Кров Олімпу

XLVII Ніко

Ніко не знав, дати копняка собі чи Віллу Соласу.

Якби він не відволікався на сварки із сином Аполлона, то ніколи б не підпустив ворогів так близько. Коли собакоголові понеслись уперед, Ніко здійняв меч. Він сумнівався, що йому достане сил, аби перемогти, але перш ніж він устиг напасти, Вілл пронизливо свиснув, наче зупиняючи таксі.

Усі шість собакоголових впустили зброю, схопилися за вуха та впали у корчах.

— Чуваче. — Сісл аж відкрив рота, щоб вуха порозкладало. — Якого Аїда? Попередив би чи що.

— Собакам зараз ще гірше. — Вілл знизав плечима. — Один з моїх музикальних талантів. У мене дуже нестерпний ультразвуковий свист.

Ніко не став скаржитися. Він пройшовся поміж собаколюдей і потикав їх мечем. Вони розчинилися у власних тінях.

Октавіан і решта римлян здавались занадто ошелешеними, щоб чимось відповісти.

— Мо-моя відбірна варта! — Октавіан подивився навколо, шукаючи співчуття. — Ви бачили, що він зробив з моєю відбірною вартою?

— Деяких собак треба усипляти. — Ніко зробив крок уперед. — Таких, як ти.

На коротку прекрасну мить уся Перша Когорта завагалася. Та потім вони прийшли до тями і спрямували пілуми на Ніко.

— Вас знищать! — заверещав Октавіан. — Як ви сміли прослизнути сюди, саботувати нашу зброю, напасти на наших побратимів...

— Ти про ту зброю, з якої от-от вистрілиш у нас? — поцікавився Сісл.

— І побратимів, які збиралися спопелити наш табір? — додала Лу Еллен.

— Як це по-грецьки! — заволав Октавіан. — Намагаються усе перекрутити! А от не вийде! — Він тицьнув у найближчих легіонерів. — Ти, ти, ти і ти. Перевірте усі онагри. Запевніться, що вони працюють. Я хочу, щоб розпочався обстріл... і якомога швидше. Вперед!

Четверо римлян побігли геть.

Ніко намагався удавати байдужість.

«Будь ласка, не перевіряйте приціл», — подумав він.

Він сподівався, що Сісл добре виконав своє завдання. Одна річ зіпсувати величезну зброю. Зовсім інша зіпсувати її так непомітно, що ніхто нічого не зрозуміє, поки не стане запізно. Та якщо хтось і був здатен на щось подібне, то це, безперечно, дитина Гермеса, бога хитрощів.

Октавіан підійшов до Ніко. Треба віддати належне авгуру: попри один тільки кинджал у руці він зовсім не здавався наляканим. Він зупинився так близько, що Ніко побачив судини на його блідих, каламутних очах. Авгурове обличчя було кощавим. Волосся скидалось кольором на розварені спагеті.

Ніко знав, що Октавіан далекий нащадок Аполлона. І тепер він ніяк не міг позбутися думки, що Авгур нагадує засохлу, нездорову версію Вілла Соласа — наче світлина, яку копіювали забагато разів. Які б риси не виділяли Аполлонових дітей від решти, в Октавіана їх не було.

— Скажи мені, сину Плутона, — зашипів авгур, — чому ти допомагаєш грекам? Хіба вони колись робили щось заради тебе?

У Ніко аж руки свербіли простромити Октавіана. Він мріяв про це аж відтоді, як Брайс Лоуренс напав на них у Південній Кароліні. Але тепер, віч-на-віч з авгуром, Ніко завагався. Він не сумнівався, що зможе вбити Октавіана, перш ніж втрутиться Перша Когорта. І він чхати хотів на те, що потім за це його можуть вбити. Ніко влаштовував такий розклад.

Однак після того, що сталось з Брайсом, думка про холоднокровне вбивство ще одного напівбога — навіть Октавіана — бентежила його. Та й хіба правильно тягнути за собою на той світ Сісла, Лу Еллен та Вілла?

«Правильно? — перепитала його друга половина. — Відколи тебе бентежить, що правильно, а що ні?»

— Я допомагаю і грекам, і римлянам, — відповів Ніко.

Октавіан розсміявся.

— Не намагайся мене надурити. Що вони тобі запропонували? Місце у своєму таборі? Вони не дотримають слова.

— Чхав я на місце у їхньому таборі, — огризнувся Ніко. — Так само як на місце у вашому. Коли війна закінчиться, я залишу обидва табори назавжди.

Вілл Солас видав такий звук, наче йому дали стусана.

— Навіщо?

Ніко насупився.

— Не твоє діло, але я всюди чужий. Це очевидно. Я нікому не потрібен. Я — дитина...

— Ой, благаю. — Вілл здавався на диво розлюченим. — Ніхто у таборі ніколи тебе не відштовхував. У тебе є друзі — або принаймні, ті, хто хочуть бути твоїми друзями. Ти сам усіх відштовхував. Якби ти хоч раз дістав голову зі свого похмурого болота...

