Кров Олімпу

LVII Пайпер

Пайпер шкодувала, що не може приспати себе чарами.

На Гею це, може, і подіяло, але сама вона вже дві ночі майже не змикала очей.

Дні минали добре. Приємно було знову опинитися в товаристві Лейсі, Мітчела та решти дітей Афродіти. Навіть її свавільна права рука, Дрю Танака, заспокоїлась. Мабуть, тому що всі обов’язки перейшли до Пайпер, а вона тепер мала купу часу на плітки та макіяж.

Пайпер майже весь час була зайнята тим, що допомагала Рейні та Аннабет узгоджувати стосунки між греками та римлянами. На диво, інші дві дівчини дуже цінували її здібність розв’язувати будь-які суперечки. Їх було небагато, але Пайпер удалося повернути римлянам кілька шоломів, що загадковим чином опинились у табірній крамниці. А ще вона вгамувала дітей Марса та Ареса, які ледве не побилися, вирішуючи, як треба вбивати гідру.

Того ранку, коли римляни мали залишити табір, Пайпер сиділа на причалі біля озера і намагалась вгамувати наяд. Деякі з озерних духів уважали римських хлопців такими красунчиками, що теж хотіли вирушити до Табору Юпітера. Вони вимагали велетенський переносний акваріум для подорожі на захід. Пайпер саме закінчила переговори, коли її знайшла Рейна.

Претор сіла поруч на причалі.

— Важко було?

Пайпер здмухнула пасмо волосся з очей.

— Наяди вміють бути настирливими. Гадаю, ми домовилися. Якщо вони все ще хотітимуть переїзду наприкінці літа, тоді обговоримо подробиці. Але наяди, гм, схильні забувати усе приблизно за п’ять секунд.

Рейна провела кінчиками пальців по воді.

— Іноді мені теж хочеться вміти так швидко забувати.

Пайпер придивилась до обличчя претора. Рейна була єдиним напівбогом, який не змінився протягом війни з велетнями... принаймні ззовні. Вона мала той самий сильний, непохитний погляд, те саме царствене, вродливе обличчя. Обладунки та пурпуровий плащ личили їй так само, як шорти й футболка більшості людей.

Пайпер не могла збагнути, як хтось здатен зносити стільки болю, стільки відповідальності та не ламатися. Чи могла Рейна комусь довіритись у важку хвилину?

— Ти стільки зробила, — промовила Пайпер. — Для обох таборів. Без тебе усе це не було б можливим.

— Кожний з нас доклав до цього руку.

— Так. Але ти... просто мені здається, що ти заслуговуєш на більші почесті.

Рсйна м’яко розсміялася.

— Дякую, Пайпер. Але я не хочу зайвої уваги. Ти ж розумієш мене, чи не так?

Пайпер розуміла. Вони були такими різними, але вона розуміла бажання не привертати уваги. Пайпер хотіла цього все своє життя — через батькову славу, папараці, світлини і скандальні історії у пресі. Вона зустрічала стількох людей, які говорили: «Як би я хотів бути відомим! Це було б так круто!» Вони просто гадки не мали, як воно. Пайпер бачила, як слава вплинула на тата. Вона не хотіла мати з нею нічого спільного.

Ще вона розуміла тактику римлян — змішатися з іншими, бути частиною команди, працювати як деталь злагодженої машини. Та навіть так Рейні вдалося піднятися до вершини. Вона не могла залишатись у тіні.

— Дар твоєї мами... — промовила Пайпер. — Ти можеш ділитися силою з іншими?

Рейна стиснула губи.

— Ніко розповів?

Ні. Я просто відчула, коли ти вела легіон. Це, напевно, виснажує. Як ти... ну, повертаєш цю силу назад?

— Коли поверну, розповім.

Вона промовила це як жарт, але Пайпер відчула сум, прихований за словами.

— Тобі завжди раді тут, — промовила Пайпер. — Якщо захочеш відпочити, забирайся звідти... тепер у тебе є Френк — якийсь час він витримає більше відповідальності. Тобі буде корисно знайти час для себе самої, побути там, де ніхто не дивитиметься на тебе як на претора.

Рейна зустрілась із нею очима, наче намагаючись пениитись. наскільки серйозна пропозиція.

— Мене змушуватимуть співати цю дивну пісню про бабусю в обладунках?

— Тільки якщо захочеш. Але тобі, можливо, не дозволять грати у захват прапора. Щось мені підказує, що ти можеш самотужки піти проти всього табору і все одно перемогти.

Рейна самовдоволено посміхнулася.

— Я поміркую над пропозицією. Дякую. — Вона поправила кинджал. На мить Пайпер подумала про власний клинок, Катоптріс, що тепер лежав під замком у її скрині. Після того, як вона простромила кинджалом Енцелада, видіння на ньому припинилися.

— Слухай... — промовила Рейна. — Ти ж дитина Венери. Тобто Афродіти. Може... може, ти поясниш мені дещо, що сказала твоя матір?

— Я вражена твоєю думкою щодо мене. Я спробую, але попереджаю: навіть я більшість часу не розумію маму.

— Якось у Чарльстоні Венера дещо мені сказала. Вона сказала: «Ти не знайдеш любові там, де хочеш чи сподіваєшся її знайти. Жодний напівбог не зцілить твоє серце». Я... я намагаюсь зрозуміти ці слова вже... — голос її підвів.

Пайпер закортіло знайти свою маму і дати їй тумака. Її дратувало те, що Афродіта може отак зіпсувати комусь життя однією тільки короткою розмовою.

— Рейно, — промовила вона, — я не знаю, що це означає, але впевнена в дечому іншому: ти неймовірна людина. Десь у світі на тебе безперечно хтось чекає.

