Кров Олімпу

VII Рейна

Орда прибула.

Туристи заполонили руїни. Групами по двадцятеро-тридцятеро осіб вони купчилися коло вілл, блукали бруківкою, з роззявленими ротами витріщались на барвисті фрески та мозаїки.

Рейна боялась, що сорокафутова Афіна посеред подвір'я приверне увагу туристів, але Туман, вочевидь, приховав її від смертних очей.

Щоразу, коли якась група наближалась, вона зупинялась біля краю подвір’я і розчаровано дивилась на статую. Один з екскурсоводів, судячи з вимови британець, оголосив:

— А, риштовання. Здається, ця ділянка на реставрації. Шкода. Ходімо далі.

І вони йшли геть.

Принаймні статуя не загриміла: «ПОМРІТЬ, БЕЗБОЖНИКИ!» — і не спопелила смертних. Рейні одного разу довелось мати справу зі статуєю Діани, яка поводилась таким чином. День тоді видався нелегкий.

Вона пригадала, що сказала їй Аннабет про Афіну Парфенос: чарівна аура статуї привертала увагу чудовиськ і водночас відлякувала їх. І справді, час від часу Рейна помічала краєм ока сяючих білих духів у римських тогах, які ширяли серед руїн та з острахом поглядали на статую.

— Ці лемури усюди, — буркнув Глісон. — Поки що тримаються на відстані... але як зсутеніє, треба забиратись. Уночі з привидами найважче.

Рейні не варто було про це нагадувати.

Крізь садок неподалік прошкандибала літня пара у схожих сорочках пастельного тону та шортах-бермудах. Рейна була рада, що вони не наблизилися. Тренер Хедж оточив стоянку всілякими сільцями, капканами та велетенськими мишоловками, що не зупинили б жодне чудовисько з почуттям власної гідності, але могли серйозно покалічити пенсіонера.

Попри те, що ранок був теплим, Рейна тремтіла після своїх снів. Вона не могла вирішити, що жахало її більше — нависла над Новим Римом загроза чи те, як Октавіан зсередини отруював легіон.

«Твій похід безглузда авантюра.»

Вона потрібна Табору Юпітера. Потрібна Дванадцятому Легіону. Але сидить на іншому краю світу і спостерігає за сатиром, який смажить чорничні вафлі на наличці на відкритому вогні.

Рейна хотіла поговорити про свої кошмари, але вирішила, що краще дочекається пробудження Ніко. Вона не певна була, що їй стане духу описувати все двічі.

Ніко досі хропів. Виявилось, що, коли він засинав, розбудити його було дуже важко. Тренер міг би відбити чечітку біля голови Ніко, а той навіть не поворухнеться.

— Тримай! — Хедж протягнув їй тарілку із засмаженими на відкритому вогні вафлями та шматочками свіжих ківі й ананасів. Навдивовижу, усе це мало досить апетитний вигляд.

— Де ви берете всі ці припаси? — вражено поцікавилася Рейна.

— Гей, я врешті-решт сатир. Ми дуже вправні пакувальники. — Він відкусив шматок вафлі. — А ще ми знаємо, як користуватися дарами землі!

Поки Рейна їла, тренер дістав нотатник та почав писати. Закінчивши, він згорнув папірець у літак і жбурнув його в небо. Вітер відніс літак геть.

— Лист вашій дружині? — запитала Рейна.

Хеджеві очі під козирком бейсболки заблищали від сліз.

— Меллі хмарна німфа. Повітряні духи весь час спілкуються за допомогою паперових літаків. Сподіваюсь, її родичи перенесуть його через океан. Це не так швидко як через Іриду, але, ну, я хочу, щоб у нашого малого була якась згадка про мене, у разі, ну, ти розумієш...

— Ми повернемо вас додому, — пообіцяла Рейна. — Ви побачите свою дитину.

Хедж стиснув щелепи і нічого не відповів.

Рейна вміла розговорити. Вона вважала це дуже важливою навичкою, аби краще пізнати товаришів по зброї. Але з Хеджа важко було витягнути бодай слово про його дружину Меллі, яка от-от мала народити в Таборі Напівкровок. Рейна насилу уявляла тренера батьком, але розуміла, як це — зростати без батьків. Вона мала твердий намір подбати, щоб з дитиною Хеджа такого не трапилося.

— Так, знаю... — Сатир відкусив ще шматок вафлі, разом із паличкою, на якій її засмажив. — Якби ж тільки ми могли подорожувати швидше. — Він кивнув на Ніко. — Не певен, що його вистачить на ще один стрибок. А скільки їх потрібно, щоб повернути нас додому?

