Кров Олімпу

XLV Ніко

На пляжі, приблизно за п’ять миль на схід від табору, стояв чорний позашляховик.

Напівбоги пришвартували човен до приватного причалу. Ніко допоміг Дакоті та Лілі витягти Майкла Кагейла на берег. Здоровань все ще не отямився і бурмотів собі під ніс футбольні коментарі: «Червоний дванадцять. Правий тридцять один. Пас назад». І шалено хихикав.

— Залишмо його тут, — промовила Ліла. — Не треба його зв’язувати. Бідолаха...

— А що з авто? — запитав Дакота. — Ключі у бардачку, але, е... ти вмієш кермувати?

Ліла насупилася.

— Я гадала, ти вмієш. Хіба тобі не сімнадцять?

— Я не встиг навчитися! Був зайнятий.

— Я про це подбаю, — заспокоїв їх Ніко.

Обоє поглянули на нього.

— Але тобі, ну, чотирнадцять? — промовила Ліла.

Ніко подобалось, як збентежено поводяться біля нього ці римляни, попри те що вони старші, більші та досвідченіші в бою.

— Я не казав, що сяду за кермо.

Він опустився навколішки і приклав долоню до землі. Ніко відчув найближчі могили, зариті та розкидані кістки забутих померлих. Скерував свої відчуття глибше, аж до самого Підземного світу.

— Жуль-Альберте. Виходь.

Земля розкололась. На поверхню видерся зомбі у рваному костюмі гонщика дев’ятнадцятого століття. Ліла відступила. Дакота завищав, наче першокласник.

— Хто це у біса такий? — скрикнув він.

— Мій шофер, — відповів Ніко. — Жуль-Альберт прийшов першим в автоперегонах Париж-Руан 1895 року, але не отримав призу, тому що його парова автівка використовувала стокер.

Ліла витріщилась на нього.

— Нащо ти взагалі це розповідаєш?

— Він — неспокійна душа, що завжди шукає змоги знову сісти за кермо. Останні кілька років він усюди мене возить.

— У тебе мертвий шофер, — промовила Ліла.

— Цур я попереду. — Ніко сів з пасажирського боку, а римляни, неохоче, залізли назад.

Жуль-Альберт мав одну дуже цінну рису — він ніколи не нервував. Він міг просидіти у заторах цілий день і не втратити терпця. Його ніщо не виводило з рівноваги. От зараз він заїхав просто у табір диких кентаврів і без жодних хвилювань обминув кожного з них.

Ніко ніколи не бачив таких кентаврів. У них були рябі кінські половини, укриті татуюваннями руки та груди і бичачі роги на чолах. Ніко мав сумніви щодо того, чи зможуть вони зливатися з натовпом, як Хірон.

Щонайменше дві сотні кентаврів безтурботно тренувалися битися на мечах і списах або смажили тваринні тушки на відкритому вогні (м’ясоїдні кентаври... Ніко аж здригнувся від цієї думки!). Їхній табір розкинувся вздовж сільської дороги, що звивалася навколо південно-східного кордону Табору Напівкровок.

Позашляховик просувався вперед. Час від часу якийсь кентавр зазирав до водійського вікна, бачив зомбі-шофера і шоковано задкував.

— Плутонові наплічники! — пробурмотів Дакота. — Їх стало навіть більше за ніч.

— Не дивись їм в очі, — застерегла Ліла. — Вони сприймають це за виклик на смертельний двобій.

Ніко дивився вперед, поки позашляховик протискувався крізь кентаврів. Серце калатало, але не від страху. Він злився — Октавіан оточив табір чудовиськами.

Авжеж, Ніко мав змішані почуття до табору. Він почувався тут вигнанцем, чужим, непотрібним та нелюбим... але тепер, коли табір опинився під загрозою знищення, Ніко усвідомив, як багато означає для нього це місце. Табір був останньою спільною домівкою для нього і Б’янки. Тільки тут вони почувалися безпечно, хоч і недовго.

Автівка повернула. Ніко стиснув кулаки. Ще більше чудовиськ... сотні, тисячі. Собакоголові люди шастали групками, виблискуючи алебардами у світлі багать. Ще далі тинялась купка двоголових субчиків у дранті. Вони носили на плечах ковдри, наче безпритульні, й були озброєні безладним арсеналом зброї: пращі, кийки, металеві трубки.

— Октавіан ідіот, — прошипів Ніко. — Він гадає, ці тварі його слухатимуться?

— Вони просто приходять і приходять, — промовила Ліла. — Ми не встигли і помітити, як... та що казати, сам поглянь.

