Кров Олімпу

XLVI Ніко

Щойно вони дістались першого онагра, в легіоні здійнявся хаос.

З дальнього кінця строю, де стояла П’ята Когорта, донеслися крики. Легіонери розбіглися і покидали пілуми. Крізь їхні лави, волаючи та розмахуючи кийками, неслась дюжина кентаврів. Одразу за ними бігла орда двоголових людей, які грюкали кришками від сміттєвих баків.

— Що там відбувається? — поцікавилася Лу Еллен.

— Відволікають увагу для нас, — відповів Ніко. — Ходімо.

Уся варта зібралась праворуч від онагра і намагалась розгледіти, що відбувалось далі в строю. Це відкрило Ніко та його товаришам прохід ліворуч. Вони пройшли за кілька футів від найближчого римлянина, але той їх не помітив. Туманні чари Лу Еллен діяли.

Вони перестрибнули рів з кілками і підійшли до машини.

— Я приніс грецький вогонь, — прошепотів Сісл.

— Ні, — промовив Ніко. — Якщо шкода буде занадто помітною, ми нізащо не дістанемось до інших онагрів своєчасно. Можеш збити приціл, ну, так щоб стріляло по позиціях інших машин?

Сісл ошкірився.

— О, мені подобається, як мислить цей хлопчина. Мене відрядили, тому що я неперевершений пакосник.

Він узявся за справу, а Ніко з рештою вартували.

Тим часом П’ята Когорта була зайнята колотнечею з двоголовим народом. Четверта Когорта підсунулась на допомогу. Інші три залишались на своїх позиціях, але офіцери насилу ладнали із сум’яттям.

— Готово, — оголосив Сісл. — Ходімо далі.

Вони прокралися по схилу до наступного онагра.

Цього разу Туман їх підвів. Один з вартових крикнув:

— Агов!

— Я про це подбаю. — Вілл помчав геть. Ніко не міг навіть уявити більш безглуздої диверсії, але шестеро вартових погнались за сином Аполлона.

Решта римлян рушила на Ніко, але Лу Еллен вискочила з Туману і крикнула:

— Агов, ловіть!

Вона кинула білий м’ячик розміром з яблуко. Римлянин посередині мимоволі його впіймав. Назовні вирвалась величезна хмара із пудри. Коли пил опустився усі римляни виявилися писклявими рожевими поросятками.

— Молодець, — промовив Ніко.

Лу Еллен зашарілася.

— Ну, більше в мене немає свином’ячиків. Тож на біс не буде.

— І, е... — Сісл кудись тикнув, — комусь треба допомогти Віллу.

Навіть в обладунках римляни вже наздоганяли Соласа. Ніко лайнувся і кинувся за ними.

Він не хотів вбивати інших напівбогів, якщо цього можна було уникнути. На щастя, йому й не довелось. Він поставив підніжку римлянинові позаду. Решта повернулися до нього. Ніко стрибнув у натовп і почав роздавати копняки по пахах, ляскати фізіономії пласким боком клинка і лущити шоломи ефесом. Через десять секунд усі римляни, ледве притомні, лежали на підлозі та стогнали.

Вілл стукнув його у плече.

— Дякую за допомогу. Шістьох одним махом — це непогано.

— Непогано? — Ніко вп’явся у нього очима. — Наступного разу я краще подивлюсь, як тебе наздоженуть, Соласе.

— Ой, вони б нізащо мене не впіймали.

Сісл помахав їм з онагра на знак того, що справу зроблено.

Усі разом вони рушили до третьої машини.

У рядах легіону досі панував хаос, але офіцери вже повертали собі контроль. П’ята і Четверта Когорти перешикувалися, а Друга і Третя, наче поліція під час заворушень, гнали кентаврів, кінокефалів та двоголових назад у їхні табори. Перша Когорта стояла найближче до онагра — аж занадто близько, — але їхня увага була прикута до пари офіцерів, які марширували перед ними, викрикуючи накази.

Ніко сподівався непомітно прокрастися до третьої машини. Якщо вони зіб’ють приціл ще одному онагру, то їхній з Рейною задум може й спрацювати.

На жаль, вартові помітили їх на відстані у двадцять ярдів.

Один крикнув:

— Там!

Лу Еллен лайнулася.

— Тепер вони очікують нападу. Туман кепсько діє на пильних супротивників. Тікаємо?

— Ні, — промовив Ніко. — Дамо їм того, на що очікують.

Він розкинув руки. Перед римлянами розверзнулася земля. На поверхню видерлися п’ять скелетів. Сісл та Лу Еллен кинулись їм на допомогу. Ніко хотів побігти за ними, але ледве не рухнув долілиць. На щастя, Вілл його спіймав.

— Ідіот. — Вілл обійняв його рукою за плечі. — Сказав же, жодних більше підземних чарів.

— Все зі мною добре.

— Стули пельку. Нічого не добре. — Вілл дістав з кишені упаковку з жуйками.

Ніко хотілось відсунутися. Він ненавидів тілесні контакти. Але Вілл виявився значно сильнішим, ніж здавався. Тож Ніко довелось прийняти допомогу і спертися на сина Аполлона.

— Їж, — промовив Вілл.

— Хочеш, щоб я пожував гумку?

— Вона цілюща. Протримає тебе на ногах ще кілька годин.

Ніко запхав у рота пластинку гумки.

— На смак як смола і бруд.

— Не скигли.

— Агов. — До них пришкандибав Сісл. Здавалось, він потягнув м’яз. — Ви пропустили бійку.

Потім з’явилась Лу Еллен, з усмішкою на весь рот. Римські вартові були позаду неї, усі скуті химерним сплетінням мотузок та кісток.

— Дякую за скелетів, — промовила вона. — Крутий трюк.

— Якого він не повторить, — випалив Вілл.

Ніко збагнув, що досі спирається на Вілла. Він відштовхнув його і звівся на ноги.

— Я робитиму, що потрібно.

Вілл закотив очі.

— Гаразд, Смертелику. Хочеш вбитись...

— Не називай мене Смертеликом!

Лу Еллен кахикнула.

— Е... хлопці...

— ОПУСТІТЬ ЗБРОЮ!

Ніко озирнувся. Бійка біля третього онагра не минула непомітно.

На них насувалась уся Перша Когорта: списи вперед, щити зімкнуті. Попереду марширував Октавіан: пурпурова роба зверх обладунків, блискучі прикраси з Імперського золота на шиї та лавровий вінок, наче він уже переміг у битві. Біля нього йшли прапороносець легіону Джейкоб із золотим орлом у руках та шість величезних кінокефалів з оголеними хижими іклами і мечами, палаючими червоним світлом.

— Ну, привіт, — гаркнув Октавіан, — грецькі саботажники. — Він повернувся до собакоголових воїнів. — Розірвати їх.