Кров Олімпу

XXIV Рейна

Рейна потягнулась до меча... і усвідомила, що його немає.

— Забирайтесь звідси! — Фібі приготувала лук.

Селін та Наомі помчали до повитих димом дверей, але майже одразу звалились додолу, вражені чорними стрілами.

Фібі заревіла у гніві. Вона відповіла залпом власних стріл, а амазонки ринули вперед зі здійнятими щитами та мечами.

— Рейно! — Гіла потягнула її за руку. — Ходімо!

— Не можна...

— Моя охорона виграє нам час! — гаркнула Гіла. — Ти мусиш закінчити похід!

Рейна ненавиділа себе тієї миті, але побігла за Гілою.

Вони дістались бокових дверей. Рейна озирнулась. Сонмище вовків — сірих, як ті, що були в Португалії, — линули у сховище. Амазонки поквапились їм назустріч. Біля повитих димом дверей лежали нерухомо тіла полеглих: Селін, Наомі та Фібі. Руда мисливиця, яка прожила тисячі років, тепер лежала, розпластавшись на землі; очі вирячені від потрясіння, живіт проколотий величезною червоно-чорною стрілою. Амазонка Кінзі кинулась у напад, в її руках проблиснули довгі ножі. Вона перестрибнула через тіла і пірнула в дим.

Гіла потягнула Рейну до тунелю. Разом вони побігли.

— Вони всі помруть! — загорланила Рейна. — Ми повинні щось...

— Не будь дурепою, сестро! — Гілині очі блищали від сліз. — Оріон перехитрив нас. Перетворив западню на різню. Тепер ми можемо тільки затримати його, поки ти тікатимеш. Ти мусиш доставити статую грекам та перемогти Гею!

Вона провела Рейну сходами. Вони пройшли крізь лабіринт коридорів, а потім повернули й опинились у роздягальні. Перед ними стояв велетенський сірий вовк, але звір не встиг навіть заричати. Гіла луснула його поміж очей. Вовк звалився додолу.

— Сюди. — Гіла побігла до найближчого ряду шафок. — Твоя зброя всередині. Поквапся.

Рейна схопила ніж, меч та рюкзак, а потім погналась за сестрою нагору металевими гвинтовими сходами.

Сходи уперлись у стелю. Гіла повернулась і суворо поглянула на неї.

— У мене бракує часу все пояснювати. Просто зберись з силами. І тримайся поряд.

«Що може бути гіршим за те, що вони щойно побачили», — подумала Рейна. Гіла штовхнула люк, і вони видерлись у... свій старий дім.

Вітальня була точнісінько такою, якою її пам’ятала Рейна. Крізь матове скло на стелі пробивалося слабке світло. На голих білих стінах так само не було прикрас. Самотньо стояли меблі — дубові, стальні та з білої шкіри — бездушні та безликі. Обабіч кімнати відкривалися тераси, крізь які маленькій Рейні завжди здавалось, що за нею хтось спостерігає (тому що зазвичай так і було).

Батько зробив усе, щоб перетворити сторічну гасієнду[14] на сучасний дім. Він додав скляну стелю, перефарбував усе в білий колір, щоб було світліше та просторіше. Та все, чого він досягнув, — зробив місце схожим на охайний труп в новому костюмі.

Вихід з люка був у масивному каміні. Навіщо їм узагалі був потрібен камін у Пуерто-Ріко? Рейна цього не розуміла. Та вони з Гілою часто вдавали, ніби він — їхнє таємне укриття, де батько їх не знайде. Вони любили уявляти, що варто ступити всередину — й опинишся у будь-якому іншому місці.

Тепер Гіла зробила це правдою. Вона з’єднала своє підземне сховище з будинком дитинства.

— Тіло...

— Я сказала тобі, на це бракує часу.

— Але...

— Тепер це мій будинок. Я записала його на себе.

— Ти зробила що?

— Мені набридло тікати від минулого, Рейно. Я вирішила повернути його собі.

Рейна оціпеніло витріщилась на сестру. Можна повернути телефон або сумку, загублені в аеропорту. Можна повернути навіть сміття зі сміттєвого бака, якщо дуже хочеш. Але цей дім, і те що тут трапилось? Навіщо це повертати?

— Сестро, — промовила Гіла, — ми марнуємо час. Ти йдеш чи ні?

Рейна придивилась до балконів. Якась її частина сподівалась побачити, як мерехтять біля поручнів сяючі постаті.

— Ти бачила їх?

