Кров Олімпу

LIV Ніко

Наступного дня було не більше відповідей.

Після вибуху, непритомних Пайпер і Джейсона підхопили в повітрі велетенські орли та перенесли у безпечне місце, але Лео так і не з’явився. Будиночок Гефеста прочесав долину, але вони знайшли тільки уламки «Арго II». Від дракона Фестуса та його господаря не залишилось жодних слідів.

Чудовиськ перебили та розігнали. Серед греків та римлян було багато жертв, але могло бути навіть гірше.

Сатири та німфи зникли в лісі на всю ніч для наради Парнокопитних Старійшин. Гровер Ундервуд з’явився вранці, аби оголосити, що вони не відчувають присутності Землі-Матері. Природа більш-менш поверталась до звичного стану. Вочевидь, план Джейсона, Пайпер і Лео спрацював. Гею забрали від джерела сили, приспали чарами і розпилили на атоми об’єднаним вибухом від полум’я Лео та комети Октавіана.

Безсмертні не вмирають, але Гея тепер як її чоловік Уран. Земля продовжить існувати, так само як і небо, але Гея залишиться розпиленою та безсилою і ніколи не зможе повернути собі свідомість.

Принаймні, такою була надія...

Октавіан ввійде в історію рятівником Риму, який закинув себе в небо вогняною кулею смерті. Але усі пам'ятатимуть, що справжню жертву приніс Лео.

Перемогу святкували скромно. Напівбоги скорбіли, і не тільки за Лео, а й за багатьма іншими, що полягли у битві. Закутих у савани греків і римлян поклали на вогнище. Хірон попросив Ніко правити панахиду.

Ніко погодився без вагань. Він був удячний за можливість ушанувати загиблих. Навіть сотні очевидців його не бентежили.

Та найважче було потім, коли Ніко та шість інших з «Арго II» зібрались на веранді Великого Будинку.

Джейсон опустив голову так низько, що навіть його окуляри зникли в тіні.

— Ми повинні були залишитися. Ми могли допомогти Лео.

— Це неправильно, — погодилась Пайпер, витираючи сльози. — Усі ці зусилля заради цілющого зілля... усе марно.

Хейзел заридала.

— Пайпер, де зілля? Дістань його.

Пайпер спантеличено сунула руку в мішечок на поясі. Вона дістала замшевий згорток, але коли розгорнула тканину, там було порожньо.

Усі очі звернулись до Хейзел.

— Як? — спитала Аннабет.

Френк обійняв Хейзел за плечі.

— У Ділосі Лео відвів нас від решти. І попросив допомогти йому.

Крізь сльози Хейзел розповіла, як поміняла зілля на ілюзію — трюк Туману, — щоб Лео зміг залишити у себе справжню пляшку. Френк пояснив їм план Лео — знищити послаблену Гею одним великим вибухом. Після розмов з Нікою та Аполлоном Лео запевнився, що такий вибух уб’є будь-якого напівбога в радіусі у чверть милі. Він розумів, що повинен забратися якомога далі від усіх.

— Він хотів зробити це самотужки, — промовив Френк. — Уважав, що є крихітна можливість, що він, син Гефеста, вціліє у вогні, але якщо хтось буде поруч... Він сказав, що ми з Хейзел, будучи римлянами, повинні зрозуміти, що жертви не уникнути. Але він знав, що решта ніколи на це не погодиться.

Спочатку всі здавались розлюченими, наче хотіли кричати та кидатися всім, що трапиться попідруч. Та поки Френк та Хейзел говорили, гнів ущухав. Важко було сердитися, коли ті обоє заливалися слізьми. До того ж... від цього плану, хитрого, заплутаного, до смерті дратуючого і шляхетного, так і віяло духом Лео Вальдеза.

Зрештою Пайпер чи то схлипнула, чи то розсміялася.

— Якби він був тут, я його вбила б. Як він збирався скористатися зіллям? Він був сам!

— Може, він щось вигадав, — промовив Персі. — Ми ж про Лео говоримо. Він може повернутися будь-якої миті. І тоді зможемо по черзі його душити.

Ніко і Хейзел обмінялися поглядами. Вони обоє знали, що цього не буде, але промовчали.

Наступного дня, другого після битви, римляни та греки спільними зусиллями прибирали поле бою та дбали про поранених. Пегас Пірат швидко видужував від стріляної рани. Ґвідо вирішив визнати Рейну своєю людиною. Лу Еллен, неохоче, але погодилась повернути своїм новим домашнім поросяткам людську подобу.

Вілл Солас не говорив з Ніко аж від самого випадку біля онагра. Син Аполлона майже не виходив зі шпиталю. Та щоразу, коли Ніко бачив, як Вілл біжить крізь табір, аби принести ще ліків чи відвідати якогось пораненого на дому, він відчував дивний напад меланхолії. Вілл напевно вважав Ніко чудовиськом, тому що той дозволив Октавіанові вбитися.

