Кров Олімпу

XXV Джейсон

Джейсон піднявся зі свого смертного одра, щоб потонути разом з рештою команди.

Корабель так несамовито хитався, що хлопцеві довелось поповзом вибиратись з лазарету. Корпус скрипів. Двигун стогнав, наче вмираючий віл. Ніка в стайні намагалась перекричати рев вітру: «СТАРАЙСЯ ДУЖЧЕ, БУРЕ! ВИКЛАДАЙСЯ НА СТО ДЕСЯТЬ ВІДСОТКІВ!»

Джейсон видерся сходами на середню палубу. Ноги тряслись. Голова йшла обертом. Корабель накренився ліворуч, кинувши його на протилежну стіну.

Хейзел вивалилась зі своєї каюти, тримаючись за живіт.

— Ненавиджу океан!

Коли вона помітила його, її очі округлились.

— Навіщо ти піднявся з ліжка?

— Я йду нагору! — наполіг він. — Я можу допомогти!

Хейзел хотіла було заперечити. Тоді корабель накреннвся праворуч. Вона похиталась до вбиральні, затуляючи рота долонею.

Джейсон поплентався сходами. Він уже півтори доби не залишав ліжка, відтоді як несподівано занедужав одразу після повернення дівчат зі Спарти. М’язи бунтували проти його зусиль. Живіт кололо так, наче позаду стояв Майкл Варус і не припиняв його штрикати та горланити: «ПОМРИ ЯК РИМЛЯНИН! ПОМРИ ЯК РИМЛЯНИН!»

Джейсон придушив біль. Він стомився від опіки друзів та від їхнього занепокоєного шепоту. Втомився від снів, у яких з нього роблять шашлик. Він згаяв достатньо часу на цю рану. Вона або вб’є його, або ні. Який сенс сидіти й чекати, поки якась подряпина на животі вирішує його долю. Треба допомогти друзям.

Якимсь дивом він видерся на палубу.

Від побаченого його почало нудити, ледве не як Хейзел. Хвиля розміром з хмарочос обрушилась на передню палубу і змила в море носові балісти та половину перил. Вітрила розірвало на шмаття. Усюди спалахували блискавки, наче прожектори освітлюючи море. Дощ хльоскав Джейсона по обличчю. Хмари були такими темними, що він не міг зрозуміти, день зараз чи ніч.

Команда робила усе можливе... та цього було мало.

Лео прив’язав себе до штурвала еластичним шнуром. Ідея, мабуть, здалась йому чудовою, коли він почав її втілювати, але тепер з кожним ударом хвилі його відкидало геть, а потім смикало назад просто на контрольну панель, наче м'ячик на резинці.

Пайпер з Аннабет намагались урятувати такелаж. Після Спарти дівчата почали чудово працювати в команді: вони розуміли одна одну без слів, що було дуже доречно, оскільки через бурю однаково нічого не було чутно.

Френк — принаймні Джейсон припускав, що це Френк, — перетворився на горилу. Він висів догори ногами за правим бортом. Нелюдська сила та гнучкі ступні допомагали йому триматись, поки він порався біля зламаних весел. Вочевидь, команда намагалась підняти корабель у повітря, та навіть якби їм вдалось злетіти, Джейсон сумнівався, що у небі буде безпечніше.

Навіть Фестус намагався допомагати. Він дмухав вогнем на дощ, хоча це зовсім не бентежило бурю.

До ладу діло йшло в одного лише Персі. Він стояв біля грот-щогли, витягнувши руки, наче канатоходець. Щоразу коли корабель кренився, Персі штовхав остов у протилежний бік, і той вирівнювався. Хлопець здіймав гігантські водяні кулаки з океану і обрушував їх на великі хвилі, перш ніж ті доходили до палуби, тож здавалось, що океан лупцює самого себе по обличчю.

Джейсон усвідомив, що за такого шторму корабель давно б перекинуло або розтрощило, якби не зусилля Персі.

Джейсон похитався до щогли. Лео крикнув: «Повертайся вниз!», але Джейсон тільки відмахнувся від нього. Він доплентався до Персі та вхопився за його плече.

Персі кивнув, наче мовляв: «Здорово». Він не здавався здивованим і не вимагав, щоб Джейсон повернувся в медпункт. І Джейсон був за це вдячний.

Якби Персі хотів, то міг би залишатись сухим,але зараз його, безперечно, непокоїли важливіші речі. Його темне волосся обліпило обличчя, а одяг подерся і промокнув наскрізь.

Він крикнув щось Джейсонові на вухо, але той розчув тільки: «ШТУКА... ВНИЗУ... ЗУПИНИТИ!»

Персі вказав за борт.

— Щось викликає ураган? — запитав Джейсон.

Персі ошкірився і поплескав себе по вухах, вочевидь, не почувши жодного слова. Він зобразив жестом стрибок за борт, а потім постукав Джейсона по грудях.

— Хочеш, щоб я стрибнув?

Джейсона наче одарили почестями. Решта берегли його, наче кришталеву вазу, але Персі... Персі розумів, що Джейсон вийшов на палубу не для того, аби стирчати без діла.

— Залюбки! — крикнув Джейсон. — Але я не вмію дихати під водою!

Персі знизав плечима. «Вибач, не чую». Він побіг до лівого борту, відштовхнув ще одну масивну хвилю від корабля і стрибнув у воду.

Джейсон поглянув на Пайпер і Аннабет. Обидві, учепившись за такелаж, ошелешено витріщались на нього. Вираз обличчя Пайпер промовляв: «Ви зовсім з глузду з’їхали?»