— Когось бачила.

— Тата?

— Авжеж ні, — гаркнула Гіла. — Ти знаєш, що він пішов назавжди.

— Я нічого такого не знаю. Як ти могла повернутись? Навіщо?

— Щоб зрозуміти! — крикнула Гіла. — Хіба ти не хочеш знати, як він став таким?

— Ні! Привиди не дають відповідей, Гіло. Ти краще за будь-кого маєш це розуміти...

— Я йду. Твої друзі за кілька кварталів звідси. Йдеш зі мною, чи мені сказати їм, що ти померла, загубившись у минулому?

— Не я придбала це місце!

Гіла розвернулась і рушила до парадних дверей.

Рейна оглянула місце наостанок. Вона пам’ятала свій останній день тут, себе десятирічну. Майже чула розгніваний батьків рев, що пронизав усю кімнату, і хор виючих привидів на балконах.

Вона кинулась до виходу. Вирвалась у тепле денне світло і побачила, що вулиця не змінилась: похилі пастельні будиночки, блакитна бруківка, десятки котів, що сплять під машинами або в тіні бананових дерев.

Рейна б затужила за минулим... але її сестра стояла за кілька футів, віч-на-віч з Оріоном.

— Оце так, — посміхнувся велетень. — Дві дочки Беллони разом. Чудово!

Рейна відчула особисту образу.

Подумки вона уявляла Оріона величезним, потворним демоном, гіршим навіть за Полібота, що напав на Табір Юпітера.

Натомість Оріон міг зійти за людину — високу, м’язисту, вродливу людину. Його шкіра була кольору пшеничної грінки. Темне волосся коротко підстрижене, і стояло сторч на маківці. У чорних шкіряних бриджах та шкіряній куртці без рукавів він був наче лихий, але більш привабливий брат Робіна Іуда.

Тільки очі псували образ. На перший погляд здавалось, ніби він носить військові окуляри нічного бачення. Та потім Рейна зрозуміла, що це не окуляри. То була Гефестова робота — бронзові механічні очі, вживлені в очниці. Фокусні кільця обертались і клацали, поки він розглядав Рейну. Лазерні приціли спалахували то червоним, то зеленим. Рейна зніяковіла від того, що він бачить більше, ніж просто її тіло: температуру, серцебиття, ступінь страху.

В одній руці велетень тримав чорний композитний лук, майже такий саме чудернацький, як і його очі. Численні тятиви проходили крізь кілька шківів, схожих на мініатюрні колеса паровоза. На блискучому бронзовому руків’ї висіли циферблати та кнопки.

Оріон не вкладав у лук стріли. Не робив жодних рухів. І так сліпуче усміхався, що можна було легко забути про те, що він — ворог, який знищив не менше півдюжини мисливиць та амазонок, аби дістатися сюди.

Гіла оголила кинджали.

— Іди, Рейно. Я дам раду цьому чудовиську.

Оріон пирснув.

— Ти хоробра, Гіло Подвійно-вбивча. Як твої заступники. Мертві заступники.

Гіла зробила крок уперед.

Рейна схопила її за руку.

— Оріоне! — випалила вона. — На твоїх руках достатньо амазонської крові. Спробуй краще римську.

Велетневі очі заклацали і розширились. Червоні лазерні точки забігали по Рейниному нагруднику.

— А, юний претор. Зізнаюсь, ти мене зацікавила. Перш ніж я тебе вб’ю, прошу, просвіти мене. Навіщо дитя Риму так зі шкіри пнеться заради греків? Ти пожертвувала званням, залишила легіон напризволяще, зробила із себе ізгоя — і заради чого? Джейсон Грейс знехтував тобою. Персі Джексон тобі відмовив. Хіба тебе замало... як там кажуть... посилали куди подалі?

У Рейни задзвеніло у вухах. Вона пригадала попередження Афродіти два роки тому у Чарльстоні: «Ти не знайдеш кохання там, де хочеш чи сподіваєшся його знайти. Жодний напівбог не зцілить твоє серце».

Вона змусила себе зустрітись з пильними очима велетня.— Прихильність до мене якихось хлопців не впливає на мої рішення.

— Хоробрі слова. — Велетнева усмішка гнівала Рейну. — Але ти не відрізняєшся від амазонок, мисливиць чи самої Артеміди. Ви говорите про силу і незалежність. Але варто вам зустріти чоловіка з істинною відвагою — і ваша впевненість кришиться. Зараз ти відчуваєш загрозу у моїй перевазі та в тому, як вона тебе приваблює. Через це ви завжди тікаєте, здаєтесь або вмираєте.