Може, це не напівбог, а смертний або... не знаю. Коли настане час — це станеться. А поки не сталося, у тебе ж є друзі. Багато друзів — і грецьких, і римських. Ти джерело сили для всіх, але не забувай, що тобі теж потрібно черпати силу від інших. Знай, що я з тобою.

Рейна вдивлялась вдалечінь.

— Пайпер МакЛін, ти вмієш дати раду словам.

— Я не зачаровую тебе, чесно.

— Чари тобі не потрібні. — Рейна простягнула їй руку. — Передчуваю, ми ще побачимось.

Вони потиснули руки. Щойно Рейна пішла, Пайпер зрозуміла, що та мала рацію. Вони обов’язково зустрінуться знову, адже Рейна більше не була їй суперницею, чужинкою чи можливим ворогом. Вона стала їй другом. Частиною родини.

Тієї ночі табір здавався порожнім без римлян. Пайпер уже сумувала за Хейзел. Сумувала за скрипом дошок на «Арго II» та сузір’ями, що проектувала її лампа на стелю каюти.

Пайпер лежала у своєму ліжку в Десятому Будинку. На серці було так неспокійно, що вона знала — сьогодні знову не засне. Вона все думала про Лео. Знову і знову прокручувала в голові те, що сталось у битві з Геєю, намагаючись збагнути, як вона могла так підвести Лео.

Приблизно о другій ночі Пайпер полишила спроби заснути. Вона сіла в ліжку і втупила очі у вікно. Місячне сяйво вкривало ліси сріблом. Бриз приносив запахи моря та полуничних полів. Не вірилось, що лише кілька днів тому Земля-Матір пробудилась і ледве не знищила усе, що цінує Пайпер. Сьогоднішня ніч здавалась такою мирною... такою звичайною.

Стук-стук-стук.

Пайпер ледве не гепнулась головою об другий ярус ліжка. За вікном стояв Джейсон і постукував по рамі.

Він усміхнувся і промовив:

— Ходімо.

Що ти тут робиш? — прошепотіла вона. — Комендантська година. Патрульні гарпії тебе роздеруть!

— Та ходімо.

Серце ледве не вистрибувало з грудей, але вона взяла його руку і вилізла крізь вікно. Він повів її до Першого Будиночка і завів усередину, де тьмяним світлом сяяла статуя хіпі-Зевса.

— Е-е... Джейсоне... що саме?..

— Поглянь-но. — Він указав їй на одну з мармурових колон, що кільцем стояли вздовж круглої кімнати. За колоною зі стіни стирчали ледве помітні металеві поперечини, що вели нагору, — драбина. — Не віриться, що я не помітив цього раніше. І це ще не найкраще!

Він почав підніматися. Руки Пайпер тремтіли, але вона не розуміла, чому так хвилюється. Вона полізла за ним. На кінці драбини Джейсон штовхнув маленький люк.

Вони вийшли збоку куполу, на пласкому виступі, зверненому на північ. Перед ними, до обрію, простягався Лонг-Айленд. Вони були під таким кутом, що ніхто знизу не міг їх побачити, а патрульні гарпії ніколи не літали так високо.

— Дивись. — Джейсон вказав на зірки, що осипали діамантами усе небо, — такі коштовні камінці не могла викликати навіть Хейзел Левек.

— Гарно. — Пайпер притулилась до Джейсона, і він обійняв її. — Нам за це нічого не буде?

— Кому яке діло?

Пайпер тихо розсміялась.

— Хто ти?

Він повернувся і поглянув на неї крізь свої окуляри, тьмяно-бронзові у зірковому сяйві.

— Джейсон Грейс. Радий знайомству.

Він поцілував її, і... гаразд, вони цілувалися раніше. Але цього разу все було інакше. Пайпер почувалася тостером. Усі її спіральки розжарілися до червоного. Ще трішки тепла — і вона запахне як горілий тост.

Джейсон трохи відсунувся, щоб подивитися їй в очі.

— Та ніч у «Школі дикунів», наш перший поцілунок під зірками...

— Спогад, — промовила Пайпер. — Про те, чого ніколи не було.

— Ну... тепер він справжній. — Джейсон зробив пальцями знак-оберіг, той самий, яким розсіяв привид матері, простягаючи руку до неба. — Відтепер ми писатимемо власну історію, з чистого аркуша. І щойно ми вперше поцілувалися.

— Мені страшно говорити тобі це одразу після першого поцілунку. Але, боги олімпійські, я кохаю тебе.

— І я тебе кохаю, Пайпс.

Не хотілось псувати мить, але вона не могла припинити думати про Лео і про те, що він ніколи не зможе почати все з чистого аркуша.

Джейсон відчув її думки.

— Гей, — промовив він. — З Лео все добре.

— Як ти можеш у це вірити? Він не випив зілля. Ніко сказав, що він загинув.

— Ти якось пробудила дракона одним тільки голосом, — нагадав їй Джейсон. — Ти повірила, що дракон мусить жити, так?

— Так, але...

— Ми повинні вірити в Лео. Він нізащо не помер би так просто. Він міцний горішок.

— Так. — Пайпер намагалася заспокоїти серце. — Тоді я віритиму. Лео має бути живий.

— Пам’ятаєш, як у Детройті він розплющив Мамцю Гаскет автомобільним двигуном?

— Або тих карликів у Болоньї. Лео розібрався з ними саморобною димовою гранатою, яку виготовив із зубної пасти.

— Командор Інструмент.

— Верховний Поганець.

— Шеф-Лео, експерт з тако з тофу.

Вони сміялись і пригадували історії про Лео Вальдеза, їхнього найкращого друга. Коли почало світати, а вони все ще були на даху, Пайпер вірила, що вони можуть почати все спочатку. І можливо, в цій новій історії навіть буде Лео. Десь там...