Легіон розташувався біля підніжжя Пагорба Напівкровок — п’ять когорт у бездоганному строю під яскравими та величними прапорами. Вгорі кружляли велетенські орли. Позаду, по три на кожному фланзі, стояли нещільним колом облогові машини: шість золотих онагрів розміром з будинок кожний. Але попри вражаючу дисципліну Дванадцятий Легіон на вигляд був жалюгідно малим — крапля напівбожої відваги у морі хижих чудовиськ.

Ніко шкодував, що в нього більше немає скіпетра Діоклетіана, але сумнівався, що легіон мертвих воїнів зміг би хоч якось нашкодити такому війську. Навіть «Арго II» не зміг би змінити хід битви.

— Я мушу знешкодити онагри, — промовив Ніко. — У нас обмаль часу.

— Ти нізащо не дістанешся до них, — попередила Ліла. — Навіть якщо ми вмовимо обидві наші когорти піти за нами, решта спробує перешкодити. А цими машинами керують найвідданіші прибічники Октавіана.

— Силою тут не зарадиш, — погодився Ніко. — Але сам я впораюсь. Дакото, Ліло, Жуль-Альберт відвезе вас до лінії наступу. Вийдіть, поговоріть зі своїми когортами, переконайте їх пристати на наш бік. Здійміть сум’яття.

Дакота нахмурився.

— Гаразд, але я не збираюсь кривдити своїх.

— Ніхто тебе і не просить, — гаркнув Ніко. — Але якщо не зупинимо цю війну, переб’ють увесь легіон. Ти, здається, казав, чудовиськ легко обурити?

— Так, — відповів Дакота. — Ну, наприклад, натякнеш тим двоголовим, що від них смердить і... ох. — Він ошкірився. — Якщо почнемо колотнечу... авжеж, випадково...

— Я розраховую на вас.

Ліла насупилася.

— Але як ти...

— Я стану темним, — відповів Ніко. І поринув у темряву.

Він гадав, що готовий.

Виявилось, що ні.

Навіть після трьох днів відпочинку та дивовижних цілющих властивостей липкої коричневої тренерської кашиці, Ніко почав розчинятися, щойно здійснив тіньовий стрибок.

Кінцівки перетворилися на пару. У груди просочився холод. У вухах зашепотіли привиди: «Допоможи нам. Пригадай нас. Приєднуйся до нас!»

Ніко тільки тепер збагнув, наскільки залежав від Рейни. Без її сили він почувався слабким, як новонароджений жеребець, що небезпечно хитається, ладний впасти на кожному кроці.

«Ні, — сказав він собі. — Я — Ніко ді Анжсло, Аїдів син. Я керую тінями. Не вони мною».

Він вивалився у смертний світ на гребні Пагорба Напівкровок. Впав навколішки й обхопив сосну Талії, щоб остаточно не звалитись додолу. Золоте Руно зникло з гілок. Дракон-охоронець теж кудись подівся. Можливо, вони тепер були у якомусь безпечнішому місці, подалі від поля битви. Ніко гадки не мав. Подивившись на римські війська, зібрані за долиною, він зовсім занепав духом.

Найближчий онагр розташувався у сотні ярдів нижче за схилом, його оточувала траншея з кілками та вартувала дюжина напівбогів. Машина була заряджена, готова до пострілу. У величезній пращі лежав снаряд, що світився золотими вкрапленнями і був розміром з автівку.

У Ніко захолола кров у жилах. Він зрозумів, що замислив Октавіан. Снаряд був сумішшю запалювальних боєприпасів та Імперського золота. Навіть мала кількість Імперського золота дуже вибухонебезпечна. Під сильним впливом жару та тиску вона вибухає з руйнівною ударною хвилею, що, авжеж, згубна для напівбогів, не менш ніж для чудовиськ. Якщо цей онагр влучить у Табір Напівкровок, він знищить усе, що потрапить у зону вибуху — спопелить жаром або розірве шрапнеллю. І римляни мали шість таких, біля кожного височіла купа боєприпасів.

— Зло, — промовив Ніко. — Це суцільне зло.

Він намагався думати. Починало світати. Він нізащо не встигне знешкодити усі шість машин до початку атаки, навіть якщо знайде сили на стільки тіньових стрибків. Буде дивом, якщо йому вистачить сил ще бодай на один.

Він помітив намет римського командування — за лівим флангом легіону. Октавіан буде там, ласуватиме сніданком на безпечній відстані від бою. Він не поведе своє військо. Малолітній покидьок збирається знищити супротивника здалеку, дочекатися, поки вогонь ущухне, а потім зайти у табір без перешкод.

Горло Ніко стиснулось від ненависті. Хлопець зосередився на наметі, уявляючи наступний стрибок. Якщо він вб’є Октавіана, це може розв’язати проблему — наказу стріляти не буде. Ніко вже хотів було спробувати, коли позаду пролунав чийсь голос:

— Ніко?