Гіла відкинула Рейнину руку.

— Я вб’ю тебе, велетню. Розрубаю на такі маленькі...

— Гіло, — перервала Рейна. Що б не сталось далі, вона не збирається дивитись, як сестра помре. Вона мусить утримувати велетневу увагу на собі. — Оріоне, ти стверджуєш, що сильний. Проте, ти не зміг дотримати обітниць Полювання. Ти помер ізгоєм. А тепер на побігеньках у своєї матусі. То скажи мені ще раз, про яку перевагу йдеться?

Оріонові щелепи стиснулись. Усмішка стала тоншою та холоднішою.

— Гарна спроба, — визнав він. — Сподіваєшся вивести з рівноваги. Уважаєш, якщо відволікатимеш мене балачками, підкріплення тебе врятує. На жаль, преторе, підкріплень немає. Я спопелив підземне лігво твоєї сестри її власним грецьким вогнем. Не вижив ніхто.

Гіла заревіла і напала. Оріон вдарив її руків’ям лука. Вона відлетіла назад. Велетень витяг із сагайдака стрілу.

— Стій! — заволала Рейна.

Її серце гамселило по груднині. Вона мусить знайти велетневе вразливе місце.

«Баррачіна» лише за кілька кварталів. Якщо вони зможуть туди дістатись, Ніко перенесе їх крізь тіні. І бодай хтось з мисливиць мусив вижити... Вони патрулювали весь периметр старого міста. Хтось безперечно ще був десь там...

— Оріоне, ти поцікавився, що мене спонукає, — вона намагалася говорити спокійно. — Хіба ти не хочеш отримати відповідь, перш ніж уб’єш нас? Ти ж, напевне, сушиш голову, чому жінки відмовляють такому сильному красунчику, як ти.

Велетень вклав стрілу в лук.

— Ти плутаєш мене з Нарцисом. Мене не спокусиш лестощами.

— Авжеж ні, — промовила Рейна. Гіла з кровожерливим виразом обличчя підвелась, але Рейна потягнулась до сестри почуттями, намагаючись поділитись найскладнішим проявом сили — стриманістю. — І все ж... ти напевно обурений. Спочатку тобі відмовила смертна царівна...

— Меропа. — Оріон презирливо вищирився. — Красуня, але дурна. Якби мала хоч трохи клепки, то зрозуміла би, що я просто заграю з нею.

— Дай-но здогадаюсь. Натомість вона заверещала і покликала варту.

— Я був неозброєний. Ніхто не бере лук та ножі, ідучи залицятися до царівни. Варта легко мене пов’язала. А її батько, цар, осліпив мене та вигнав.

Просто над Рейниною головою з черепичного даху скотився камінець. Можливо, їй тільки здалось, але вона пригадала цей звук: такий самий як у дитинстві, коли Гіла вислизала зі своєї зачиненої кімнати і проповзала по даху, щоб перевірити, як у неї справи.

Рейні знадобилась уся її сила волі, щоб не поглянути вгору.

— Але тепер ти маєш нові очі, — сказала вона велетню. — Гефест пожалів тебе.

— Так... — Оріон відвів погляд. Рейна знала це напевне, тому що лазерні точки зникли з її грудей. — Зрештою доля привела мене до Ділоса, де я зустрів Артеміду. Знаєш, як це дивно, коли зустрічаєш свого заклятого ворога, а потім усвідомлюєш, що він приваблює тебе? — Він розсміявся. — Що я таке кажу? Авжеж знаєш. Ти відчуваєш те саме до греків — захоплення, змішане з почуттям провини; потяг, що перетворюється на любов. Але надлишок любові — це отрута, особливо, якщо любов однобока. Якщо ти досі цього не зрозуміла, Рейно Рамірез-Ареллано, то незабаром зрозумієш.

Гіла зробила кульгавий крок, досі тримаючи ножі у руках.

— Навіщо ти розмовляєш з цим чудовиськом, сестро? Вб’ємо його.

— А зможете? — задумливо промовив Оріон. — Багато хто намагався. Навіть брат самої Артеміди, Аполлон, не зміг мене вбити у стародавні часи. Він позбувся мене тільки завдяки хитрощам.

— Йому не подобалось, що ти крутишся біля його сестри? — Рейна прислухалась, але більше не чула жодних звуків з даху.

