Кров Олімпу

V Рейна

Падіння у вулкан точно не входило до списку речей, що Рейна мріяла здійснити за життя.

Коли перед очима з’явились перші обриси Італії, Рейна була за п’ять тисяч футів над землею. На заході, уздовж серпоподібної Неаполітанської затоки блищали в передранкових сутінках вогні сплячих міст. На верхівці гори, за тисячі футів під Рейною, зяяла кальдера завширшки приблизно півмилі. Завитки білої пари здіймались над її центром.

Рейні знадобилась мить, щоб отямитися. Після подорожі тінями вона відчувала слабкість та нудоту, наче її витягли з холодної води фрігідарію[2] до сауни в римській лазні.

І тоді вона усвідомила, що зависла в повітрі. Подіяла сила тяжіння. Рейна почала падати.

— Ніко! — крикнула вона.

— Панові сопілки! — лайнувся Глісон Хедж.

— А-А-А! — Ніко заборсався в повітрі та ледве не випустив руку Рейни.

Вона міцно стиснула його долоню і схопила Хеджа за комір сорочки, тільки-но сатир почав вислизати. Їм не можна було розділятись. Інакше на них чекала смерть.

Уся трійця полетіла у вулкан, тоді як найбільша частина їхнього багажу — сорокафутова Афіна Парфенос, прив’язана ременями до спини Ніко, — наче дуже неефективний парашут пірнула слідом за ними.

— Це Везувій! — крикнула крізь шум вітру Рейна. — Ніко, перенеси нас звідси!

Очі Ніко були наляканими та розгубленими. Чорне волосся тріпотіло на вітру, наче пір’я підстреленого ворона.

— Я... я не можу! Бракує сил!

Тренер Хедж невдоволено забекав:

— Термінові новини, малий! Козли не літають! Забери нас звідси, або Афіна Парфенос зробить із нас омлет!

Рейна намагалась думати. Вона могла прийняти власну смерть, якщо це було потрібно, але знищення Афіни Парфенос означало кінець їхнього походу. Цього Рейна прийняти не могла.

— Ніко, у світ тіней, — наказала вона. — Я допоможу тобі.

Він тупо витріщився на неї.

— Як...

— Роби, що сказала!

Вона стиснула його руку. Символ Беллони на її передпліччі відізвався пекучим болем, наче його вперше випалювали на шкірі.

Ніко поривчасто зітхнув. Рум’янець повернувся до його обличчя. Саме перед клубами вулканічного диму їх затягнуло в темряву.

Повітря похололо. Шум вітру змінився какофонією голосів, що шепотіли тисячами різних мов. Нутрощі Рейни наче перетворились на величезну піраґву — подрібнений лід, политий тягучим холодним сиропом, — улюблені ласощі дитинства, проведеного в Старому Сан-Хуані.

Чому щось подібне спливало в її пам’яті перед самою смертю? В очах прояснилось. Рейна відчула під ногами тверду землю.

На сході розвиднювалося. На мить Рейна вирішила, що повернулась до Нового Рима. Доричні колони оточували атріум розміром з бейсбольне поле. Просто перед дівчиною, у центрі занедбаного фонтана, оздобленого мозаїкою, стояв бронзовий фавн.

Неподалік квітнули в садку лагерстремії та кущики троянд. Пальми та сосни тягнулись до неба. У кількох напрямках від центру подвір’я розходились бруковані доріжки. Вони утворювали рівненькі вулички добротної римської кладки, обабіч яких стояли низенькі кам’яні будинки з відкритими галереями.

Рейна повернулась. Неушкоджена Афіна Парфенос стояла позаду неї, підносячись над подвір’ям, наче до безглуздя велика садова прикраса. Маленький бронзовий фавн у фонтані здіймав перед нею обидві руки, тож здавалось, ніби він до смерті наляканий її неочікуваним прибуттям.

На обрії загрозливо маячив Везувій — темний горбатий обрис тепер був за кілька миль від них. Густі стовпи пари клубились над вершиною.

— Ми у Помпеях, — збагнула Рейна.

— О ні, це не добре, — промовив Ніко і тієї самої миті звалився без сил.

— Овва! — Тренер Хедж підхопив Ніко, перш ніж той упав на землю. Він опустив хлопця на Афінині ноги й ослабив ремінці, приєднані до статуї.

