Кров Олімпу

II Джейсон

Авжеж, стан справ виявився гіршим, ніж очікував Джейсон.

Інакше було б не весело.

Те, що він побачив, визирнувши з-за оливкових хащів на верхівці пагорба, нагадувало некеровану вечірку зомбі-студентів.

Самі руїни вражали не так сильно: кілька кам’яних стін, порослий бур’яном внутрішній двір, висічені в скелі сходи, що вели в нікуди. Фанерні дошки прикривали якусь яму, а металеве риштування підтримувало тріснутий склепінчастий прохід.

Але разом з руїнами співіснував інший пласт дійсності — примарне зображення палацу часів його розквіту. Оздоблені білим ліпленням стіни з балконами здіймались над землею у три поверхи. Портики з численними колонами оточили атріум з величезним фонтаном та бронзовими жаровнями в центрі. За дюжиною столів їли, реготали та штовхали одне одного мерці.

Більшість скидалась на ларів з Табору Юпітера — прозоро-пурпурові примари в туніках та сандаліях. Деякі гуляки мали прогнилі тіла із сірою плоттю, сплутаним волоссям та огидними ранами. Інші здавались звичайними смертними: хтось у тогах, хтось у сучасних ділових костюмах або військових уніформах. Джейсон навіть побачив одного хлопця в пурпуровій футболці Табору Юпітера та римських легіонерських обладунках.

У центрі атріуму поміж натовпу урочисто походжав сірошкірий гуль[1]. Він здіймав над головою мармуровий бюст, наче то був спортивний трофей. Решта привидів схвально гуділи та плескали його по спині. Коли гуль наблизився, Джейсон помітив, що у того в шиї стріла — просто з кадика стирчало ратище з пером на кінці. Та понад усе непокоїло те, що бюст у руках мерця був... Зевсовим?

Важко було сказати напевно. Більшість статуй грецьких богів схожі одна на одну. Але бородате сердите обличчя скидалося на велетенського гіппі-Зевса з Першого Будиночка в Таборі Напівкровок.

— Наступне наше підношення! — загорланив гуль. Його голос дзижчав через стрілу в горлі. — Втамуймо голод Матері Землі!

Гості вечірки з криками застукали кубками. Гуль рушив до центрального фонтана. Натовп розійшовся перед ним, і Джейсон усвідомив, що фонтан наповнений не водою. Над трифутовим п’єдесталом здіймався пісковий гейзер, що вигинався у форму парасольки, а потім обрушувався в круглу чашу.

Гуль кинув мармуровий бюст у фонтан. Щойно Зевсова голова пройшла крізь піщаний дощ, мармур розпався на частинки, наче дерево в садовому подрібнювачі. Пісок заблищав золотом — кольором іхору, крові богів. І вся гора загриміла приглушеним рокотом, наче відригнула після їжі.

Мертві гульвіси схвально заревіли.

— Є ще статуї? — крикнув до натовпу гуль. — Ні? Тоді наступного разу принесемо в жертву справжніх богів!

Під сміх та оплески товаришів він плюхнувся в крісло за найближчим бенкетним столом.

Джейсон стиснув ціпок.

— Цей тип щойно розщепив мого батька. За кого, у біса, він себе має?

— Гадаю, це Антиной, — промовила Аннабет, — один з ватажків залицяльників. Якщо правильно пам’ятаю, то це Одіссей запустив ту стрілу йому в шию.

Пайпер зморщилась.

— Якби ж він знав, що це не допоможе. А як щодо решти? Чому їх так багато?

— Хтозна, — відповіла Аннабет. — Геїні новобранці, гадаю. Деякі, напевно, повернулись з того світу перш, ніж ми зачинили Браму. Деякі просто духи.

— Деякі — гулі, — додав Джейсон. — Ті, що із зяючими ранами та сірою шкірою, як в Антиноя... Я бився з ними в минулому.

Пайпер посмикала блакитне перо у своєму волоссі.

— Їх можна вбити?