Римляни розташувалися біля полуничних полів і наполягли на зведенні свого польового табору. Греки із запалом допомогли їм звести земляні вали та викопати рови. Ніко ніколи не бачив нічого дивнішого та крутішого. Дакота пригощав «Кул-Ейдом» хлоп’ят з будиночка Діоніса. Діти Гермеса та Меркурія сміялись та ділились байками, а ще безсоромно цупили у всіх речі. Рейна, Аннабет і Пайпер були нерозлучними, ходжали втрьох табором і стежили за успіхом ремонту. Хірон, у товаристві Френка і Хейзел, оглядав римські загони та хвалив їх за відвагу.

Ближче до вечора спільний настрій більш-менш поліпшився. В обідньому павільйоні ніколи ще не було такого натовпу. Римлян вітали як давніх друзів. Тренер Хедж ходжав поміж напівбогів, з сяючою усмішкою на обличчі та немовлям на руках, і говорив:

— Агов, хочеш познайомитися з Чаком? Це мій малий, Чак!

Дочки Афродіти та Афіни воркували над жвавим сатирчиком, який махав пухкими ручками, хвицав копитцями та бекав: «БА-А-А! БА-А-А!»

Клариса, яку зробили хрещеною, не відставала від тренера, наче особистий охоронець, і час від часу бурчала: «Ну все, все. Дайте малому повітря».

Коли настав час оголошень, Хірон вийшов уперед і здійняв кубок.

— З кожним горем, — промовив він, — приходять нові сили. Сьогодні ми дякуємо богам за перемогу. За богів!

Напівбоги випили, але без особливого запалу. Ніко їх розумів: «Ми знову врятували богів і тепер повинні дякувати їм за це?»

Тоді Хірон промовив:

— І за нових друзів!

— ЗА НОВИХ ДРУЗІВ!

Сотні напівбожих голосів луною відбилися від пагорбів.

Біля вогнища всі не спускали очей із зірок, наче сподівалися, що Лео повернеться останньої миті — драматично і несподівано. Спікірує додолу, зістрибне з Фестусової спини та почне сипати безглуздими жартами. Але цього не сталось.

Після кількох пісень Рейну і Френка викликали вперед. Їх обдарували оглушливими оплесками і греки, і римляни. На вершині Пагорба Напівкровок блиснула у місячному сяйві Афіна Парфенос, мовляв: «Ця малеча — що треба».

— Завтра, — промовила Рейна, — ми, римляни, мусимо повернутися додому. Ми вдячні вам за гостинність, особливо враховуючи те, що ми ледве вас не...

— Це ми вас ледве не вбили, — виправила Аннабет.

— Як скажеш, Чейз.

«У-У-У-У-У-У!» — заголосив натовп в унісон. Усі розсміялись і грайливо заштовхали одне одного. Навіть Ніко не втримав усмішки.

— Словом, — продовжив Френк, — ми з Рейною згодні, що сьогодні починається нова ера дружби та злагоди між таборами.

Рейна ляснула його по спині.

— Саме так. Боги впродовж століть намагались нас розділити, щоб ми не воювали. Але є кращий спосіб жити в мирі — співпрацювати.

Пайпер викрикнула з натовпу:

— Ти впевнена, що твоя матір — богиня війни?

— Так, МакЛін, — відповіла Рейна. — Я досі маю намір битись у багатьох битвах. Але відтепер ми битимемось разом!

На це відповіли гучними криками.

Чжан здійняв руку, вимагаючи тиші.

— Усім вам раді у Таборі Юпітера. Ми дійшли домовленості з Хіроном: вільний обмін між таборами — візити на вихідних, навчальні програми і, авжеж, допомога за потреби...

— А вечірки? — поцікавився Дакота.

— Ага, ага! — підтримав Коннор Стоул.

Рейна скинула руки.

— Це можна і не обговорювати. Ми, римляни, винайшли вечірки.

Ще одне: «У-У-У-У-У-У-У!»

— Словом, дякую вам, — завершила Рейна. — Усім вам. Ми могли обрати ненависть і війну. Та натомість дійшли розуміння та знайшли дружбу.

Тоді вона зробила дещо настільки несподіване, що Ніко потім сумнівався, чи не помарилось це йому. Вона підійшла до Ніко, який стояв поодаль від усіх у тіні, як зазвичай. Вхопила його за руку і м’яко потягнула до світла вогнища.

У нас був один дім, — промовила вона. — Тепер маємо два.

Вона стиснула Ніко в обіймах, і натовп схвально заревів. Уперше за життя Ніко не хотілось вивільнитися з чиїхось обіймів. Він припав обличчям до Рейниного плеча і кліпнув очима, щоб змахнути сльози.