Рейна поділяла його занепокоєння. Залишалось тільки одинадцять днів до запланованого велетнями пробудження Геї. Того самого дня Октавіан збирався напасти на Табір Напівкровок. Навряд чи це збіг. Можливо, Гея щось нашіптує Октавіанові на вухо, непомітно впливаючи на його рішення. Або гірше: Октавіан з власної волі об’єднався з богинею. Рейна хотіла вірити, що навіть Октавіан не зрадить легіон свідомо, але після побаченого робити це було непросто.

Вона закінчувала снідати, коли повз подвір’я прочовгала група китайських туристів. Рейна прокинулась менш ніж годину тому, але їй уже кортіло вирушити в дорогу.

— Дякую за сніданок, тренере. — Вона підвелась і потягнулась. — Де є туристи, там є і вбиральні. Якщо не зважаєте, мені треба відвідати маленьку преторську кімнатку.

— Йди. — Тренер труснув свистком на своїй шиї. — У разі чого, я свисну.

Рейна залишила Аурума та Арґентума на варті й покрокувала до натовпу смертних. Зрештою, вона знайшла туристично-інформаційний центр із вбиральнями, де їй удалося бодай-якось помитись. Було смішно, що, опинившись у справжньому римському місті, Рейна не могла насолодитися гарячою римською ванною. Довелось вдовольнитись паперовими рушниками, зламаним мильним дозатором і сушаркою-астматиком. Щодо туалетів... тут узагалі краще промовчати.

Повертаючись до табору, Рейна пройшла повз невеличкий музей з вітриною. За склом стояла низка гіпсових фігур, застиглих у передсмертних муках. Маленька дівчинка в позі ембріону. Жінка, яка лежала з відкритим у криці ротом і руками, закинутими за голову, скривившись в агонії. Чоловік, який стояв навколішки, схиливши голову, наче приймав неминуче.

Рейна витріщалась на них із сумішшю жаху та відрази. Вона читала про ці фігури, але вперше бачила їх на власні очі. Після виверження Везувію, вулканічний попіл поховав місто і скам’янів навколо тіл померлих помпейців. їхні тіла розпались, але залишили по собі пустотілі фігури людської форми. Ранні археологи залили в отвори гіпс та зробили ці зліпки — моторошні копії стародавніх римлян.

Рейну це обурювало, здавалося неправильним, що передсмертні миті цих людей виставили на стенди, наче одяг у магазині, і все ж вона не могла відвести очей.

Усе життя вона мріяла потрапити в Італію. Вважала, що цього ніколи не станеться. Сучасним напівбогам заборонялось ступати на античні землі — ці місця були просто занадто небезпечними. Попри це, їй хотілось повторити шлях Енея, сина Афродіти, першого напівбога, який оселився тут після Троянської війни. Хотілось побачити справжній Тибр, де богиня-вовчиця Лупа врятувала Ромула та Рема.

Але Помпеї? Сюди Рейна не хотіла потрапити. Місце найбільш сумнозвісної римської трагедії, ціле місто поглинуте землею... після сьогоднішніх кошмарів це занадто нагадувало про дім.

Поки що античні землі привели її тільки до одного місця, яке вона хотіла побачити — до палацу Діоклетіана. Але навіть цей візит минув не так, як дівчина собі уявляла. У таборі Рейна часто мріяла про те, як потрапить туди з Джейсоном, як вони милуватимуться домівкою їхнього улюбленого імператора. Вона змальовувала собі романтичні прогулянки стародавнім містом, пікніки на даху під вечірньою загравою.

Натомість Рейна прибула до Хорватії не з Джейсоном, а з дюжиною розлючених вітряних духів на хвості. Їй довелось боєм пробиватись крізь привидів у палаці. На шляху назад напали грифони і смертельно поранили її пегаса. Замість самого Джейсона Рейна отримала записку, залишену ним для неї під бюстом Діоклетіана в підвалі.

Спогади про це місце спричиняли тільки біль.

«Досить нарікати на долю, — посварила вона себе. — Еней теж страждав. Так само як Ромул, Діоклетіан і решта. Римляни не скаржаться на тяготи життя».

Її думки повернулись до гіпсових фігур, що застигли в агонії на музейному стенді. Що думали вони, скрючившись під попелом передсмертної миті? Навряд чи: «Ну, ми римляни! Нам не пристало скаржитись!»

Крізь руїни з глухим стогоном пронісся вітер. Сонце блиснуло у скляній вітрині та на мить осліпило Рейну.

Претор швидко підвела очі. Сонце було просто над головою. Уже полудень? Вона залишила Дім Фавна одразу після сніданку. Тут стояла не довше кількох хвилин... так?

Вона змусила себе відвести погляд від експозиції та, намагаючись відігнати відчуття того, що за її спиною шепчуться померлі помпейці, поквапилась геть.

Решта дня минула підозріло спокійно.