Коліна Рейни теж підкосились. Щось подібне ставалось щоразу, коли вона ділилась своєю силою, тож це не було цілковитою несподіванкою. І все ж, вона не очікувала настільки нестерпного болю. Ледве притомна, Рейна тяжко опустилася на землю.

О боги Риму! Якщо це була тільки частка від болю Ніко... як він його витримує?

Вона намагалася перевести дихання, поки тренер Хедж порпався у припасах. Навколо черевиків Ніко тріснуло каміння. Від нього навсібіч розлетілась чорнильна темрява, наче тіло Ніко намагалось виштовхнути із себе всі тіні, крізь які пройшло.

Учора було гірше — тоді зів’яла ціла лука, а із землі виповзли скелети. Рейні не кортіло знову це побачити.

— Промочи горло. — Вона протягнула йому флягу з настоянкою єдинорога — мелений ріг, змішаний з освяченою водою з Малого Тибру.

З’ясувалось, що ця настоянка діє на Ніко краще за нектар. Вона допомагала прогнати втому та темряву з його організму з меншим ризиком спопелити всі нутрощі.

Ніко зробив жадібний ковток. Вигляд він однаково мав кепський. Шкіра посиніла. Щоки запали. Скіпетр Діоклетіана, що висів на поясі, горів хворобливим пурпуром, наче радіоактивний опік.

— Як ти це зробила?.. — В очах Ніко була зацікавленість. — Цей приплив сили?

Рейна показала йому своє татуювання. Символ Беллони з чотирма позначками років служби досі пік, наче гарячий віск.

— Не люблю про це говорити, — промовила вона. — Але це мій дар від матері. Я можу ділитися своєю силою з іншими.

Тренер Хедж відволікся від свого рюкзака.

— Серйозно? А зі мною не хочеш поділитись? Я хочу суперм’язи!

Рейна нахмурилась.

— Так це не працює, тренере. Моя здібність діє тільки за надзвичайних обставин. Від неї більше користі, якщо людей багато. У бою я можу поділитись будь-якими своїми рисами — силою, відвагою, стійкістю, — помноженими на розмір війська.

Ніко здійняв брову.

— Корисна здібність для римського претора.

Рейна не відповіла. Саме через це їй і не подобалось говорити про свою силу. Вона не хотіла, щоб підлеглі їй напівбоги вважали, ніби ними маніпулюють або що їй удалось стати лідером завдяки якимсь особливим чарам. Вона могла поділитись тільки рисами, притаманними їй самій, і не могла вплинути на того, хто не гідний бути героєм.

Тренер Хедж фиркнув.

— Шкода. Суперм’язи стали б у пригоді.

Він повернувся до копирсання в рюкзаку, що, здавалось, містив у собі нескінчений запас кухонного посуду, похідного та спортивного споряддя.

Ніко зробив ще один великий ковток настоянки. Його очі ледве заплющувалися від виснаження, але Рейна бачила, як він щосили бореться зі сном.

— Тебе похитнуло, — помітив він. — Коли ти скористалась своєю силою... ти отримала щось на кшталт, ну, віддачі?

— Я не читаю думок. Немає навіть емоційного зв’язку. Тільки... тимчасова хвиля знесилення. Найсильніші відчуття. Мене охопив твій біль. Я взяла на себе частину твого тягаря.

Обличчя Ніко стало настороженим.

Він покрутив срібне кільце на пальці, точнісінько як робила Рейна зі своїм, коли задумувалась. Вона почувалася незручно від того, що вони поділяють одну звичку.

За коротку мить зв’язку із Ніко їй передалося більше болю, ніж від цілого легіону під час битви з Поліботом. Рейна не почувалась настільки виснаженою, навіть коли востаннє скористалась даром, аби підтримати сили Сципіо під час подорожі через Атлантику.

Вона намагалася відігнати спогад. Її хоробрий крилатий друг помирав від отрути, його голова лежала на її колінах, очі довірливо дивилися на неї, тоді як вона здійняла кинджал, аби позбавити його страждань... О боги, ні. Вона мусить рухатись далі, інакше почуття провини її зламає.

І все ж біль, що передав їй Ніко, був гострішим.