Джейсон пригадав, як багато років тому Табір Юпітера відрядив його на завдання в Сан-Бернардіно.

— Це нелегко. Вони сильні, швидкі та розумні. А ще харчуються людською плоттю.

— Приголомшливо, — буркнула Аннабет. — Тоді дотримуємось плану. Розділімось, проникнемо в тил і з’ясуймо, чому вони тут. Якщо справи підуть кепсько...

— Скористаймось запасним планом, — закінчила за подругу Пайпер.

Запасний план подобався Джейсону навіть менше за головний.

Перш ніж вони залишили корабель, Лео дав кожному з них сигнальну ракету розміром зі святкову свічку. Припускалось, що, коли вони кинуть одну таку вгору, вона окреслить небо смугою білого фосфору й оповістить «Арго II» про те, що команда в біді. У такому разі Джейсон з дівчатами матимуть лічені секунди, аби сховатись в укриття, перш ніж корабельні катапульти атакують цю точку снарядами з Небесної бронзи й поллють палац грецьким вогнем.

Не найбезпечніший план, але, принаймні, Джейсонові було приємно знати, що він може закликати авіаційний удар на цю галасливу банду мерців, якщо все піде шкереберть. Авжеж, користь від цього буде, тільки якщо вони встигнуть сховатись і якщо свічки Лео не загоряться випадково — його винаходи час від часу так робили. У такому разі за прогнозом очікуватиметься спека, з можливістю вогняних опадів дев’яносто відсотків.

— Обережно там, — сказав він Пайпер та Аннабет.

Пайпер оминула гребінь ліворуч. Аннабет пішла праворуч. Джейсон сперся на ціпок і почовгав до руїн.

Він пригадав, як востаннє кинувся в зграю злих духів — у Домі Аїда. Якби не Френк і Ніко...

Боги... Ніко.

Останні кілька днів, щоразу як Джейсон приносив жертву батькові, він просив Юпітера допомогти Ніко. Хлопчина стільки всього витримав і однаково добровільно погодився на найважчу роботу — доставити Афіну Парфенос до Табору Напівкровок. Якщо він не досягне мети, римські та грецькі напівбоги переб’ють одне одного. Тоді, що б не сталось у Греції, команді «Арго II» повертатись буде нікуди.

Джейсон пройшов крізь примарні ворота палацу. Він ледь не ступив на мозаїчну підлогу попереду, вчасно помітивши, що її частина теж примарна і закриває яму в десять футів завглибшки. Він обійшов перешкоду і рушив далі у глиб двору.

Два яруси дійсності нагадали йому твердиню титанів на Отрісі — заплутаний лабіринт з чорних мармурових стін, що то розчинялись у тіні, то знову тверднули. У тій битві Джейсон принаймні мав сотню легіонерів на своєму боці. Зараз він міг розраховувати тільки на своє старече тіло, ціпок та двох дівчат в обтислих сукнях.

За сорок футів від нього походжала Пайпер, усміхаючись та наповнюючи вином келихи примарних гульвіс. Якщо їй і було страшно, вона цього не виявляла. Привиди, здавалось, нічого не підозрювали. Чари Хейзел діяли.

Праворуч від Пайпер Аннабет збирала порожні тарілки та кубки. На її обличчі усмішки не було.

Джейсон пригадав розмову з Персі напередодні того, як вони залишили корабель.

Персі залишився на борті, аби стежити за морем, але був зовсім не радий тому, що Аннабет вирушить на вилазку без нього — особливо через те, що вони вперше розлучалися після повернення з Тартару.

Він відтягнув Джейсона вбік.

— Слухай, старий... Аннабет мене вб’є, якщо дізнається, що я просив когось її захищати.

Джейсон розсміявся.

— Еге ж, уб’є.

— І все ж, наглянь за нею, гаразд?

Джейсон потиснув другове плече.

— Я поверну її живою та неушкодженою, обіцяю.

Тепер Джейсон запитував себе, чи зможе дотримати обіцянки.

Він дійшов до краю натовпу.