Він розвернувся, вихопив меч і ледве не обезголовив Вілла Соласа.

— Прибери свою штуку! — прошипів Вілл. — Що ти тут робиш?

Ніко оціпенів. Вілл та двоє інших таборян сиділи навприсідки на землі, у них на шиях висіли біноклі, а на поясах — кинджали. Вони були одягнені у чорні джинси та футболки і розмазали по своїх обличчях чорну фарбу, наче спецпризначенці.

— Я? — перепитав Ніко. — Що ви тут робите? Смерті хочете?

Вілл насупив брови.

— Ми взагалі-то на розвідці. І добре підготувалися.

— Ти одягнувся у чорне, — зазначив Ніко, — на світанку. Розфарбував обличчя, але не сховав свої біляві патли. Може, ще жовтим прапором помахаєш?

Віллові вуха спалахнули.

— Лу Еллен повила нас Туманом.

— Привіт! — Дівчина біля Вілла погойдала пальцями. Вона була трошки схвильованою. — Ти — Ніко, так? Я багато про тебе чула. А це Сісл з будиночка Гермеса.

Ніко теж став навколішки.

— Тренер Хедж безпечно дістався до табору?

Лу Еллен знервовано хіхікнула.

— А йому таке колись вдавалось?

Вілл штурхнув її ліктем.

— Так. З Хеджем усе гаразд. Він прийшов саме перед народженням немовляти.

— Немовля! — Ніко усміхнувся, від чого у нього заболіло обличчя. Він не звик усміхатися. — З Меллі та малим усе добре?

— Так. Дуже милий сатирчик. — Вілл здригнувся. — Але пологи приймав я. Ти колись приймав пологи?

— Е... ні.

— Мені треба було подихати свіжим повітрям. Тому я вирішив піти на це завдання. Боги олімпійські, у мене досі тремтять руки. Бачиш?

Він узяв Ніко за долоню, через що у того електричний струм пройшов по спині. Ніко швидко відсмикнув руку.

— Бачу, — гаркнув він. — Нема у нас часу на балачки. Римляни атакують на світанку, і я мушу...

— Ми знаємо, — промовив Вілл. — Але якщо ти збирався дістатися до того намету тіньовим стрибком, то забудь про це.

Ніко втупився у нього очима.

— Перепрошую?

Він очікував, що Вілл засовається або відведе погляд. Як робила більшість. Але Віллові блакитні очі навіть не сіпнулися — вони були сповнені рішучості настільки, що аж дратували.

— Тренер розповів мені все про твої стрибки. Тобі не можна стрибати.

— Я щойно стрибнув, Солас. Зі мною все гаразд.

— Ні, не гаразд. Я — цілитель. Я одразу відчув темряву у твоїй долоні, коли доторкнувся до неї. Навіть якщо ти дістанешся до намету, тобі забракне сил битись. А якщо не дістанешся... Одна помилка — і ти більше не повернешся. Я не дозволю тобі стрибати. Це наказ лікаря.

— Табір знищать...

— Ми зупинимо римлян. Але зробимо це по-своєму. Лу Еллен контролюватиме Туман. Ми прослизнемо туди і знешкодимо онагри. Але без тіньових стрибків.

— Але...

— Ні.

Лу Еллен та Сісл повертали голови то в один бік, то в інший, наче спостерігали за дуже напруженим тенісним матчем.

Ніко роздратовано зітхнув. Він ненавидів співпрацювати з кимось, бо тоді завжди обмежували свободу його дій, змушували почуватися незручно. А ще Вілл Солас... Ніко змінив свою думку щодо сина Аполлона. Він завжди вважав Вілла безтурботним та поступливим. Вочевидь, він також міг бути нестерпним та упертим.

Ніко поглянув на Табір Напівкровок, де готувалась до війни решта греків. За загонами та балістами, рожевим сяйвом у перших ранкових променях блищало озеро. Ніко пригадав, як прибув до табору — здійснив вимушену посадку на сонячній колісниці Аполлона, яку перетворили на палаючий шкільний автобус.

Він пригадав Аполлона, засмаглого, усміхненого та фантастично крутого у своїх темних окулярах.

Талія тоді сказала:

— Він просто сліпучий.

— Він бог сонця, — відповів Персі.

— Я не це мала на увазі.

Чому Ніко думає про це зараз? Цей випадковий спогад його дратував, навіть сердив.

Він прибув до Табору Напівкровок завдяки Аполлону. Тепер, можливо, останній свій день у таборі він був змушений провести з його сином.

— Гаразд, — промовив Ніко. — Але треба поспішати. І робитимемо по-моєму.

— Добре, — погодився Вілл. — Головне — не проси мене знову приймати пологи, тоді ми чудово поладнаємо.