Рейна стояла на варті, поки тренер спав, але захищатись не було від кого. Туристи приходили та йшли. Час від часу над головою пролітали гарпії та вітряні духи. Рейнині собаки застережливо гарчали на чудовиськ, але ті й не думали зупинятися для бою.

Привиди переховувались за межами подвір’я, вочевидь, налякані Афіною Парфенос. Рейна їх розуміла. Що довше статуя перебувала в Помпеях, то більше гніву випромінювала. Рейні й самій кортіло забратись від неї подалі.

Зрештою, тільки-но зсутеніло, прокинувся Ніко. Він ледве не одним махом проковтнув сандвіч з авокадо та сиром — це вперше в нього був чудовий апетит після Дому Аїда.

Рейна не хотіла псувати йому вечерю, але часу було обмаль. Коли денне світло згаснуло, привиди почали потроху наближатись. Їх ставало дедалі більше.

Вона розповіла Ніко про сни: як земля поглинула Табір Юпітера, як Октавіан оточив Табір Напівкровок, як мисливець з палаючими очима вистрелив у її живіт.

Ніко втупив очі у порожню тарілку.

— Цей мисливець... велетень?

Тренер Хедж фиркнув.

— Я би волів не з’ясовувати. Нумо краще в дорогу.

Рот Ніко сіпнувся.

— Ви пропонуєте уникати бою?

— Слухай, пиріжечку, мені подобається бити пики не менш, ніж тобі, але у нас достатньо чудовиськ на хвості навіть без якогось велетня-головоріза, що відстежує нас з іншого кінця світу. Не подобаються мені ці розповіді про величезні стріли.

— Цього разу, — промовила Рейна, — я погоджуюся з тренером.

Ніко розгорнув свою куртку і просунув палець у дірку на рукаві.

— Мені потрібна порада. — Він завагався. — Талія Грейс...

— Джейсонова сестра, — промовила Рейна.

Вона ніколи не зустрічала Талію. Ба більше, тільки нещодавно дізналась про її існування. За словами Джейсона Талія була грецькою напівбогинею, Зевсовою дочкою, яка очолювала групу Діаниних... ні, Артемідиних послідовниць. Від однієї тільки згадки про все це у Рейни голова пішла обертом.

Ніко кивнув.

— Мисливиці Артеміди... Вони, власне, мисливиці. Якщо хтось знає що-небудь про цього велетня, то це Талія. Я можу надіслати їй повідомлення Іриди.

— Ти, здається, не у захваті від цього задуму, — помітила Рейна. — Ви... не в ладах?

— Нічого серйозного.

За кілька футів від них тихо гаркнув Аурум. Ніко брехав.

Рейна вирішила не тиснути.

— Мені теж слід зв’язатись із сестрою Гілою. Табір Юпітера майже без захисту. Якщо Гея нападе, можливо, амазонки зможуть допомогти.

Тренер Хедж насупив брови.

— Без образ, але... що армія амазонок зможе проти земляної лавини?

Рейна придушила в собі тривогу. Хедж має рацію. Від того, що вона побачила вві сні, можна захиститись тільки одним способом — перешкодити велетням пробудити Гею. У цьому вона мала довіритись команді на «Арго II».

Уже майже стемніло. Навколо подвір’я зібралась ціла зграя привидів — сотні сяючих римлян із примарними палицями та камінням.

— Договоримо після стрибка, — вирішила Рейна. — Зараз треба забиратись звідси.

— Так. — Ніко підвівся. — Якщо пощастить, гадаю, дострибнемо до Іспанії. Дайте тільки...

Зграя привидів розчинилась у повітрі, наче загашені одним духом свічки на святковому торті.

Рука Рейни метнулась до кинджала.

— Куди вони поділись?

Ніко швидко обвів поглядом руїни. Вираз його обличчя не тішив.

— Я... не знаю, але сумніваюся, що це гарний знак. Не втрачайте пильності. Я надягну ремені. Це кілька секунд.

Глісон Хедж піднявся на копита.

— Кілька секунд, яких у тебе немає.

Нутрощі Рейни скрутило у крихітний вузлик.

Хедж говорив жіночим голосом — тим самим, який Рейна чула в кошмарі.

Вона висмикнула з піхов кинджал.

Хедж повернувся до неї. На його обличчі не було жодних емоцій. Очі стали суцільно чорними.

— Тобі пощастило, Рейно Рамірез-Ареллано. Ти помреш римлянкою. Приєднаєшся до привидів Помпеїв.

Земля загриміла. Навколо подвір’я здійнялись клуби попелу і затужавіли у грубі людські фігури — як ті, що були в музеї. Вони свердлили Рейну очима — шерехатими отворами у кам’яних обличчях.

— Земля поглине тебе, — промовив Хедж голосом Геї. — Так само, як поглинула їх.