Кров Олімпу

XXI Рейна

Принаймні не закинуло на черговий круїзний лайнер.

Після стрибка з Португалії вони опинились посеред Атлантичного океану, де Рейна цілий день тільки те й робила, що стирчала біля басейну лайнера «Королева Азорських островів» та відганяла дітлахів від Афіни Парфенос, яку ті прийняли за водну гірку.

На жаль, наступний стрибок привів Рейну додому.

Їхня трійця з’явилась за десять футів над землею, а точніше, над ресторанним двориком, який Рейна одразу впізнала. Вона з Ніко впала на велику пташину клітку, що тієї самої миті розвалилася, скинувши їх разом з трьома дуже збентеженими папугами на клумбу з папоротями. Тренер Хедж упав на навіс над баром. Афіна Парфенос з глухим стуком приземлилась на ноги, розтрощивши столик та перекинувши темно-зелену парасольку. Тепер парасолька висіла на статуї Ніки в Афіниних руках, тож здавалося, ніби богиня мудрості тримала тропічний коктейль.

— Га! — заволав тренер Хедж.

Навіс розірвався. Сатир гепнувся за барну стійку під гуркіт пляшок та склянок. Але тренер швидко оговтався. Він скочив на ноги, тримаючи в руках дюжину мініатюрних пластикових мечів, схопив банку содової та пригостив себе напоєм.

— Я в раю! — Він закинув собі до рота шмат ананасу. — Але наступного разу, малий, можеш приземлити нас на землю, а не за десять футів над нею?

Ніко виповз з-під папороті. Він плюхнувся на найближчий стілець і відмахнувся від блакитного папуги, який хотів було сісти йому на голову. Після бою з Лікаоном Ніко позбувся своєї рваної льотної куртки, але чорна футболка з черепом була не в значно кращому стані. Рейна наклала шви на біцепси Ніко, через що він походив на чудовисько Франкенштейна, однак рани досі були опухлими і червоними. Пазурі перевертнів, на відміну від зубів, не передають лікантропію, але Рейна знала на власному досвіді, що загоюються такі поранення дуже повільно і печуть, наче кислота.

— Мені треба поспати. — Ніко підняв змучені очі. — Ми в безпеці?

Рейна оглянула подвір’я. Місце здавалось безлюдним, але вона не розуміла чому. О такій порі тут зазвичай не проштовхнутись. Угорі темно-теракотовими барвами світилось небо, майже зливаючись зі стінами будівлі того самого кольору. Балкони на другому поверсі, що кільцем оточили атріум, стояли порожні. Тільки азалії звисали з білих металевих поручнів. За скляними дверима можна було розгледіти темні зали ресторану. Окрім самотнього дзюркоту фонтана та рідкого клекоту роздратованого папуги не було чутно ані звуку.

— Це «Баррачіна», — промовила Рейна.

— Де бирючина? — Хедж відкрив банку коктейльних вишень і висипав собі в рота весь її вміст.

— Це відомий ресторан, — відповіла Рейна, — у центрі Старого Сан-Хуана. Тут винайшли пінаколаду у шістдесятих, якщо не помиляюсь.

Ніко сповз зі стільця, згорнувся клубком на підлозі та захропів.

Тренер Хедж відригнув.

— Ну, здається, ми залишимось тут на деякий час. Якщо вони не винайшли жодного напою після шістдесятих, то їм не завадить допомога. Я візьмусь за справу!

Поки Хедж копирсався за стійкою, Рейна свистом покликала Аурума та Арґентума. Після бійки з перевертнями собаки мали кепський вигляд, але вона однаково наказала їм вартувати. Сама Рейна пішла перевірити вхід до подвір’я з вулиці. Вишукана металева брама була зачинена. Вивіска іспанською та англійською повідомляла, що ресторан зачинено на приватну вечірку. Дивно, місце ж безлюдне. У самому низі вивіски були ініціали: «Г. П. В.». Невідомо чому, це занепокоїло Рейну.

Вона визирнула з-за воріт. Кальє Фортеласа була незвично тихою. На блакитній бруківці не було ані автівок, ані пішоходів. Пастельних кольорів крамнички стояли зачинені та темні. Сьогодні неділя? Чи якесь свято? Тривога Рейни зростала.

Позаду весело насвистував тренер Хедж, виставляючи в рядок блендери. Папуги всілись на плечах Афіни Парфенос. «Чи не образяться греки, коли їхня священна статуя прибуде, вкрита пташиним послідом», — подумала Рейна.

З усіх місць на світі... Сан-Хуан.

Збіг? Рейна боялась, що ні. Шлях з Європи до Нью-Йорка не пролягав через Пуерто-Ріко. Вони занадто відхилились на південь.

До того ж, Рейна вже кілька днів ділилась з Ніко своєю силою. Можливо, вона підсвідомо вплинула на нього. Хлопець, як магніт, притягував до себе болісні спогади, страхи та похмурі думки. А для неї найпохмурішим і найболіснішим спогадом був Сан-Хуан. Найбільшим страхом? Повернутись сюди.

Собаки відчули її сум’яття. Вони занишпорили подвір’ям, гавкаючи на тіні. Бідолашний Арґентум вертівся по колу, намагаючись нахилити голову так, щоб огледіти місцевість своїм єдиним рубіновим оком.