— Аполлон ревнував. — Велетневі пальці стиснулись на тятиві. Він натягнув її, шківи почали обертатися. — Боявся, що Артеміда занадто захопиться мною і забуде про свою обітницю дівоцтва. І хто його знає? Без втручання Аполлона, може, і забула б. І була б щасливішою.

— Прислуговуючи тобі? — заричала Гіла. — Бути твоєю смиренною домогосподинею?

— Більше це несуттєве, — промовив Оріон. — Словом, Аполлон наслав на мене сказ — нездоланну жагу вбити всіх звірів на світі. Я перебив тисячі, перш ніж матір, Гея, поклала кінець цьому шаленству. Вона створила із землі велетенського скорпіона. Він ужалив мене у спину, а його отрута вбила мене. Я в боргу перед нею за це.

— Ти в боргу перед Геєю, — промовила Рейна, — за те, що вона вбила тебе.

Оріонові механічні зіниці стиснулися у крихітні, палаючі крапки.

— Мати показала мені правду. Я боровся із власною сутністю, а це не принесло мені нічого крім нещастя. Велетням не судилось кохати смертних чи богів. Гея допомогла мені з цим змиритись. Урешті-решт усі ми повинні повернутись додому, преторе. Повинні прийняти своє минуле, яким би гірким та темним воно не було. — Він кивнув на віллу позаду неї. — Так само, як вчинила ти. У тебе теж достатньо привидів минулого, га?

Рейна оголила меч. «Привиди не дають відповідей», — казала вона сестрі. Можливо, у велетнів їх теж немає.

— Це не мій дім, — промовила вона. — І ми не схожі.

— Я побачив істину. — Велетень, здавалось, щиро їй співчував. — Ти чіпляєшся за фантазію, ніби можеш змусити ворогів полюбити себе. Ні, Рейно, не зможеш. Ти не знайдеш любові у Таборі Напівкровок.

Слова Афіродіти залунали в її голові: «Жодний напівбог не зцілить твоє серце!»

Рейна придивилась до вродливого, безжалісного велетневого обличчя, до його палаючих механічних очей. На якусь жахливу мить вона зрозуміла, яким чином навіть богиня, навіть така вічна діва як Артеміда, може закохатись в Оріонові медоточиві слова.

— Я міг убити тебе вже двадцять разів, — промовив велетень. — Ти ж це розумієш, так? Дозволь мені пощадити тебе. Мені потрібен тільки маленький прояв вірності. Скажи мені, де статуя.

Рейна ледве не впустила меч. Де статуя...

Оріон не знайшов Афіну Парфенос. Мисливський камуфляж спрацював. Весь цей час велетень відстежував Рейну, а отже, навіть якщо вона зараз помре, Ніко і тренер Хедж будуть у безпеці. Завдання не приречене.

З неї наче спала сотня фунтів обладунків. Вона розсміялась. Звук понісся луною вздовж брукованої вулиці.

— Фібі перехитрила тебе, — промовила вона. — Відстежуючи мене, ти загубив статую. Тепер мої друзі можуть продовжити місію.

Оріон скривив губи.

— О, я знайду їх, преторе. Тільки-но розберуся з тобою.

— Тоді, — промовила Рейна, — нам доведеться розібратись з тобою першими.

— Оце моя сестра, — гордо відізвалась Гіла. Разом вони ринули у напад.

Перший постріл велетня простромив би Рейну, але Гіла виявилася швидшою. Вона розрубила стрілу в повітрі та метнулась до Оріона. Рейна націлила вістря меча у його груди. Велетень відбив обидві атаки луком.

Він відкинув Гілу копняком на капот старенького «шевроле». Півдюжини котів вибігли з-під авто. Велетень розвернувся, в руках невідомо звідки з’явився кинджал. Рейна ледве ухилилась від клинка.

Вона знову уколола, розірвавши його шкіряну куртку, але ледве зачепивши груди.

— Ти добре б’єшся, преторе, — визнав він. — Але недостатньо добре, щоб вижити.

Рейна наказала клинку витягнутися у пілум.

— Моя смерть — ніщо.

Якщо її друзі зможуть мирно продовжити завдання, вона з готовністю загине в бою. Але спочатку цей велетень відчує такий біль, що ніколи не забуде її імені.

— А як щодо смерті сестри? — запитав Оріон. — Це теж ніщо?

Рейна не встигла й оком змигнути, як він випустив стрілу у груди Гіли. Рейна скрикнула, але Гіла якимсь чином зловила стрілу.

Вона зісковзнула з капоту авто і розламала древко однією рукою.