— Іре, — пролунав чийсь скрипучий голос.

Антиной, гуль зі стрілою в горлі, витріщався просто на Джейсона.

— Це ти, старий жебраче?

Чари Хейзел подіяли. Холодне повітря прокотилось Джейсоновим обличчям — це Туман непомітно змінював його зовнішність, аби показати залицяльникам те, що вони очікували побачити.

— Я! — промовив Джейсон. — Ір!

Дюжина інших привидів повернулась до нього. Деякі насупились та вхопились за руків’я своїх сяючих пурпурових мечей. Джейсон раптом задумався, а чи не був Ір їхнім ворогом, але змінювати роль уже було запізно.

Він натягнув на обличчя свою найкращу маску буркотливого старця і покульгав уперед.

— Здається, я запізнився на вечірку. Сподіваюсь, ви залишили мені поїсти?

Один з привидів відразливо посміхнувся.

— Нахабний жебрак! Мені вбити його, Антиною?

М’язи на Джейсоновій шиї напружились.

Антиной три секунди витріщався на нього, а потім пирхнув:

— Сьогодні маю гарний настрій! Ходімо, Іре, розділимо їжу за моїм столом.

Іншого вибору Джейсон не мав. Він сів навпроти Антиноя, а решта привидів скупчилися навколо. Очі мерців зловісно загорілись, наче вони передчували надзвичайно запекле змагання з армреслінгу.

Зблизу Антиноєві очі здавались суцільно жовтими. Губи тоненькими смужками обтягували його звірячі зуби. Спочатку Джейсон подумав, що у гуля випадає його темне кучеряве волосся. Але потім усвідомив, що це бруд густою цівкою стікає зі скальпу на плечі, заповнюючи старі рубані рани на сірій шкірі мерця. Ще більше бруду сочилося зі стріли в горлі.

«Геїна сила», — здогадався Джейсон. Сама земля підтримувала життя в тілі цього типа.

Антиной підштовхнув до Джейсона золотий келих і тацю з їжею.

— Не очікував тебе тут побачити, Іре. Але, гадаю, навіть жебрак заслуговує на помсту. Пий. Іж.

У келиху хлюпнула густа червона рідина. На таці з’явився повитий парою шмат невідомого коричневого м'яса.

Джейсонів живіт почав бунтувати. Навіть якщо їжа гулів його не вб’є, він ще місяць може не сподіватись на поцілунки своєї дівчини-вегетаріанки.

У його голові зринули слова Нота, Південного Вітру: «Вітер, що дме безцільно, нікому не потрібен».

Уся Джейсонова служба в Таборі Юпітера ґрунтувалась на обережних рішеннях. Він намагався бути сполучною ланкою між іншими напівбогами, дослухався до думки кожного в суперечках, знаходив компроміси і, навіть коли римські звичаї ставали нестерпними, думав, перш ніж діяти. Необачність ніколи не була йому притаманною.

Слова Нота були попередженням — така нерішучість уб’є Джейсона. Він мусить полишити роздуми та просто взяти те, чого жадає.

Якщо вже взявся вдавати нахабного старого, то й поводитись треба відповідно.

Джейсон відірвав пальцями шмат м’яса і запхав його собі до рота, а потім одним махом випив червону рідину. На щастя, та смакувала, як розбавлене вино, а не як кров чи отрута. Джейсон ледве стримався, аби не виплюнути її, але не скорчився від болю і не вибухнув.

— Смакота! — Він витер рота. — А тепер розкажіть-но мені, про яку таку помсту йшлося. Де мені підписатись?

Привиди розсміялись. Один пхнув Джейсона рукою у плече. Хлопець занервував, усвідомивши, що відчув поштовх. Лари в Таборі Юпітера були безтілесними. Але ці духи, вочевидь, ні. Отже, у них було ще більше ворогів, які могли бити, колоти та рубати.

Антиной нахилився вперед.

— Скажи мені, Іре, а що ти можеш запропонувати? Посланець нам не потрібен. Боєць з тебе теж нікчемний.