— Відпочинь, — сказала вона йому. — Після двох стрибків поспіль, навіть із допомогою... тобі пощастило, що ти живий. Як зсутеніє, твоя сила знадобиться знову.

Вимагати від нього щось подібне було жорстоко. На жаль, Рейні доволі часто доводилось змушувати напівбогів робити неможливі речі.

Ніко стиснув щелепи і кивнув.

— Поки що ми тут застрягли. — Він оглянув руїни. — Але, якби я міг, то обрав би будь-яку іншу зупинку замість Помпей. Це місце кишить лемурами.

— Лемури? — Тренер Хедж, здавалось, майстрував щось на зразок капкана з нитки, тенісної ракетки та мисливського ножа. — Ти про милих пухнастих тваринок...

— Ні. — Роздратовано відповів Ніко, так наче постійно чув це питання. — Інші лемури. Лихі духи. Вони є в усіх римських містах, але у Помпеях...

— Усе населення загинуло, — пригадала Рейна. — У 79 році до н. е. пробудився Везувій і поховав місто в попелі.

Ніко кивнув.

— Подібні катастрофи породжують дуже багато сердитих духів.

Тренер Хедж просвердлив оком вулкан удалечині.

— Димиться. Це поганий знак?

— Я... я не знаю. — Ніко знервовано колупав дірку на штанях. — Гірські духи, ураї, відчувають Дідових дітей. Можливо, тому ми й збилися зі шляху. Духи Везувія намагалися нас убити. Але я сумніваюсь, що вони нашкодять нам з такої відстані. На повне виверження вулкана знадобиться занадто багато часу. Безпосередня загроза криється навколо нас.

Шиєю Рейни поповзли мурашки.

Вона звикла до ларів, мирних духів Табору Юпітера, але навіть вони її бентежили. Особистий простір абсолютно нічого для них не означав. Іноді вони проходили просто крізь Рейну, через що в неї голова йшла обертом. Тут, у Помпеях, вона мала те саме відчуття, наче місто було одним-єдиним великим привидом, що проковтнув її.

Вона не могла розповісти друзям, наскільки боїться привидів або чому боїться. Привиди були головною причиною того, що вони із сестрою втекли із Сан-Хуана багато років тому... ця таємниця мусила померти разом із Рейною.

— Ти зможеш дати їм раду? — запитала вона.

Ніко підняв долоні.

— Я передав їм повідомлення: «Тримайтеся подалі». Але щойно я засну, користі від цього буде небагато.

Тренер Хедж торкнувся свого винаходу з тенісної ракетки та ножа.

— Не хвилюйся, малий. Я встановлю периметром сигналізацію та пастки. А ще буду повсякчас стежити за тобою із биткою.

Не здавалось, що це втішило Ніко, але його очі вже були наполовину заплющені.

— Гаразд. Але... не передайте куті меду. Не треба нам ще однієї Албанії.

— Не треба, — погодилась Рейна.

Їхня перша спільна подорож світом тіней, два дні тому, була цілковитим фіаско, можливо, найпринизливішим епізодом за тривалий час Рейниної служби. Колись, мабуть, якщо вдасться вижити, вони пригадуватимуть це зі сміхом, але не зараз. Усі троє погодились ніколи не говорити на цю тему. Що сталося в Албанії, залишиться в Албанії.

Тренер Хедж здавався ображеним.

— Добре, як скажете! Відпочивай, малий. Ми за тобою доглянемо.

— Гаразд, — зм’якшився Ніко. — Може, трохи...

Він устиг лише зняти із себе льотну куртку і скрутити її в подушку, перш ніж звалився на землю та захропів.

Рейну вразив мирний вираз його обличчя. Від тривоги не залишилось і сліду. Він дивним чином походив на янгола... наче Ді Анжело було більше, ніж просто прізвище. На мить можна було навіть повірити, що він звичайний чотирнадцятирічний хлопець, а не Аїдів син, якого витягли із сорокових років минулого століття і змушували витримати стільки страждань та випробувань, скільки не доводилось більшості напівбогів за ціле життя.