— Я — цариця амазонок, йолопе. Я ношу царський пояс. З силою, яку він дарує, я помщуся за амазонок, яких ти вбив.

Гіла вхопилась за переднє крило «шевроле» і жбурнула цілу автівку в Оріона так легко, наче плескала у нього водою з басейну.

Автівка притиснула Оріона до стіни сусіднього будинку. Тріснула штукатурка. Впало бананове дерево. Ще більше котів кинулись навтіки.

Рейна побігла до велетня, але той уже з ревом відсунув авто.

— Ви помрете разом! — пообіцяв він. У його луці з’явились дві стріли, на повну силу натягнулась тятива.

І тоді дахи з шумом вибухнули.

— ПОМРИ! — Глісон Хедж приземлився просто за Оріоном і обрушив на його голову бейсбольну битку з такою силою, що Оріон ледь не зламався навпіл.

Тієї самої миті на бруківку перед велетнем опустився Ніко ді Анжело і розрубав тятиву лука. Шківи та шестерні зі свистом і скрипом заоберталися. Струна лука відскочила і, наче батіг, з силою в сотні футів ляснула Оріона по носу.

— А-А-А-А-А-А! — Оріон похитнувся і впустив лук.

На даху з’явились мисливиці Артеміди і почали обстрілювати велетня срібними стрілами, поки той не став схожим на сяючого дикобраза. Оріон розгублено хитався, тримаючись за ніс; з його обличчя лився золотий іхор.

Хтось ухопив Рейну за руку.

— Ходімо! — Це була Талія Грейс.

— Іди з нею! — наказала Гіла.

Серце Рейни розривалось.

— Сестро...

— Йди! ЗАРАЗ! — Ті самі слова Гіла сказала їй шість років тому, в ніч, коли вони втекли з батькового дому. — Я затримаю Оріона наскільки зможу.

Гіла схопила велетня за ногу, різким рухом повалила його на землю і метнула на кілька кварталів уздовж Кальє Сан-Хосе, чим добряче перелякала ще кілька дюжин котів. Мисливиці побігли по дахах, випускаючи у велетня стріли, що вибухали та охоплювали його грецьким вогнем.

— Твоя сестра має рацію, — промовила Талія. — Тобі треба йти.

Ніко і Хедж плюхнулись біля неї, обидва з дуже задоволеними виразами обличчя. Вони, вочевидь, відвідали сувенірну крамницю в «Баррачіні», де замінили свої брудні, подерті футболки на щось більш тропічне і кричуще.

— Ніко, — промовила Рейна, — ти...

— Ані слова про футболку, — застеріг він. — Ані слова.

— Чому ти пішов мене шукати? — випалила вона. — Ти міг втекти. Велетень відстежував мене. Якби ти просто залишив...

— Не треба подяки, пиріжечок, — буркнув тренер. — Ми не збираємось йти без тебе. А тепер нумо...

Він поглянув через Рейнине плече і його голос обірвався.

Рейна озирнулась.

На балконах батьківського дому скупчилися сяючі постаті: чоловік з роздвоєною бородою і в іржавих конкістадорських обладунках; ще один бородач у піратському вбранні вісімнадцятого століття, у сорочці, продірявленій кулями; жіночка у кривавій нічній сорочці; капітан морського флоту США у білому костюмі; ще дюжина інших, знайомих Рейні з дитинства — усі свердлять її осудливим поглядом, а їхні голоси шепочуть у голові: «Зрадниця-Вбивця.»

— Ні... — Рейні наче знову було десять. Їй захотілось скрутитись клубком у кутку своєї кімнати і затиснути долонями вуха, щоб шепіт припинився.

Ніко взяв її за руку.

— Хто вони, Рейно? Що вони?

— Не можу, — заблагала вона. — Не... не можу.

Вона стільки років зводила цю греблю, щоб стримувати страх. Тепер греблю прорвало — і всі сили наче віднесло хвилею.

— Все гаразд. — Ніко втупив очі у балкони. Привиди зникли, але Рейна знала, що вони ще там. Вони завжди там. — Ми заберемо тебе звідси, — пообіцяв Ніко. — Ходімо.

Талія взяла Рейну за другу руку. Вчотирьох вони побігли до ресторану й Афіни Парфенос. Позаду болісно ревів Оріон, вибухав грецький вогонь, а в голові Рейни досі шепотіли голоси: «Вбивця. Зрадниця. Ти ніколи не втечеш від свого злочину».