Якщо пам'ять мені не зраджує, Одіссей зламав тобі щелепу, а потім кинув у свинарник.

Спогади спалахнули в Джейсоновій голові. Ір... старий, який виконував доручення залицяльників і отримував за це їхні недоїдки. Він був для них чимось на кшталт хатнього жебрака. Коли Одіссей повернувся додому під виглядом безпритульного, Ір вирішив, що новенький зазіхає на його територію. Між ними зав’язалася суперечка...

— Ти змусив Іра... — Джейсон затнувся. — Ти змусив мене битися з Одіссеєм. Зробив ставку. Навіть коли Одіссей зняв сорочку і ти побачив, який він м’язистий... ти однаково змусив мене битись. Тобі було байдуже, житиму я чи помру!

Антиной оголив свої гострі зуби.

— Авжеж, байдуже. Досі байдуже! Однак ти тут, отже, в Геї була причина повертати тебе у смертний світ. Скажи мені, чому ти заслуговуєш на частку наших трофеїв?

— Які ще трофеї?

Антиной розпросторив руки.

— Цілий світ, друже мій! У першу нашу зустріч нам була потрібна лише власність Одіссея: землі, гроші, дружина.

— Особливо дружина! — Лисий привид штурхнув Джейсона ліктем у ребра. — Ця Пенелопа була ще тим медяником!

Джейсон краєм ока помітив Паипер, яка подавала напої за сусіднім столиком. Вона потай сунула два пальці в рота: мовляв, мене зараз знудить. Після чого продовжила загравати з мерцями.

Антиной глумливо посміхнувся.

— Еврімах, скиглій ти і боягуз. Тобі ніколи нічого не світило з Пенелопою. Пам’ятаю, як ти ревів і благав пощади в Одіссея, обвинувачував у всьому мене!

— Багато було з цього користі. — Еврімах задрав свою рвану сорочку і показав примарну дірку завширшки у дюйм посеред грудей. — Одіссей вистрелив мені у серце тільки тому, що я хотів одружитись з його дружиною!

— Хай там що... — Антиной повернувся до Джейсона. — Тепер ми зібрались заради значно більшого трофея. Щойно Гея знищить богів, ми розділимо залишки смертного світу!

— Лондон, цур, не чіпати! — заволав гуль за сусіднім столом.

— І Монреаль! — крикнув інший.

— І Дулут! — прогорланив третій, чим миттю зупинив розмову, оскільки решта привидів розгублено витріщились на нього.

М’ясо з вином у Джейсоновому животі стали наче свинцевими.

— А решта цих... гостей? Я бачу не менше двох сотень. Половина з них мені незнайома.

Антиноєві жовті очі блиснули.

— Усіх їх викликала Гея. У кожного є скарги та претензії до богів і їхніх ручних героїв. Он той мерзотник — Гіппій, колишній афінський тиран. Коли його скинули з трону, він побратався з персами, аби напасти на власних співвітчизників. Ані краплі шляхетності. Будь-що зробить заради влади.

— Дякую! — відгукнувся Гіппій.

— А цей волоцюга з індичою ніжкою у роті, — продовжив Антиной, — Гасдрубал Карфагенський. У нього зуб на Рим.

— Мгм-м, — підтвердив карфагенянин.

— А це Майкл Варус...

Джейсон поперхнувся.

— Хто?

Біля піскового фонтана стояв темноволосий хлопець у пурпуровій футболці та легіонерських обладунках. Він повернувся до них. Обриси тіла були розпливчастими та затуманеними, як у решти привидів, але Джейсон швидко впізнав татуювання на його передпліччі: SPQR, дволика голова бога Януса та шість позначок років служби. На нагруднику висіли значок претора та емблема П’ятої Когорти.

Джейсон ніколи не зустрічав Майкла Варуса. Сумнозвісний претор помер у восьмидесятих роках минулого століття. І все ж Джейсонова шкіра вкрилась холодним потом, коли він зустрівся з ним поглядом. Впалі очі привида наче дивились крізь його магічну маску.