Джейсон показав їй знак «ок» — частково, щоб запевнити, що з ним все буде гаразд (у чому сумнівався!), частково на знак згоди, що він справді збожеволів (у чому не сумнівався).

Він похитався до перил і підняв очі на бурю.

Вітри бушували. Хмари сколочувались. Джейсон відчув цілу армію вентусів, які вирували над його головою, занадто розлючених та схвильованих, аби набути тілесної форми, але зголоднілих за руйнуваннями.

Джейсон здійняв руку і викликав повітряний аркан. Колись давно він збагнув, що найкращий спосіб приборкати банду хуліганів — це обрати найлютішого та найсильнішого з них і змусити його підкоритись. Решта зробить те саме. Хлопець змахнув вітряною мотузкою і почав шукати найсильнішого, найбільш норовливого вентуса в усій бурі.

Джейсон накинув аркан на найзлобніший клапоть грозової хмари і потягнув його до себе.

— Сьогодні ти служиш мені.

Вентус непокірно завив і завирував навколо нього. Буря над кораблем, здавалося, трохи вщухла, наче інші вентуси думали: «От халепа. Цей тип не жартує!»

Джейсон здійнявся над палубою, повитий власним мініатюрним смерчем. Обертаючись наче буравчик, він пірнув у воду.

Джейсон очікував, що під водою буде спокійніше.

Де там.

Авжеж, річ могла бути у його способі пересування. Адже подорож на циклоні до дна океану, безперечно, супроводжувалась неочікуваною турбулентністю. Джейсон безладно відхилявся від курсу, у його вухах тріщало, а живіт притискало до ребер.

Зрештою, його принесло до Персі, який стояв на виступі над прірвою.

— Привіт, — промовив Персі.

Джейсон чудово його чув, хоч і гадки не мав чому.

— Що ми тут робимо?

У повітряному коконі з вентуса його голос був таким, наче він говорив крізь пилосос.

Персі вказав на темряву.

— Почекай.

За три секунди з мороку, наче з прожектора, вирвався і зник потік зеленого світла.

— Щось там, — промовив Персі, — викликає бурю. — Він повернувся і зміряв очима Джейсонів смерч. — Гарний прикид. Не втратиш його, якщо ми зануримось глибше?

— Я гадки не маю, як це працює.

— Ясно. Ну, тоді просто не знепритомній.

— Хай тобі грець, Джексоне.

Персі ошкірився.

— Гайда подивимось, що там.

Вони пірнули так глибко, що Джейсон не бачив нічого, окрім Персі, який плив поруч із ним у тьмяному світлі їхніх золотого та бронзового мечей.

Час від часу спалахував зелений прожектор. Персі плив просто до нього. Джейсонів вентус блискав та ревів, намагаючись утекти. Від запаху озону паморочилась голова, але Джейсон підтримував свою повітряну оболонку.

Зрештою знизу трохи прояснилось. Сліпучо-білі плями, схожі на косяки медуз, пропливли перед Джейсоновими очима. Коли він наблизився до дна, то зрозумів, що ці плями — сяючі поля водоростей, посеред яких стояли руїни палацу. На порожніх подвір’ях, над підлогою з молюсків, кружляв мул. Грецькі колони, вкриті вусоногими раками, простягались у морок. У центрі руїн височіла цитадель, більша за центральний вокзал Нью-Йорка; її стіни були інкрустовані перлинами, а золотий купол надтріснув, наче яйце.

— Атлантида? — поцікавився Джейсон.

— Це міф.

— Е... хіба це не наш фах?

— Ні, я маю на увазі, що це вигаданий міф. Не... ну, неправдивий міф.

— То от чому Аннабет — мозок нашої команди?

— Облиш, Грейсе.

Вони пропливли крізь розколотий купол у пітьму.

— Це місце здається знайомим, — голос Персі став збентеженим. — Наче я був тут...

Просто над ними спалахнуло зелене світло й осліпило Джейсона.

Син Юпітера каменем полетів униз і приземлився на гладку мармурову підлогу. Коли в очах прояснилось, Джейсон побачив, що вони не самі.

Перед ними стояла двадцятифутова жінка у хвилястій зеленій сукні, затягнутій на талії поясом з молюсків. Її шкіра була такою саме сліпучо-білою, як поля водоростей. Волосся коливалося та сяяло, наче вусики медуз.

Жінка мала вродливе, але неземне обличчя: очі надто яскраві, риси надто витончені, а усмішка надто холодна, наче вона намагалася навчитись усміхатись по-людськи, але поки що не опанувала вміння.

Руки лежали на диску — полірованому зеленому металі, приблизно шести футів у діаметрі, що стояв на бронзовій тринозі. Джейсон колись бачив, як вуличний музика грав на чомусь дуже схожому на Ембаркадеро, у Сан-Франциско.

Жінка повернула металевий диск, наче кермо. Промінь зеленого світла здійнявся угору. Вода завирувала. Стіни старого палацу затремтіли. Від стелі відкололись декілька камінців і почали повільно опускатись додолу.

— Ви викликаєте шторм, — промовив Джейсон.

— Так, викликаю.

Голос жінки був мелодійним... однак мав дивне звучання, наче виходив за межі людського слуху. Джейсон відчув, як проміж очей зростає тиск. Порожнини носа ладні були вибухнути.

— Гаразд, я запитаю, — промовив Персі. — Хто ви і чого хочете?

Жінка повернулась до нього.

— Ба, я твоя сестра, Персею Джексоне. І я хотіла зустрітись з тобою, перш ніж ти помреш.