— Досить! — рявкнув Октавіан. — Ді Анжело, що б не запропонували тобі греки, я обіцяю більше. Я завжди бачив у тобі могутнього союзника. У тобі є холоднокровність, а я це поважаю. Я гарантую тобі місце у Новому Римі. Просто відійди та дай римлянам перемогти. Аполлон показав мені майбутнє...

— Брехня! — Вілл Солас відштовхнув Ніко і вискочив перед обличчям Октавіана. — Я — син Аполлона, анемічна ти нікчемо. Батько нікому не показував майбутнє, тому що пророцька сила не діє. А це... — Він недбало махнув на шеренги легіону та орди чудовиськ, розкидані схилом. — Це не те, чого хоче Аполлон!

Октавіан випнув губи.

— Це ти брешеш! Аполлон особисто сказав мені, що я увійду в історію рятівником Риму. Я поведу легіон до перемоги і почну з...

Ніко відчув цей звук навіть раніше, ніж почув. «Стук-стук-стук» залунало крізь землю, наче звук масивних шестерень під розвідним мостом. Усі онагри одночасно вистрілили, і шість золотавих комет зметнулись у небо.

— З греків! — весело скрикнув Октавіан. — Дні Табору Напівкровок злічені!

Ну що може бути прекраснішим за боєголовки, що летять не туди, куди треба! Принаймні, так уважав Ніко тієї миті. Снаряди з трьох саботованих машин різко змінили курс і понеслись дугою до залпу з інших трьох онагрів.

Вогняні кулі не зіткнулись. Та це було не потрібно. Щойно снаряди наблизилися один до одного у повітрі, то усі разом вибухнули й утворили купол із вогню та золота, що висмоктав з неба кисень.

Від жару у Ніко закололо обличчя. Трава зашипіла. Верхівки дерев повила пара. Та коли феєрверк ущухнув, виявилось, що ніхто не постраждав.

Першим оговтався Октавіан. Він тупнув ногою та заволав:

— НІ! НІ! НІ! ДРУГИЙ ЗАЛП!

Ніхто у Першій Когорті не поворухнувся. Ніко почув стук черевиків праворуч. До них прискореним маршем наближалась П’ята Когорта з Дакотою на чолі.

Нижче по схилу намагалась перешикуватися решта легіону, але Друга, Третя та Четверта Когорти опинилися в оточенні сонмища сварливих чудовиськ-союзників. Ауксилії, здавалось, були не у захваті від вибуху над головою. Вони, безсумнівно, чекали, що Табір Напівкровок згорить у вогні, а їм дістанеться смажена напівбожатина на сніданок.

— Октавіане! — гукнув Дакота. — У нас нові накази.

Октавіанове ліве око так несамовито засіпалось, що здавалось от-от вистрибне назовні.

— Накази? Від кого? Не від мене!

— Від Рейни, — промовив Дакота, достатньо голосно, щоб почула уся Перша Когорта. — Вона наказала відмінити стан бойової готовності.

— Рейна? — Октавіан розсміявся, та окрім нього ніхто жарту не зрозумів. — Ти про дезертирку, яку ти мав заарештувати за моїм наказом? Колишню преторку, яка зрадила власний народ заради грекусів? — Він тицьнув пальцем у груди Ніко. — Ти коришся її наказам?

П’ята Когорта вишикувалася за своїм центуріоном, ніяково поглядаючи на товаришів з Першої.

Дакота завзято схрестив руки на грудях.

— Поки в сенаті не проголосували за усунення Рейни, вона — претор.

— Це війна! — загорланив Октавіан. — Ми за крок від остаточної перемоги, а ви хочете здатися? Перша Когорта, заарештуйте центуріона Дакоту та всіх його прибічників. П’ята Когорта, пригадайте свою клятву Риму та легіону. Я ваш головнокомандувач!

Вілл Солас похитав головою.

— Не роби цього, Октавіане. Не змушуй своїх людей обирати. Це твоя остання можливість вчинити правильно.

— Вчинити правильно? — Октавіан ошкірився, очі божевільно блиснули. — Я ВРЯТУЮ РИМ! Римляни, виконуйте наказ! Заарештувати Дакоту. Знищити цих поганців-грекусів. І перезарядити онагри!

Ніко так і не дізнався, що було на думці у римлян.

Але він дізнався, що було на думці у греків.

Несподівано на хребті Табору Напівкровок з’явилась уся грецька армія. На чолі, на червоній бойовій колісниці, яку тягнули металеві коні, їхала Клариса Ла Ру. За нею йшли сотня напівбогів і вдвічі більше сатирів та природних духів на чолі з Гровером Ундервудом. Незграбною ходою рухався вперед Тайсон з шістьма іншими циклопами. У своїй істинній подобі стояв Хірон, з луком напоготові.

Вражаюча картина, але Ніко на думку спало лише: «О ні. Тільки не зараз».

Клариса крикнула:

— Римляни, ви вистрілили по нашому табору! Забирайтесь або помрете!

Октавіан повернувся до своїх загонів.

— Бачите? Нас обманули! Вони розділили нас, аби зненацька напасти. Легіон, сипеит formate! В АТАКУ!!