Антиной зневажливо махнув рукою.

— Римський напівбог. Загубив орла легіону в... в Алясці, здається? Та байдуже. Гея дозволила йому приєднатись до нас. Він стверджує, що знає, як перемогти Табір Юпітера. Але ти, Іре — ти досі не відповів на моє запитання. Чому ми повинні прийняти тебе?

Мертві Варусові очі позбавили Джейсона впевненості. Він відчував, як Туман розріджується навколо нього, озиваючись на сумніви.

Раптом за Антиноєвим плечем з’явилась Аннабет.

— Ще вина, мій пане? Ой!

Вона розлила вміст срібного кухля на Антиноєву шию.

— Гр-р! — Гуль вигнув спину. — Дурне дівчисько! Хто тебе випустив з Тартару?

— Титан, пане. — Аннабет винувато схилила голову. — Дозвольте принести вам вологих серветок. У вас капає зі стріли.

— Геть!

Аннабет мигцем поглянула на Джейсона — безмовний знак підтримки — і зникла у натовпі.

Гуль почав витиратись, чим дав Джейсонові змогу зібратись з думками.

Він — Ір... колишній посланець залицяльників. Чому він тут? Чому їм варто його прийняти?

Джейсон схопив найближчий столовий ніж і встромив його в стіл. Привиди навколо нього аж підскочили.

— Чому вам варто мене прийняти? — заревів Джейсон. — Тому що я досі виконую доручення, дубоголові ви нікчеми! Я прибув з Дому Аїда, аби дізнатись, що ви тут придумали!

Остання частина була правдою, і, здавалось, змусила Антиноя замислитися. Гуль вп’явся у нього очима. Зі стріли в шиї досі капало вино.

— Ти очікуєш, що я повірю, ніби Гея послала тебе, жебрака, перевірити нас?

Джейсон розсміявся.

— Я був одним з останніх, хто залишив Епір перед зачиненням Брами Смерті! Я бачив залу, де стояв на варті Клітій під куполом з надгробків. Я ходив по вкритій самоцвітами та кістками підлозі Некроматейону!

Це теж було правдою. Привиди навколо столу засовались та почали перешіптуватися.

— Отже, Антиною... — Джейсон ткнув пальцем у гуля. — Може, поясниш, чому ти вартий Геїної милості? Усе, що я бачу — натовп ледачих мерців, які милуються самі собою та не докладають жодних зусиль для перемоги у війні. Що мені розповісти Матері Землі?

Краєм ока Джейсон помітив схвальну усмішку Пайпер. Наступної миті дівчина вже кружляла довкола сяючого пурпурового грека, який намагався всадити її собі на коліна.

Антиной узявся за ніж, який Джейсон щойно встромив у стіл. Висмикнув його і почав розглядати лезо.

— Якщо ти від Геї, то повинен знати, що ми тут з її волі. За наказом Порфіріона. — Антиной провів лезом по своїй долоні. Замість крові з порізу посипався сухий бруд. — Ти ж знаєш Порфіріона?..

Джейсона ледве не знудило від спогадів. Він чудово пам’ятав Порфіріона з їхньої битви у Будинку Вовка.

— Цар велетнів — зелена шкіра, сорок футів заввишки, білі очі, заплетена у волосся зброя. Авжеж, знаю. Він справляє враження, на відміну від тебе.

Джейсон вирішив не згадувати про те, що обрушив блискавку на голову царя велетнів у їхню останню зустріч.

Уперше за всю розмову Антиноєві нічого було відповісти, але його лисий примарний приятель Еврімах обійняв Джейсона за плечі.

— Ну годі-годі, друже! — Від Еврімаха тхнуло прокислим вином та горілими електродротами. Від його примарного дотику у Джейсона сперло в грудях. — Я певен, що ніхто не сумнівається у твоїх повноваженнях! Просто, ну, якщо ти говорив з Порфіріоном в Афінах, то знаєш, чому ми тут. Запевняю тебе, ми робимо точнісінько те, що він наказав!

