... зомбі! А потім зосередься на тому, щоб забрати нас звідси.

Ніко здійняв скіпетр — і земля затремтіла.

Цієї миті привиди вирішили напасти. Аурум стрибнув на найближчого і відкусив тому голову металевими іклами. Кам яна оболонка впала на спину і тріснула.

Арґентуму пощастило менше. Він кинувся на іншого привида, але той здійняв важку руку й обрушив її на хортову голову. Арґентум відлетів геть. Похитуючись, собака підвівся на ноги. Його голову вивернуло на сорок п’ять градусів праворуч. Одне рубінове око зникло.

Гнів, наче розпечений спис, пронизав груди Рейни. У неї вже забрали пегаса. Вона не втратить ще й собак. Рейна розрубила привидові груди кинджалом і оголила гладіус. Узагалі, битися з двома клинками не дуже по-римські. Але Рейна достатньо часу провела з піратами. Вони багато чого її навчили.

Земляні оболонки було легко трощити, але били вони наче ковадлом. Рейна не знала чому, але розуміла, що не може дозволити собі пропустити навіть один удар. На відміну від Арґентума, вона не виживе, якщо їй вивернуть голову.

— Ніко! — Рейна нахилилась між двома привидами, і ті стукнулися головами. — Поквапся!

У центрі подвір’я розкололась земля. Дюжина кістяних воїнів видерлась на поверхню. Їхні щити були наче велетенські іржаві монети. У спотворених корозією металевих клинках ледве впізнавалися мечі. Але Рейна ніколи ще так не раділа підкріпленню.

— Легіоне! — крикнула вона. — Ad асіет[5]!

Зомбі скорились і почали шикуватися в бойовий порядок, розштовхуючи привидів. Деякі попадали, роздавлені кам’яними кулаками, але решта зімкнула ряди та здійняла щити.

Позаду лайнувся Ніко.

Рейна ризикнула й озирнулась. Скіпетр Діоклетіана димився у руках Ніко.

— Він бореться зі мною! — крикнув Аїдів син. — Здається, йому не подобається, що ми викликали римлян, щоб битися з іншими римлянами!

Рейна знала, що стародавні римляни щонайменше половину свого існування бились одне проти одного, але вирішила не згадувати про це.

— Подбай про тренера. Приготуйся до стрибка! Я виграю трохи часу...

Ніко скрикнув. Скіпетр Діоклетіана вибухнув у його руках і розлетівся на шматки. Ніко не здавався пораненим, але ошелешено витріщився на Рейну.

— Я... я не знаю, що сталося. У тебе є кілька хвилин, не більше, перш ніж зомбі зникнуть.

— Легіоне! — вигукнула Рейна. — Orbem formate! Gladium signe![6]

Зомбі оточили Рейну, тримаючи мечі напоготові для ближнього бою. Арґентум поволочив непритомного тренера Хеджа до Ніко, який несамовито закріплював на собі ремені. Аурум охороняв їх, кидаючись на кожного привида, що пробивався крізь лінію оборони.

Рейна билась пліч-о-пліч з мертвими легіонерами, передаючи свої сили усьому строю. Вона розуміла, що цього недостатньо. Привиди швидко вмирали, але із землі повставало ще більше нових. Щоразу, коли кам’яні кулаки знаходили ціль, Рейна втрачала ще одного зомбі.

Афіна Парфенос тим часом височіла над полем битви — царствена, гордовита та байдужа.

«Допомога б не завадила, — подумала Рейна. — Нищівний промінь, може? Або старомодний божий ляпас».

Статуя не відповіла на заклик. Вона продовжила випромінювати ненависть, що однаковою мірою була спрямована як на привидів, так і на Рейну.

«Хочеш приволочити мене до Лонг-Айленду? — Немов запитувала статуя. — Ну, щасти, римська мерзото».

Долею Рейни було померти, захищаючи пасивно-агресивну статую богині.

Вона не припиняла битись, передаючи дедалі більше своїх сил загону мерців. Вони на знак подяки обрушували на неї море розпачу та обурення.

«Твоя боротьба марна, — шепотіли мертві легіонери в її голові. — Імперія пала».

— За Рим! — хриплим голосом крикнула Рейна. Вона розрубала гладіусом одного привида і кинджалом проколола груди іншому. — Дванадцятий легіон Фульміната!

Усі зомбі навколо неї полягли. Деяких розчавило в битві. Інші розсипались самі собою, коли залишки сили скіпетра Діоклетіана остаточно припинили діяти.

Земляні привиди зімкнулись кільцем — море спотворених облич з порожніми очима.

— Рейно, зараз! — загорланив Ніко. — Забираймося!

Вона озирнулась. Ніко прив’язав себе до Афіни Парфенос. Непритомного Глісона Хеджа він тримав на руках, наче панночку в біді. Аурум та Арґентум зникли — мабуть, були занадто тяжко поранені, аби продовжувати бій.

Рейна оступилася.

Кам’яний привид вдарив її по ребрах — і бік спалахнув від болю. У голові все попливло. Вона спробувала вдихнути, але легені наче пронизало ножами.

— Рейно! — знову крикнув Ніко.

Афіна Парфенос замерехтіла. Вона от-от мала зникнути.

Привид здійняв кулак над Рейниною головою. Їй удалось ухилитись, але від болю в ребрах вона ледь не знепритомніла.

«Здавайся, — промовили голоси в голові. — Спадок Риму мертвий та похований, так само як Помпеї».

— Ні, — прошепотіла вона собі. — Він житиме, поки я жива.

Ніко розпростер руки — і його поглинула темрява. З останніх сил Рейна стрибнула до нього.