Рейна намагалася зосередитися на приємних спогадах. Вона сумувала за кваканням маленьких жабенят кокі, що здіймалося над округою наче симфонія тисяч відкоркованих пляшок. Вона сумувала за тим, як пахнуть океан, квітучі магнолії та цитруси, свіжоспечений хліб з місцевих пекарень. Навіть місцева вологість була такою рідною і комфортною — схожою на духмяне повітря біля сушарки для одягу.

Одній її половині хотілось відчинити ворота й прогулятись містом. Сходити до Пласа де Армас, де дідусі грають у доміно, а в кіоску продають таку міцну каву, що аж у вухах тріщить. Неквапливо прогулятися рідною Кальє Сан-Хосе, рахуючи вуличних котів та вигадуючи кожному ім’я та історію, як вони колись робили із сестрою. Хотілось увірватись на кухню «Баррачіни» і приготувати справжнє мофонго зі смаженими бананами, беконом і часником — смак, що завжди нагадуватиме їй про недільні вечори, коли вони з Гілою ненадовго вислизали з дому і, якщо щастило, вечеряли на кухні, де їх знали та жаліли.

Інша половина хотіла залишити це місто негайно. Розбудити Ніко, яким би втомленим він не був, і змусити віднести їх звідси — будь-куди, тільки б не залишатись у Сан-Хуані.

Так близько до старого дому Рейна почувалась напруженою, наче заряджена катапульта.

Вона поглянула на Ніко. Попри теплий вечір, він тремтів на кахляній підлозі. Вона витягла з рюкзака ковдру і вкрила його.

Рейна більше не соромилась бажання захистити Ніко. Чи на добро, чи на лихо, але тепер вони споріднились. Кожної тіньової подорожі його знесилення та страждання охоплювали її, тож вона трошки краще його розуміла.

Ніко був невимовно самотнім. Він втратив старшу сестру Б’янку і відштовхував усіх напівбогів, що намагались з ним потоваришувати. Після життя у Таборі Напівкровок, подій у Лабіринті та у Тартарі він боявся комусь довіряти.

Рейна сумнівалась, що зможе змінити його почуття, але хотіла, щоб у нього була підтримка. Усі герої на це заслуговують. Саме для цього існує Дванадцятий Легіон. Ти приєднуєшся до інших, аби боротись за спільну справу. Ти не сам. У тебе є друзі, які тебе поважають. І навіть якщо ти залишаєш службу, тобі є місце в громаді. Жодний напівбог не повинен страждати так, як Ніко.

Уже двадцять п’яте липня. Сім днів до першого серпня. Теоретично цього більш ніж достатньо, аби дістатися Лонг-Айленду. Коли вони закінчать свій похід, якщо закінчать, вона подбає про те, щоб про хоробрість Ніко дізналися всі.

Вона скинула рюкзак і спробувала підкласти його Ніко під голову, але пальці пройшли крізь хлопця так, наче він був тінню. Рейна відірвала руку.

Оціпенівши від жахливого передчуття, вона спробувала ще раз. Цього разу їй вдалося підняти його шию та підкласти рюкзак. Його шкіра була холодною, але в цілому, нормальною.

Просто примарилося?

Ніко витратив стільки сил на стрибки... і, можливо, почав остаточно зливатись з тінями. Якщо він виснажуватиме себе ще сім днів...

Шум блендера відірвав її від думок.

— Хочеш смузі? — запитав тренер. — Цей з ананасом, манго, апельсином та бананом, і щедро засипании кокосовою стружкою. Я називаю його «Геркулес»!

— Н-ні, дякую. — Вона поглянула на балкони навколо атріума. Їй досі здавалось підозрілим, що в ресторані безлюдно. Приватна вечірка. Г.П.В. — Тренере, я хочу перевірити другий поверх. Не подо...

Зір вловив якийсь рух. На балконі праворуч стояла темна постать. Ще вище, на краю даху, з’явились інші силуети, що чітко виділялись на тлі помаранчевих хмар.

Рейна оголила меч, але було запізно.

Срібний блиск, ледве чутний свист — і щось тонке та гостре вп’ялось у її шию. В очах попливло. Кінцівки стали наче спагеті. Дівчина звалилась на землю біля Ніко.

Крізь туман в очах Рейна побачила своїх собак, які підбігли до неї, але потім застигли з розкритими пащами і попадали.

З бару пролунав крик Хеджа:

— Агов!

Знову свист. Тренер впав зі срібним дротиком у шиї.

Рейна намагалася промовити: «Прокинься, Ніко». Але голос не слухався. Її тіло знешкодили, точнісінько як і її металевих собак.

Темні постаті вишикувались на даху. Півдюжини зістрибнули вниз, безшумно та граційно.

Один силует нахилився до Рейни. В її очах він був тільки сірою плямою.

— Заберіть її, — промовив приглушений голос.

На голову Рейни натягнули мішок.

«Так я і помру? — безмовно запитала себе вона. — Навіть без бою».

Потім усе стало несуттєвим. Кілька пар грубих рук підхопили її, наче важку шафу. Вона знепритомніла.