Джейсон намагався приховати подив. Порфіріон в Афінах.

Гея пообіцяла викоренити богів. Згідно з припущенням Хірона, наставника Джейсона в Таборі Напівкровок, це означало, що велетні спробують пробудити богиню землі на первісному Олімпі. Але тепер...

— Акрополь, — промовив Джейсон. — Найдавніші храми богам, у центрі Афін. Там пробудиться Гея.

— Саме так! — Еврімах розсміявся. Рана у його грудях засвистіла, наче китове дихало. — І щоб дістатись туди, докучливим напівбогам доведеться подорожувати морем, еге ж? Вони знають, що летіти над сушею занадто небезпечно.

— Тобто вони пропливуть повз цей острів.

Еврімах жваво кивнув, а потім зняв руку з Джейсонових плечей і занурив палець у келих з вином.

— І повстануть перед вибором, так?

Він накреслив на столі берегову лінію червоним вином. Напій неприродньо засвітився на деревині. Привид намалював Грецію у вигляді перекошеного піскового годинника: велика розмазана пляма вгорі та трохи менша знизу. Перша була материковою частиною, друга — величезним півостровом, відомим як Пелопоннес. Між ними тягнулась вузька смужка моря — Коринфський канал.

Джейсон зрозумів усе і без малюнка. Весь учорашній день він та решта команди вивчали мапи.

— Найкоротший шлях, — промовив Еврімах, — лежить на схід через Коринфський канал. Але якщо вони його оберуть...

— Годі! — рявкнув Антиной. — У тебе довгий язик, Еврімаху.

Лисий привид здавався ображеним.

— Я не збирався розповідати все! Тільки про армії циклопів, що стоять на обох берегах. І про лютих духів грози у небі. І про кровожерливих морських чудовиськ Кето, що заполонили води. І авжеж, якщо корабель дістанеться бодай до Дельф...

— Бовдур! — Антиной вискочив з-за столу і вхопив привида за зап’ясток. Тонка цівка бруду потягнулась із долоні гуля вгору передпліччям Еврімаха.

— Ні! — вискнув Еврімах. — Будь ласка! Я... я ж тільки хотів...

Бруд, наче шкаралупа, вкрив тіло волаючого привида, а потім тріснув. Еврімах зник. Від нього не залишилось нічого, крім купки пилу.

Антиной повернувся до свого місця і струсив бруд з рук. Решта залицяльників за столом насторожено мовчали і спостерігали за ним.

— Перепрошую, Іре. — Холодно посміхнувся гуль. — Усе, що тобі треба знати, — шляхи до Афін добре охороняються, як ми й обіцяли. Напівбоги або ризикнуть і помруть у каналі, або обпливуть увесь Пелопоннес, що не менш небезпечно. У будь-якому разі вони навряд доживуть до того, аби зробити цей вибір. Щойно напівбоги дістануться Ітаки, ми про це дізнаємось. Ми зупинимо їх тут. Гея побачить, які ми важливі. Так і перекажи в Афіни.

Джейсонове серце, наче молотком, калатало по груднині Він ніколи не бачив нічого схожого на земляну кірку, якою Антиной убив Еврімаха, і не хотів з’ясовувати, чи діє ця сила на напівбогів.

Крім цього Антиной здавався впевненим у тому, що помітить «Арго II». Чари Хейзел поки що приховували корабель. Але чи довго вони протримаються?

Джейсон отримав інформацію, за якою вони прийшли. Їхня мета — в Афінах. Безпечніший шлях, або принаймні не стовідсотково згубний, пролягає вздовж південного узбережжя. Сьогодні двадцяте липня, а, отже, залишилось тільки дванадцять днів до першого серпня — античного Свята Надії, дня, коли Гея збирається прокидатися.

Тепер йому, Пайпер та Аннабет час забиратися звідси, поки є можливість.

Але Джейсона непокоїло ще дещо — якесь моторошне передчуття, наче він ще не почув найгірших новин.