Коли Ніко вперше прийшов до табору, Рейна поставилась до нього з підозрою. За його словами, він був просто посланцем свого батька Плутона, але в цій історії відчувались недомовки. Авжеж, тепер Рейна знала правду. Він був грецьким напівбогом — першим, відомим їй, та, мабуть, узагалі першим, хто бував і в грецькому, і в римському таборах, але не розповідав жодній із груп про існування іншої.

Дивно, але через це Рейна тільки більше довіряла Ніко.

Авжеж, він не був римлянином. Ніко ніколи не полював з Лупою і не знав жорсткої легіонерської підготовки. Але він заслужив на повагу іншими своїми вчинками. Зберігав таємниці таборів, щоб запобігти війні. Добровільно самотужки спустився у Тартар, аби знайти Браму Смерті. Пережив полон у велетнів. Провів команду «Арго II» у Дім Аїда... а тепер погодився на ще одне жахливе завдання і ризикував власним життям, аби доставити Афіну Парфенос у Табір Напівкровок.

Темп їхньої подорожі був нестерпно повільним. Вони долали кілька сотень миль щоночі та відпочивали цілий день, аби Ніко міг відновити сили; та навіть це потребувало від Аїдового сина надзвичайної стійкості.

Він носив на собі такий тягар смутку та самотності, стільки душевного болю. І однаково ставив завдання на перше місце. Завзято рухався далі. Рейна це поважала. Розуміла.

Їй ніколи не була притаманна сентиментальність, проте у неї з’явилось дивне бажання вкутати Ніко своєю накидкою. Вона подумки лайнула себе. Він її товариш, а не маленький братик, тому не зрадіє такому жесту.

— Чуєш? — Тренер Хедж перервав її думки. — Тобі теж треба поспати. Я повартую першим і приготую що-небудь перекусити. Сонце сходить, тож привиди нам навряд чи сильно загрожують.

Рейна й не помітила, як розвиднілося. Уздовж східного обрію тягнулись рожеві та бірюзові хмари. Маленький бронзовий фавн відкидав тінь на висохлий фонтан.

— Я читала про це місце, — усвідомила Рейна. — Це одна з небагатьох віл у Помпеях, що чудово зберіглись до нашого часу. Її називають будинком Фавна.

Глісон з відразою поглянув на статую.

— Ну, що ж, сьогодні це будинок Сатира.

Рейна слабко усміхнулась. Вона починала розуміти різницю між сатирами та фавнами. Якби вона заснула з фавном на варті, то прокинулась би обібраною та з намальованими вусами на обличчі, а злодія б як водою змило. Тренер Хедж був не таким — здебільшого у гарному сенсі. Хоча він здавався дещо занадто одержимим бойовими мистецтвами та бейсбольними битками.

— Гаразд, — погодилась вона. — Ви вартуєте першим. Аурум та Арґентум вам допоможуть.

Хедж хотів було заперечити, але Рейна гучно свиснула. Металеві хорти матеріалізувались з руїн та кинулись до неї з різних боків. Навіть після багатьох років Рейна гадки не мала, звідки вони з’являються або куди зникають, коли вона не потребує їхньої охорони, але поява собак поліпшила їй настрій.

Хедж прокашлявся.

— Вони точно не далматинці? Бо дуже схожі.

— Вони хорти, тренере. — Рейна не знала, чому Хедж боїться далматинців, але була занадто втомлена, аби розпитувати його зараз. — Ауруме, Арґентуме, охороняйте нас, поки я спатиму. Слухайтесь Глісона Хеджа.

Собаки закружляли подвір’ям, тримаючись на відстані від Афіни Парфенос, що випромінювала ворожість до всього римського.

Рейна сама тільки-но почала звикати до статуї та була певна, що та не в захваті від зупинки посеред стародавнього римського міста.

Претор лягла і вкрилась своєю пурпуровою накидкою. Пальці стиснули мішечок на поясі, де лежала срібна монета, яку дала Аннабет перед тим, як вони розділились в Епірі.

«Це символ того, що речі змінюються, — сказала їй тоді Аннабет. — Знак Афіни тепер твій. Можливо, монета принесе тобі удачу».

У її руках був символ чужої богині. Радіти цьому чи ні, Рейна не знала.

Вона востаннє поглянула на бронзового фавна, що скрючився перед Афіною Парфенос, заплющила очі та поринула у сни.