Еврімах згадував Дельфи. Джейсон нікому про це не казав, але сподівався відвідати стародавній храм Аполлона і, можливо, дізнатись щось про своє майбутнє, але якщо місце наводнили чудовиська...

Він відсунув тарілку з холодною їжею.

— Отже, у вас тут все до ладу. Заради твого ж блага, Антиною, сподіваюсь, ти не помиляєшся. Ці напівбоги кмітливі. Вони зачинили Браму Смерті. Можуть і від тебе вислизнути або закликати підтримку з Дельфів.

Антиной фиркнув.

— Цього не станеться. Дельфи більше не підвладні Аполлону.

— А... Гаразд. А якщо напівбоги попливуть довгим шляхом навколо Пелопоннесу?

— Ти марно хвилюєшся. Така подорож за будь-яких обставин небезпечна для напівбогів і занадто довга. До того ж, в Олімпії шаленіє Перемога. Поки це так, напівбоги нізащо не переможуть у війні.

Джейсон не зрозумів, про що йдеться, але кивнув.

— Дуже добре. Я доповім про все Царю Порфіріону. Дякую за... Їжу.

— Стривай, — пролунав голос із боку фонтана, голос Майкла Варуса.

Джейсон подумки лайнувся. Він намагався не звертати уваги на мертвого претора, але тепер той ішов до нього. Варусове тіло оточувала туманна біла аура, а його глибоко посаджені очі були схожими на колодязі. На поясі у нього висів гладіус з Імперського золота.

— Ти залишишся, — промовив Варус.

Антиной роздратовано зиркнув на колишнього претора.

— У чому річ, легіонере? Якщо Ір хоче піти, нехай іде. Від нього тхне!

Решта привидів знервовано засміялись. Пайпер, на іншому кінці двору, занепокоєно глянула на Джейсона. Ще. трохи далі Аннабет невимушено підняла ніж з найближчої таці з м’ясом і приховала його в долоні.

Варус поклав руку на ефес свого меча. Попри спеку, його нагрудник вкривала крига.

— Я двічі втратив когорту на Алясці — одного разу за життя, одного разу після смерті через грекуса на ім’я Персі Джексон. Але я все одно прийшов на заклик Геї. Знаєш, чому?

Джейсон важко глитнув.

— Упертість?

— Це місце — притулок для тих, чиї серця поглинула туга. Усіх нас притягнула сюди не тільки Геїна сила, а ще й найпалкіші наші бажання. Еврімахова жадібність. Антиноєва жорстокість.

— Не підлизуйся, — буркнув гуль.

— Гасдрубалова ненависть, — продовжив Варус. — Гіппієва досада. Моє честолюбство. А тебе, Іре, що привело сюди? Чого жебрак бажає найбільше? Можливо, домівки?

Джейсон відчув неприємне поколювання в потилиці — те відчуття, що з’являлось у нього напередодні грози.

— Мені вже час, — промовив він. — Треба доставляти послання.

Майкл Варус оголив меч.

— Мій батько — Янус, дволикий бог. Я звик дивитись крізь маски та ілюзії. Знаєш, Іре, чому ми такі впевнені, що напівбоги не пройдуть повз нас непоміченими?

Джейсон безмовно пригадав свій словниковий запас латинських лайок. Скільки йому знадобиться часу, аби дістати та запалити сигнальну ракету? Чи встигнуть дівчата сховатись в укриття, перш ніж ця банда мерців накинеться на нього?

Він повернувся до Антиноя.

— Слухай, ти головний тут чи ні? Приборкай свого римлянина.

Гуль глибоко вдихнув. Стріла задеренчала у його горлі.

— Ах, але це може мене розважити. Продовжуй, Варусе.

Мертвий претор здійняв меч.

— Бажання викривають нас. Показують нам, хто ми насправді. За тобою дехто прийшов, Джейсоне Грейс.

Натовп за Варусом розійшовся. Уперед виплила мерехтлива жінка-привид. Джейсонові кістки, наче розсипались на пил.

— Любий мій, — промовив привид його матері. — Ти вдома.